Оля росла в бідності. Батько покинув їх, коли їй було всього сім. Виїхав на заробітки в інше місто, та й зустрів там жінку. Приїхав лише раз, щоб оформити розлучення. Навіть не зайшов з донькою побачитися.
Мама Олі працювала продавцем. Поки вона працювала, життя було не таким вже й поганим. Але після розлучення з батьком, здоров’я стало її підводити, вона почала себе жаліти.
Потім у хід пішло міцне, її звільнили. Не сказати, що мати зовсім опустилася на дно. Просто їй стало на все байдуже. Як вчиться її дочка, що вона буде їсти, в чому ходити.
Перебивалася мама випадковими заробітками, але більше її цікавили нові друзяки. Мабуть, вона дуже хотіла уваги, якої у неї не стало після відходу тата. Ось і стала вона тягати різних чоловіків додому, випиваючи з ними.
Коли у неї нікого не було, було ще більш-менш. Мама влаштовувалася кудись на роботу, готувала їжу. Але потім вона знову занурювалася в якісь стосунки і про все забувала. Крім пляшки і чоловіка навпроти.
Оля росла, як бур’ян. Добре, що була тітка, яка і годувала її, і речі віддавала.
Не дивно, що Оля пішла після дев’ятого класу. Вступила до технікуму в іншому місті, отримала кімнату в гуртожитку.
Мами не стало, коли Оля закінчила навчання. Вона знала, що повертатися в рідне містечко не буде, немає в тому місці і в тому будинку хороших спогадів. Будинок вона продала, а виручені гроші пішли, як перший внесок по іпотеці.
На той момент Оля вже працювала. Отримувала не так, щоб багато, але вистачало, щоб оплачувати іпотеку на невелику квартиру-студію.
Оля завжди з жалем дивилася на всіх безхатченків. Адже зі свого життя вона знала, що за кожною такою людиною, що опустилася, стоїть трагічна доля. Власне, і Оля могла б такою вирости, якби не її сила волі. Та й мама так би не скотилася, якби їх не залишив батько.
Одним словом, не від хорошого життя опиняєшся на вулиці. І коли Оля побачила в місцевому пабліку, що притулку для безхатченків потрібен волонтер, вона пішла туди працювати. Не змогла допомогти мамі стати на ноги, то може комусь іншому допоможе.
Все виявилося не так легко, як думала Оля. Виявилося, що люди, які перебували в притулку, не були надто вдячними. Та й свою долю вони особливо змінювати не хотіли, тому заради пляшки були готові на все.
У притулку були суворі правила. Засновники дають їжу і дах над головою, але натомість вимагають працювати і повної відмови від міцного.
Звичайно, не всім це підходило. І багато хто вже через кілька днів зривалися і покидали притулок. Воліли жити на вулиці, але без обмежень.
В обов’язки Олі входила допомога з документами (якщо була потрібна) і з рідними. Іноді, якщо щастило, у цих людей були якісь родичі, які забирали їх. Але частіше родичів або не було, або вони не хотіли мати нічого спільного з безхатченками.
Крім цього, Оля сама розмовляла з людьми. Запитувала, як вони опинилися в такій ситуації, і часто відповіді були дуже сумними.
Одну жінку дочка вигнала з дому, тому що влаштовувала своє життя. Ця жінка сама переписала квартиру на дочку, не думаючи, що таке трапиться. Ну а далі вона просто не впоралася. Знайшла розраду в пляшці і дружбі з такими ж людьми.
Інший приїхав на заробітки. У нього відібрали документи, майже в рабстві тримали. І коли він втік, став блукати вулицями.
За цією людиною, до речі, приїхали рідні. Та й документи вдалося відновити, так що вважай хепі-енд.
І коли таке траплялося, Оля дуже раділа. Їй подобалося, що хоч мала частина історій закінчується добре. Що деякі люди повертаються додому і починають жити нормальним життям. Адже і сама Оля змогла піднятися з самого дна, і зараз живе досить добре. І навіть допомагає іншим.
Одного дня до притулку прийшов чоловік. Було видно, що він вживає, та й явно на вулиці проживає. Його зовнішній вигляд, запах, який від нього виходив, все говорило про це.
Він помився, поїв, його оглянув місцевий лікар, і після всього цього він став схожий на людину.
Оля дивилася на нього, і їй здавалося, що вона його десь бачила. Хоча таке з нею траплялося нерідко: більшість безхатченків чимось схожі один на одного. Швидше за все, одутлим обличчям і засмаглою, огрубілою шкірою.
І цей чоловік не був винятком.
Коли він відпочив, прийшов до тями, Оля підійшла до нього, щоб зрозуміти, чи є у нього документи чи ні.
– Є, донько, зараз…
Тремтячими руками чоловік дістав свій пошарпаний паспорт, і Оля відкрила його. І тут же завмерла.
Тепер зрозуміло, чому цей чоловік здався їй знайомим. Це ж її батько! Точно.
Оля погано його пам’ятала, а його фотографій у будинку не було. Якось, напідпитку, мама спалила всі його фото.
Але в пам’яті у Олі все одно був якийсь образ. І ось зараз той самий образ сидів перед нею. Так, виглядає погано, постарів. Але все ж це її батько.
Оля постаралася не подати виду, адже тато її теж не впізнав. Та це й не дивно, востаннє він бачив її зовсім маленькою.
Ольга повернула документи і пішла. А потім почала думати, що робити.
Звичайно, її цікавило питання, як її батько опинився на вулиці. І взагалі, що в його житті сталося такого, що він зараз тут. Адже він жив в іншому місті, будував там сім’ю. Їх з мамою кинув заради свого щастя!
Невже це карма? Тоді навіщо та сама карма звела їх разом?
Ось це питання цікавило Олю набагато більше, ніж доля батька. Що тепер їй робити? Мовчати? Робити вигляд, що вони не знайомі? Подумаєш, однакове прізвище.
Але питання не в тому, чи хтось щось запідозрить. Питання в іншому: як Олі жити далі, знаючи, що її батько бездомний?
Так, він їх покинув, і, по суті, він їй ніхто. Але логіка в цьому питанні погано працювала. У Олі на серці було важко, і вона знала, що не зможе робити вигляд, ніби він їй незнайомий.
Тоді Оля вирішила акуратно все дізнатися. Адже вона у всіх питає про долю, тож нічого підозрілого в тому, що і в нього запитає.
А може, це взагалі не її батько! Повний тезка, і таке буває.
Оля навіть надихнулася. Напевно, вона помилилася.
Тому їй було вже не так важко розмовляти з цим чоловіком.
– Що з вами сталося? Чому ви опинилися на вулиці? – запитала вона.
Оля вселяла довіру. Чомусь всі їй відкривалися. А може, справа в тому, що з усіма цими людьми Ольга розмовляла по-людськи. А вони давно вже не зустрічали на своєму шляху нормального ставлення.
– Довга історія, – промовив він.
– Нічого, у мене є час, – посміхнулася Оля.
– Та я в молодості поїхав на заробітки. Залишив вдома дружину, дочку (на цьому моменті в Олі всередині все обірвалося. Вона не помилилася. Таких збігів просто не буває). А там, в іншому місті, зустрів жінку. Знаєш, вона мене зачарувала! – похитав він головою.
– Я розлучився з дружиною, навіть з донькою не спілкувався. Почав жити з нею. Довго жив, п’ятнадцять років… Хоча, діточок більше Бог не дав. У покарання, мабуть. А потім вона мене вигнала, щось їй не сподобалося. І ніби усвідомлення за всі роки на мене обрушилося!
Я ж навіть не знаю, як моя донька поживає, може, я їй потрібен.
Оля мовчала. Він був їй потрібен. Коли мама пила, коли їсти не було чого. Оля мріяла, що тато приїде, і все налагодиться. Але він цього не зробив. Точніше, зробив, але набагато пізніше.
– Приїхав я, а в будинку інші люди. Сусіди сказали, що моя колишня дружина пішла з життя, а дочка поїхала. Розповіли, що важко їм жилося… Томка моя пити почала, Оленька страждала…
Оля стиснула кулаки. Дуже складно було тримати емоції при собі.
– Мені особливо нікуди було подітися. Я вирішив влаштуватися на роботу. У тому містечку особливо ловити нічого, я поїхав сюди. Влаштувався на будівництво, але мене обдурили. Грошей не заплатили. Почав блукати. Але від себе не втечеш… У всіх дівчат вдивляюся, раптом моя дочка. Боляче на душі… Як я міг її залишити… У підсумку, роботи немає, житла немає, рідних теж… Так мені і треба!
Батько махнув рукою, а Оля опустила голову. Потім тихо подякувала чоловікові і пішла.
Вдома вона вирішила, що не хоче його знати. Якщо він правий, то нехай так і буде. Він її кинув, чому вона повинна йому допомагати? Їй ніхто не допоміг, все сама.
А ще Оля вирішила на деякий час зав’язати з волонтерством. Ця зустріч занадто її поранила. Захотілося їй побути егоїсткою, просто для себе пожити.
Але недовго Оля витримала. Серце боліло за рідного, хоч і, за збігом обставин, чужого чоловіка. Через три дні вона приїхала до притулку. Для себе вирішила, якщо батька там немає, значить, не судилося. Якщо там, то скаже Оля, що вона його дочка.
Батько був там, навіть щось робив. Вже через три дні він виглядав значно краще. Та й керуючий хвалив його, говорив, що він старається. Що таким хочеться допомагати.
Після обіду Оля відкликала його.
– Мені потрібно вам дещо сказати, – промовила вона. – Я ваша дочка.
Не зволікала. Якщо довго підводити розмову до потрібної теми, вона не наважиться сказати. Краще вже так, відразу.
Руки чоловіка затремтіли, на очі навернулися сльози.
– Оленька? – тихо запитав він.
Оля кивнула.
– Пробач мене, донько. Знаю, як вам було важко.
– Не знаєш, – мотнула Оля головою, – я тільки-но нормально жити почала. А тут ти…
– Я розумію, – опустив він голову, – і ти мені нічим не зобов’язана. Я радий, що побачив тебе. А я впораюся, не хвилюйся за мене.
– У цьому і проблема, – зітхнула Оля. – Я не можу не хвилюватися.
Якийсь час тато жив у притулку. Потім Оля змогла орендувати йому кімнату в комунальній квартирі. Перший місяць оплатила вона, далі він сам.
Чоловік більше не вживав. Влаштувався на роботу, добре працював. Робив все, щоб загладити провину перед Олею. Допомагав їй з ремонтом, став підкидати грошей, бачився з нею і виконував всі її прохання.
Не відразу, але все ж Оля відчула любов до свого батька. Так, вона досі була на нього трохи ображена, але розумом розуміла, що буває всяке. І те, як зараз старається тато, говорило про те, що він щиро хотів знайти свою дочку. Нехай і занадто пізно.
І Оля була рада, що в тій безмовній суперечці, коли вона вирішувала зізнаватися батькові чи ні, перемогла її добра, співчутлива сторона. Адже завдяки цьому вона знайшла близьку людину. І їй часом здавалося, що, нарешті, вона стає щасливою.
Спеціально для сайту Stories
