Знаєте, як це буває, коли руйнується все й одразу? Щось подібне сталося з Настею.
Коханий зустрів іншу. Тоді як Настя в мріях уже уявляла, як вони назвуть трьох майбутніх дітей. Проплакавши всі вихідні, Настя думала, що хоч на роботі вдасться відволіктися. Але на роботі на неї чекало повідомлення про скорочення. Її і близько десятка інших співробітників.
Не можна сказати, що роботу свою Настя дуже любила. Нудна паперова рутина. Але й перспектива бігати в пошуку нової роботи їй не надто подобалася. Остаточно засмучена Настя брела додому, коли в кишені задзвонив телефон.
– Настюшо, привіт! – прощебетала Лариса Михайлівна, її квартирна господиня. – Знаю, знаю, що за договором я повинна тебе за місяць попередити. Але ситуація абсолютно надзвичайна. Племінника мені відправляють на навчання. Вступив тут до інституту. У себе я його не можу розмістити.
Але й відмовити рідній сестричці ніяк, сама ж розумієш. У грошах втрачу, я їм дешевше здавати буду. Ну та що там, родичі ж. – Скаржилася Лариса Михайлівна. – Ой, Настусю, загалом, за тиждень квартиру потрібно звільнити.
– Як же так? – Спробувала заперечити Настя.
– Ось так, Настуню, ось так. Сама не рада, але нічого не поробиш.
– Я зрозуміла вас, з’їду. – Відповіла Настя, сльози від нової досади підступили до очей.
“- Та що ж з це таке!” – Це Настя подумала вже про себе. Від злості вона штовхнула камінь, що валявся поруч. Вона не помітила вибоїну в асфальті, за яку тут же зачепився підбор.
Настя полетіла слідом за каменем. Результатом падіння став зламаний каблук, розбите коліно і дірка на колготках.
Вдома, обробивши коліно, заваривши великий кухоль чаю, Настя сіла в улюблене крісло біля вікна. За вікном облітало листя. Золота осінь закінчувалася. Пухнастий кіт на прізвисько Макс співчутливо забрався на коліна.
– Що ж нам робити? – Запитала Настя в кота, погладжуючи м’яку шерсть.
– Мур. – Відповів кіт.
Усі ці проблеми, звісно, можна було вирішити. Просто прикро. Усе й одразу. Та й узагалі по життю якось не щастило. Настя сиділа і жаліла себе.
– Ех, набридло все . Макс нявкнув і подивився на Настю.
– Підтримуєш? – Посміхнулася Настя. Хотілося з кимось поговорити, виговоритися. Але подруг у неї було небагато. Дзвонити мамі, яка як завжди скаже: “А я казала!”. Хоча насправді порад мама ніколи не давала. У них узагалі були складні відносини.
Із самого дитинства Насті здавалося, що мама в неї не вірить. І з самого дитинства Настя чула: “Поглянь, у тітки Тані син на одні п’ятірки рік закінчив. А ти що? Он скільки четвірок” і все в тому ж дусі. Потім і сама Настя почала в собі сумніватися. Може, від цього якраз усе й не складалося.
Настя все ж вирішила зателефонувати подрузі. Із Софією вони дружили з інституту. В інституті багато хлопців Софію вважали дивною, і нишком посміювалися над нею за спиною.
У Софії були амулети, прикмети і “бабчині поради” на всі випадки життя. Софія вірила в усе – в астрологію, в хіромантію, у східні мантри і практики медитацій, у домовиків, у лісовиків, у фен-шуй, у віщі сни. І в безліч інших подібних речей. Настя в це все не вірила, але добра і весела Софія їй подобалася.
Нехай поради Софії не завжди здавалися адекватними і реалістичними, але від неї самої виходило якесь тепло, позитив.
– Ну точно! Сон як завжди в руку! – Відповіла Софія, вислухавши історію Насті. – Ти не повіриш, тільки вчора мені зателефонувала тітка, запрошувала пожити в неї в селі. Вона сама їде до рідні на місяць або трохи більше. А за будинком нагляд потрібен. А я не можу, у мене робота, машини немає мотатися туди-сюди, на електричці важкувато.
Думала, думала, а вночі мені ти наснилася. Пам’ятаєш, як ми з тобою в парку гуляли восени. Так от, ніби сидимо ми з тобою на лавці, а ти кажеш: “Душно в місті, повітря затхле”. Я прокинулася і думаю, чи не сталося в тебе чого. Сама хотіла ввечері набрати, а ти мене випередила. Ну здогадуєшся, до чого я? – Тараторила Софія.
– Ти пропонуєш мені поїхати в село?
– Звичайно! Тобі зараз перезавантаження потужне потрібне. А там тиша, спокій, краса осіння. І за житло платити не потрібно. І овочі свої з городу. Усім можеш користуватися. Урожай якраз прибраний. Поживеш, відпочинеш, подумаєш, у який бік далі йти. Ти ж і сама розумієш: тобі потрібні зміни.
Настя, дійсно, розуміла, що зміни їй потрібні. До того ж у неї були деякі заощадження, і у відпустці вона давно не була.
– Тільки я кота візьму. – Уточнила Настя.
– Та хоч двох! – Розсміялася Софія.
На роботі були тільки раді, що Настя йде без відпрацювання. І ось, отримавши розрахунок, звільнивши квартиру, у суботу вранці Настя вийшла на потрібній станції. З валізою і переноскою для Макса в руках. Тітка Софії – Маргарита Іванівна – зустріла гостю на вокзалі.
– Зараз відпочинеш із дороги, я тобі все покажу, розповім. Ти не бійся, село в нас не таке глухе. Опалення давно газове, воду теж провели. Не всі, звісно, але в мене всі зручності. Господарства не тримаю, тож клопоту в тебе не буде.
Тітка Шура, сусідка, молочко продає, своє, сирок, сметанку. Я тебе познайомлю. А повітря яке! Гриби вже відійшли, але краса-то в лісі яка! Ну а вже ввечері ти мене проведеш. Я сьогодні і їду. – Не замовкала Маргарита Іванівна. Настя зазначила про себе, що Софія балакуча на генетичному рівні.
Після ознайомчого дня, провівши Маргариту Іванівну на поїзд, Настя поверталася до будинку. Повітря, і справді, було зовсім іншим.
Настя намагалася вдихнути якомога глибше, щоб надихатися. Дачники роз’їхалися по містах, а місцевих жителів було не так багато. Вузькі вулички були майже порожні. Осінній вечір швидко накривав їх сутінками. Біля будинку на ґанку сидів Макс. Він напрочуд швидко освоївся, хоча все своє котяче життя був домашнім котом.
– Добре то як. – Сказала Настя коту, сідаючи поруч.
– Мур. – Відповів Макс, блиснувши зеленими очима.
Кілька днів поспіль Настя ходила на прогулянки в ліс. Далеко не заходила, звісно, щоб не заблукати. Ночами вже були заморозки, і вранці на листках, травинках і переморожених ягодах блищали кристалики льоду. А якщо підняти голову, то крізь павутиння гілок, подекуди ще прикрашених різнокольоровим листям, просвічувало сіре осіннє небо.
Настя згадала, що колись у школі дуже любила малювати. І в неї непогано виходило. Але мама твердила: “Який зиск від цих малюнків? Математику краще вчи!” І Настя закинула малювання.
А зараз, бачачи всю цю красу, їй нестерпно захотілося взяти пензлі й закарбувати миті, перш ніж природа зануриться в зимову сплячку.
Настя зітхала і крокувала далі. А ввечері, заварювала чай з листочками смородини або м’яти, брала стару теплу ковдру і сідала на ґанок, милуватися зірками. Зірки тут теж були особливі. У місті зірок майже не видно, а тут, вони розсипом усіяли небо. Хотілося дивитися на них вічно і ні про що не думати.
В один із таких вечорів Настя звернула увагу, що в будинку навпроти горить свічка. Саме свічка. І це дуже здивувало Настю. По-перше, свічка – середньовіччя якесь. По-друге, до цього Настя не помічала, що в будинку взагалі хтось живе. Сам будинок виглядав давно занедбаним. Та й Маргарита Іванівна нічого не згадувала про сусідів, говорила, що найближча сусідка тітка Шура – через три будинки.
“Можливо, хтось із дачників приїхав перевірити будинок?” – вирішила Настя.
Уранці, виходячи на прогулянку, помітила, що в будинку біля вікна сидить старенька. Настя привітно помахала рукою. Старенька посміхнулася.
Увечері Настя вже спеціально спостерігала за будинком навпроти. Коли сутінки згустилися, у вікні знову замерехтіли відблиски свічки. Насті захотілося дізнатися, чи не потрібна старенькій допомога. Все-таки дивно, інших людей поруч із будинком Настя не бачила. Вона нерішуче попрямувала до будинку. Біля дверей прислухалася – тиша. Настя постукала.
– Заходь. Не замкнено. – Почула вона у відповідь сухий слабкий голос.
Настя увійшла. Будиночок був крихітний. Було холодно. Відразу з порога починалася кімната. Біля вікна стояв стіл, застелений мереживною скатертиною. На столі, у блюдці стояла свічка. А біля столу сиділа та сама старенька.
– У вас усе добре? – Запитала Настя. Старенька сиділа в домашній сукні та в’язаній кофті. Здавалося, вона не відчуває, що вдома анітрохи не тепліше, ніж на вулиці.
– Усе добре. – Відповіла старенька, дивлячись на Настю ласкавими очима. – І в тебе, все тепер буде добре.
– Дякую. – Настя зніяковіла. “Можливо, старенька не в собі?” – промайнуло в неї в голові. – Чому ви в темряві сидите?
– А я й так усе бачу. Усе, що потрібно. Хочеш, і тобі дещо покажу?
“Дивна якась” – подумала Настя. Але з ввічливості запитала:
– Що покажете?
– А ти візьми свічку, та сходи на горище. Там і побачиш. – Старенька головою показала на сходи в кутку кімнати.
“Прямо фільм жахів” – знову подумала Настя. Хоча страху не було. Навпаки. Від старенької виходило якесь тепло і спокій. Раптом Насті стало дуже цікаво, що ж там нагорі.
– А як же ви тут, без свічки? – Запитала Настя.
– Не переживай. – Заспокоїла старенька і знову посміхнулася.
Настя взяла свічку і не поспішаючи піднялася сходами. У горищне вікно заглядав місяць, наповнюючи простір блакитним світлом. Настя підняла руку зі свічкою, щоб стало ще світліше.
Уздовж стін стояли скрині. Настя бачила такі тільки на картинках, та в краєзнавчому музеї. Акуратно відкриваючи скрині одну за одною, Настя знайшла в них чудові штучки. Тут були фігурки з глини і дерева, розписані химерними візерунками, ляльки з тканини.
Розписний глиняний і дерев’яний посуд, рушники і скатертини з вишивкою. І багато інших різних дрібниць. Було видно, що все це ручної роботи. Настя із захопленням розглядала і перебирала знахідки. Усі вони були такі милі, від них теж виходило тепло і затишок. Пробувши на горищі хвилин двадцять, Настя спустилася вниз. У кімнаті нікого не було.
– Де ви? – Покликала Настя. Ніхто не відгукнувся. Настя вийшла на вулицю. На паркані сидів Макс. Він дивився не на Настю, а на вікно. Настя теж подивилася на вікно – бабусі не було.
Уранці Настя вирушила до тітки Шури, по свіжий сир. А заразом запитати, хто живе в покинутому будинку.
– Та ти що, – махнула рукою тітка Шура. – Там уже років п’ятнадцять ніхто не живе. Як бабку Ганну поховали, так ніхто й не приїжджав. Дивовижна вона була. Майструвала дрібнички різні.
А яка від них користь? Хіба що дітлахам для забави. За дев’яносто вже їй було, коли пішла засвіти. Онук приїжджав ховати. З дружиною і сином. Будинок, мабуть, їм ні до чого, от і стоїть покинутий.
“Схоже, тут усі божевільні” – подумала Настя, здивовано слухаючи тітку Шуру. Відразу від неї вона попрямувала до сусіднього будинку. Двері були замкнені. Настя постукала, ніхто не відгукнувся. Спробувала зазирнути у вікно – будинок був порожній.
– Когось шукаєте? – Почула Настя за спиною чоловічий голос.
Вона була так спантеличена, що не помітила, як біля паркану припаркувалася машина. З машини вийшов молодий чоловік, який з цікавістю спостерігав тепер за Настею.
– Можливо. – Відповіла Настя. – А ви хто?- Денис, правнук Ганни Микитівни. Вирішив ось із міської метушні сюди втекти. Поближче до природи. – Молодий чоловік розсміявся. Настя теж усміхнулася. Денис здався їй дуже симпатичним. – А ви все-таки кого шукаєте?
– Та так, нікого, хотіла із сусідами познайомитися. – Розвела руками Настя. – Я тут живу, навпроти.
– Чудово! Може, чаєм мене пригостите по-сусідськи? У цьому будинку з чаєм проблематично поки що, я думаю. – Запитав Денис, оглядаючи старий будинок. Настя помітила, що в очах його блиснув вогник.
Поки пили чай, Денис розповів про свої плани. У будинку прабабусі він був востаннє хлопчиськом. Природа, ліс, простір, усе це йому подобалося з дитинства. Але мати з батьком були типові містяни. У село їх не тягнуло навіть у вигляді дачі.
Тому й Денис ріс, навчався, а потім будував кар’єру в міських джунглях. Але нещодавно усвідомив, що в місті йому тісно. І згадав про будинок прабабусі. Вирішив приїхати, відновити і жити ближче до природи.
– Навіть у місто щодня мотатися не потрібно. Дистанційка. Головне, щоб інтернет тягнув. – Міркував Денис. – Ну а ти? – Денис усміхнено втупився на Настю.
– А я? Ну я типу у відпустці. – Зам’ялася Настя. – Довга історія, може, потім розповім. А в тебе є фото Ганни Микитівни?Спеціально для сайту Stories
– У будинку має бути портрет. Підемо, подивимося. – Запропонував Денис підморгуючи. Він поводився так, немов вони з Настею були сто років знайомі.
У будинку було все так, як запам’ятала Настя. На стіні, справді, висів старий портрет, який вона не помітила в напівтемряві. На портреті була Ганна Микитівна, з чоловіком. Вони були трохи молодші, але сумнівів у Насті не було. Саме з нею вона розмовляла цієї ночі.
– Загалом так, ти можеш вважати мене божевільною, але… – І Настя розповіла все, що сталося за останні два дні. Починаючи з вечора, коли вперше побачила свічку у вікні.
– Хм, цікаво виходить! – Здається, Денис навіть зрадів. – Підемо на горище. – Денис потягнув Настю за руку.
На горищі було світліше, ніж уночі. Скрині стояли на тих самих місцях. Вміст їх був колишнім. Тільки речі були злегка запилені.
– Ось це містика! – Присвиснув Денис.
– Вони такі милі. – Настя взяла в руки одну з ляльок. – Хотіла б і я творити таку красу.
– То в чому ж справа?
– Думаєш, у мене вийде? – Настя потупилася.
– Звичайно, вийде! Головне захотіти і почати. – Напевно, перший раз у житті Настя відчула таку підтримку. Вона посміхнулася Денису.Спеціально для сайту Stories
Денис був у відпустці. З наступного ранку він почав активно приводити будинок до ладу. Планував відремонтувати основне до холодів і зимувати вже тут. Настя допомагала чим могла. В один із днів, коли Денис їздив у місто за якимись будматеріалами, він привіз Насті пакет ниток, тканин та іншого.
– Це тобі для початку. – Сказав Денис, вручаючи покупки.
Настя привела до ладу всі знахідки зі скринь, уважно розглянувши, що і як було зшито і зроблено. І спробувала повторити одну з ляльок. Вона сама здивувалася, як спритно в неї вийшло. І вона взялася за складнішу саморобку. За всіма цими справами, турботами і клопотами, Денис і Настя не помітили, як пролетів місяць. З дня на день мала повернутися Маргарита Іванівна.Спеціально для сайту Stories
– Не хочеться їхати. – Сумно сказала Настя. Вони з Денисом сиділи в неї на кухні й пили вечірній чай. За вікном пролітав перший сніг.
– Не їдь. – Рішуче сказав Денис.
– Усе, навідпочивалася. Час спускатися з небес на землю. Шукати квартиру, роботу.
Денис узяв Настю за руку і присунув ближче до себе.
– Ми будемо жити разом. У тебе буде ціла зима, щоб вчитися і створювати нові ляльки та інше. А навесні відкриємо тобі маленький магазинчик на станції. І через інтернет має добре піти, зараз на ручну роботу великий попит.
– Ми будемо жити разом? – Повторила Настя.
– А хіба ти проти? – Денис усміхнувся. – Я хотів, звісно, з обручкою та інше, але розмова зайшла саме зараз.
– Ти робиш мені пропозицію? – Настя теж усміхнулася.
– Так! І відмови я не прийму. – Денис посміхнувся ще ширше.
– А я не відмовлю! – Розсміялася Настя.
– Мур. – Відгукнувся Макс, що лежав поруч на підвіконні.
– Схвалив значить. – Підморгнув Денис.
Через місяць вони одружилися. Будинок був готовий до першої зимівлі. В планах у молодят було розширити, прилаштувати, перетворити. Але це вже з приходом весни. А поки у них були довгі затишні вечори.
Настя старанно працювала над своїми виробами. Денис допоміг їй зі сторінкою для продажів. Поступово пішли замовлення. Настя була щаслива. Тепер вона вірила в себе. У Дениса. У них. У долю, яка ось так розставляє все на свої місця. А головне в те, що все в них буде добре.
