Марія Павлівна з посмішкою дивилася на свою дорослу онуку Євгенію. Бабуся співчувала їй, бо щиро розуміла, чим вона засмучена. Літня жінка тихенько погладила дівчину по плечу…
– Женечко, та залиш ти переживання, все одно для Ганни Дмитро буде найкращим, – промовила бабуся, – він же її батько. До того ж, бачаться вони рідко…
– Розумієш, бабусю, – обурювалася Євгенія, – я для Ганни погана, тому що сварю її, змушую пити несмачні ліки, їсти каші, прибирати іграшки, а тато в нас завжди молодець.
Марія Павлівна посміхнулася, а потім згадала, як усе починалося…
П’ять років тому її онучка привела у світ доньку Ганну.
Так сталося, що у свої дев’ятнадцять Женя без пам’яті закохалася в однокурсника Дмитра. Донька й слухати нікого не хотіла, коли батьки просили подумати й не кидатися у вир з головою, зайнятися навчанням і думати про майбутнє.
Тому вони навіть не здивувалися, коли одного вечора Женя підійшла до матері й батька з повідомленням про те, що чекає на дитину. Вона хвилювалася, але не зволікала з правдою…
– Ми кохаємо одне одного і хочемо цю дитину, – сказала Женя, навіть не допускаючи жодних інших варіантів.
Зрозуміли мати з батьком, що пізно вчити доньку та щось забороняти. Справу зроблено, що вже тепер скажеш? Та й Дмитро їм подобався – добродушний, веселий хлопчина. Щоправда, такий самий молодий і відчайдушний, живе на гроші батьків, житла немає свого – але всі ці недоліки минущі.
Хіба батько Жені не був бідним студентом? Ось і Дмитро встане міцно на ноги і відповідальність з’явиться – було б бажання.
Влаштували молодим весілля, квартиру зняли, а там і малятко з’явилося. Росла Ганнуся на радість усім спокійна, слухняна і здоровенька. Та ось тільки незабаром після її появи спокій рідні втратили – сваритися почали Женя з Дмитром.
Молодий батько обожнював донечку, та тільки нудно йому було возитися з нею. Та й робота всі сили забирала – і так уже довелося на заочне навчання перевестися. Прийде, на руках поносить, поцілує, пограє і все. А пелюшки, зубки, підйоми ночами – це обов’язок дружини.
А Женя з розуму почала сходити одна з дитиною, хоча й помічники були в неї. І баба Марія допомагала, і батьки, і Дімкіна мати…
– Ти, значить, можеш із друзями після роботи зустрітися, а я, виходить, ні? – висловлювала Женя чоловікові, коли він приходив додому…
– А тобі ніхто і не забороняє з подругами бачитися, – виправдовувався незадоволений чоловік…
– Як же я піду, якщо мені треба з Ганною сидіти? – обурювалася молода мати. – А якщо хтось і допомагати приходить, то мені в той час треба ще готувати й прибирати. Та й виспатися хочеться.
– Готуй і прибирай, ти ж удома сидиш, – лаявся на дружину Дмитро. Він і справді не розумів, як дружина може втомлюватися, якщо їй на роботу не потрібно ходити. Ще й помічники є. Та й машинка пральна є, і пилосос, і підгузки.
Женя починала плакати, а то й кричати. Злило її, що чоловік розуміти нічого не хоче. Приходить із роботи, поїсть, доньку хвилин п’ятнадцять на руках потримає, потім завалюється на диван і одразу ж у телефон утикається або взагалі спати лягає.
А іноді ще гірше – з друзями в кіно ходить або в чужому гаражі другові авто допомагає ремонтувати.Часті сварки призвели до розпаду молодої сім’ї.
Ось так і розбіглися молоді. Дмитро до своєї матері поїхав, а Женя до своїх батьків перебралася.
Незабаром донька пішла в садок, Женя на роботу влаштувалася, начебто легше стало. Інститут вона так і не закінчила. Дмитро двічі на тиждень обов’язково дзвонив, питав, як там малятко. Просив фотографії та відео надсилати. Якісь гроші переказував, невеликі щоправда.
Раз на тиждень міг і забігти з подарунками.Ганнуся росла, татові завжди раділа. Зі сльозами відривали дитину після годинної прогулянки з батьком. Часом з образою дивилася донька на матір, яка виводила її з майданчика і вимагала припинити сльози.
– Бабусю, ну чому така несправедливість? – плакала Женя. – Я всі сили віддаю Ганнусі й ночі з нею сиджу, коли хворіє. А Дмитро прийде з плюшевим зайцем, на гойдалках покатає, і він для неї найкращий…
– Не гнівайся, моє сонечко, без толку воно, – твердила бабуся добрим голосом, – нічим доньчину любов до батька з серця не витравиш, та й не треба. Адже почуття це душу зігріває. Дівчинці й живеться легше, коли татовою ласкою зігріта…
– Ти, бабусю, звідки знаєш? – з легким глузуванням запитала Женя, утім, на відповідь і не розраховувала.
– Тебе, чи що, батьківська любов зігрівала?
Бабусю не образила іронія онучки. Очі на хвилину стали сумними, але потім знову заіскрилися радістю. З’явилися в погляді сльози, а ось губи в усмішці розпливалися…
– Ти чого, бабусю, плачеш, згадала про щось? – запитала Женя, відчувши легкі докори сумління за зверхній тон по відношенню до бабусі.
Бабуся мовчки встала, дістала свій паспорт і витягла з-під обкладинки маленьку чорно-білу світлину. Тільки вона й залишилася в неї на згадку про батька. Женя з цікавістю подивилася на чоловіка, який був зображений на фото.
– Це твій прадід, Павло Семенич, – вимовила баба Маня і провела пальцем по крихітній картці, – він один мене виховував, матінка моя рано пішла…
– Ось прямо один? – здивувалася Женя, одразу ж забувши про свої стосунки з колишнім чоловіком.
Бабуся усміхнулася. Багато років думала, що для батька вона світло у віконці. Принаймні, для неї він точно був найдорожчою людиною на світі. Багато років жила вона з теплотою в серці й глибокою повагою до свого дорогого тата. Навіть зараз, коли пам’ять зраджувала Марії Павлівні, вона могла в найдрібніших деталях згадати кожен подарунок батька.
Вона пам’ятала кожен його погляд, кожну годину, проведену з ним. Довгі роки вона плекала в пам’яті ці яскраві, прекрасні миті. А ось тижні, місяці й роки, що провела юна Марія з жінками батька, ніби змішувалися в одну сіру похмуру масу.
– Розкажи мені про свого тата, бабусю, – попросила Женя пошепки.
Бабуся посміхнулася і налила два великі кухлі чаю. Потім вона пішла до своєї правнучки і дала їй скриньку зі своїм старим намистом. Очі дівчинки загорілися, а бабуся задоволено кивнула – тепер Ганнуся довго буде зайнята. Воно й добре – адже розповідь баби Мані про батька буде зовсім не короткою.
Павло Белобародько повернувся живим і майже здоровим. Тривале переохолодження під час виконання бойових завдань позначилося на загальному стані чоловіка – у нього нили суглоби, з’явилися деякі проблеми зі здоров’ям. І все ж Павлу пощастило набагато більше, ніж багатьом його товаришам.
Утім, повертався він додому без особливої радості. Павлу повідомили, що його дружина Тамара пішла з життя від запалення легенів, і він знав, що на нього чекає дочка – Марійка.
Коли Павло пішов на службу, їй було лише два місяці. Малятко не забрали в дитячий будинок – вона залишилася з бабусею по материнській лінії.
Глибока ніжність зачепила серце чоловіка, який повернувся, коли він побачив перелякані оченята доньки. Майже відразу дівчинка потягнулася до батька – вранці вони разом пили чай на спільній кухні.
Тато розповідав Марії захопливі історії про своє життя, оминаючи страшні подробиці. А ще співав веселі пісні, через які на кухню збиралися всі мешканці комунальної квартири.
Павло повернувся на свій завод. Він працював механіком волочильного цеху. Йшов він рано вранці, а повертався затемна. Незабаром маленьку сім’ю Білоусових спіткало ще одне горе – пішла засвіти мати колишньої дружини Павла, його теща.
Зі страхом чоловік думав про те, як упорається він із маленькою донькою…
– Віддаси дитину до дитячого садочка, а згодом знайдеш жінку, яка замінить їй матір, – заспокоював самотнього батька його товариш Василь…
– Та де ж я її знайду? – вигукнув Павло. – Поки така жінка з’явиться, Марійка вже сама нареченою стане…
– Ееее, не скажи, – похитав головою Василь, – зараз хороших чоловіків мало залишилося. Будь-яка жінка такому, як ти, рада буде. А можеш і до дівчат придивитися. Зійдешся з молодою, ще дітей подарує.
І думати не міг тоді Павло про інших дітей. Та й про жінок не думалося спочатку. А потім затягнуло…
***
– Ти казав, ми будемо ходити в кіно, театр, – надула губи молоденька Зіна, – а я вихідні просиділа вдома одна з твоєю дитиною!
– Ну гаразд тобі, – примиряючи, відповів Павло, обіймаючи дівчину, – я повинен був допомогти другові.
– А я могла поїхати до матері в село, – вередувала красуня, – але ти мені повісив на шию свою доньку…
– Мені нема з ким більше залишити Марійку, – докірливо дивлячись на Зіну, вимовив Павло, – не будь такою егоїсткою.
Цілий рік тривав роман Павла із Зінаїдою, молоденькою продавчинею. Вони й узаконити стосунки планували, але не витримала Зіна, тупнула ногою…
– Я весь свій вільний час проводжу з дівчиськом! – вигукнула жінка в гніві. – Ти скидаєш на мене свою дитину і тікаєш…
– Ти ж жінка, майбутня мати, – ображено відповідав Павло, – я думав, ти ставитимешся до Марії, як до рідної доньки. А ти виявилася…
Марія слухала ці розмови, ховаючись за стінкою. Вона притискала до грудей плюшевого ведмедя, якого подарував їй батько, і плакала. Їй було так прикро за тата!
Це все Зінка… До чого нестерпними були дні, проведені з нею. Яку ж огидну кашу варила вона. Ще й сварила, коли дівчинка ненароком розбила тарілку, і рідка вівсянка забруднила підлогу.
Ах, якби не Зіна, Марія з татом завжди були б разом. Ходили б до зоопарку і гуляли скверами, їли б морозиво і запивали його солодкою газованою водою. І ніколи-ніколи не їли б жахливої каші.
Якою щасливою була Марія, коли Зіна пішла з їхнього життя. Тато чомусь був зовсім не радий. Дивно, адже вони стільки сварилися…
Коли пішла Зіна, до дитячого садка дівчинку було водити нікому. Цілий день вона сиділа вдома. А в обід бабуся Оля, сусідка по комунальній квартирі, приходила погодувати її супом.
Баба Оля Марії подобалася. Дівчинка багато разів чула, як хвалила вона її батька перед сусідами й приятельками, що заходили до неї в гості.
– Ось Павло молодець-чоловік! – говорила вона. – Один малу дочку виховує. Жінку б йому хорошу, щоб за Марійкою наглядала.
Від одного лише сумно було дівчинці. Випроваджувала сусідка її батька вечорами та вихідними днями: “Нехай чоловік розвіється, а то ж так і збожеволіє, – казала старенька комусь у коридорі, – а так погуляє-погуляє, та знайде жінку собі.
Визирала Марія у вікно – все тата чекала. Ось уже батько Таньки додому прийшов і вечеряє. І Толькин тато повернувся із заводу, ручищи свої величезні миє. І тільки її батько все не повертався.
“І навіщо баба Оля тата змушує “розвіюватися” та когось шукати”, – думала дівчинка. Вона була впевнена, що тато з радістю б проводив увесь час із нею, ось тільки сусідка все жене і жене його кудись.
Потім сусідська бабуся зазирала до Марії і приносила тепле молоко з булочкою. Вона гладила дівчинку по щоці і казала, що їй час лягати спати.
– Не чекай батька, він пізно буде, – говорила сусідка, поправляючи дитяче ліжко.
– Бабусю Олю, а чому всі дядьки після роботи додому йдуть, а мій тато ще довго-довго не вдома? – запитувала Марія із сумом у голосі.
– Важко йому одному, ось чому, – зітхала стара, – хороший він чоловік.
– А він не один, – заперечила Марія, – я ж у нього є!
– Та дитя ж воно чоловіку тягар, – міркувала сусідка, – інший би тебе в дитбудинок віддав, і жив би без нічого. А Павло жалісливий дуже, тебе любить. Ось і шукає все господиню, щоб прибирала та суп варила…
– Бабусю Олю, а навчи мене суп варити, га? – раптом вигукнула Марія. Очі її загорілися, щойно подумала вона, що може батькові допомагати.
– І прати покажи як. Я тепер буду господинею, не захоче він нікого в дім.
-Навчу, навчу, – усміхнулася стара. Подумала вона, що й справді, треба б дівчину до господарства залучати. А то ж без матері росте, нічого не вміє. Хто ж її потім заміж візьме?
Стала баба Оля Марії показувати, як готувати. Навчилася дівчинка і суп варити, і котлети ліпити, і млинці пекти…
– Господиня ти моя, – хвалив дівчинку батько, з апетитом з’їдаючи її куховарство. Хвалив, одягав чисте, випрасуване турботливою донькою… і все одно йшов. А потім з’явилася тітка Надя.
***
– Знову посуд не помила, Маріє! – хмурилася Надія, дивлячись на тарілки, що залишилися після вечері. Зітхнувши, вона почала наводити лад на кухні…
– Не свари її, Надюхо, – заспокоював дружину Павло, – дівчисько уроки робить. У школі, знаєш, як багато задають!
– Я-то знаю, – завелася Надія, – щоразу на батьківські збори ходжу. Червонію за дівчисько, коли мені її диктанти в обличчя тикають. Жодного аркуша без плями!
– Та я, мабуть, і сам чисто не напишу, – чухав у потилиці Павло, – чого ж від доньки вимагати…
– Ти нічого від неї не вимагаєш, – сварилася Надя, – ні писати чисто, ні посуд мити, ні нігті стригти! Балуєш її, ляльку, он, подарував. А, вона, питається, заслужила?
Надя з гуркотом розставляла вимиті тарілки. Розсердилася вона не на жарт. Коли виходила вона заміж за Павла, всі казали, як їй пощастило. Працьовитий чоловік, відповідальний. Ще й добрий – доньку, он, у дитбудинок не віддав, сам виховує.
Перший час добре подружжя жило. Обидва працювали на заводі, дівчисько в школі вчилося. Але ж чоловіча доля важка – так, принаймні, казала бабуся Оля. Треба б і відпочивати від сім’ї – це Павло теж від сусідської бабусі почув…
Та й усі знали, що немає в Марії матері, а отже, весь тягар на батьківських плечах. Хто ж таке витягне? А те, що Надя і уроки в дівчини перевіряла, і коси їй плела, і затишок у домі тримала, про це якось не думалося.
Не думала про те й сама Марія. Вечорами Павло десь пропадав. То до друга на новосілля йому треба, то товаришеві з роботи допомогти меблі зібрати. І у вихідні справи якісь знаходилися.
А коли путівку в санаторій дали механіку Белобородько , то він одразу ж радісно повідомив про це дружині.
– І скільки ж тебе не буде? – ахнула Надія.
– Три тижні всього-то, – відповів Павло, як ні в чому не бувало.
Кинула Надя рушник на підлогу та ногою тупнула. Блиснули її очі гнівом…
– А я ж від путівки відмовилася, – обурилася вона, – Ніні Борисівні з планового відділу віддала…
– Ти в мене, Надю, жінка шляхетна, – з повагою вимовив Павло, – раз вирішила, що Ніні Борисівні потрібніше. На таких і тримається все.
От тільки не розтанула чомусь дружина від похвали. Заскреготіла зубами та кричати чомусь надумала…
– Тебе, бідного-нещасного, залишити одного не змогла! – вигукнула Надя. – Мені ж твої захисники вуха всі прожужжали, що не можна тебе, ніжного, з дитиною залишати. Отже, мовляв, намучився…
– А кричати-то навіщо?
Важко переживала Марія, коли батько з мачухою сварилися. Шкода їй завжди тата було. І хоча важко довелося б доньці, поки батько в санаторії, а все ж пережила б. Нелегко йому – це всі знають.
Найбільше Марію злило, що тітка Надя за турботу про неї собі заслуги присвоює. Тільки лається та кашу їсти змушує – яка вже тут турбота?
А після шкільних зборів ще й ляпаса видати може… А татко – він хороший. То ляльку їй купить, то скриньку ошатну. Минулого місяця в парк водив – морозива аж дві порції купив.
А якось курточку придбав для доньки десь. На два розміри більшу, звісно, але то нічого. А зла Надя ще й розкричалася, мовляв, блакитний колір непрактичний…
– Я й так усі руки стерла, щоб відпирати шкільні комірці! – лаяла вона необачного чоловіка.
За морозиво, до речі, Надя теж насварила чоловіка. Довго вона потім ангіну Марії лікувала…
Як не лаялася дружина, а все ж поїхав Павло в санаторій. Тільки коли повернувся квітучий, рум’яний і з подарунками, Надія повідомила, що йде…
– Ти чого надумала, красуне моя? – здивувався Павло, виймаючи подарунки.
Марія скакала навколо батька. Ах, який же він повернувся засмаглий і красивий. І скільки всього привіз їй. І тітці Наді привіз. Тільки вона не рада чомусь.
– Не пущу, – благав Павло, обіймаючи дружину, – як же я без тебе, рідна?
– Якось упораєшся, – кинула Надія, з роздратуванням відкидаючи руки чоловіка.
Спостерігала цю картину Марія і знову шкодувала батька. Адже він плакав, благаючи дружину залишитися…
Навіть думки не виникло тоді в дівчинки, що не хотіла тітка Надя її залишати саму, поки батько не повернеться. І вже знаючи, що шлюбу її кінець, жінка продовжувала піклуватися про падчерку.
***
Після розлучення з Надією Павло офіційно більше не одружився. Але шукати матір своїй доньці він продовжував із завидною завзятістю.
Почуття, яке найчастіше відчувала Марія в юності – тривожне очікування батька. Він завжди мав з’явитися. Ось-ось. І він з’являвся – цілував і обіймав свою доньку, дарував подарунки і ніколи не сварив.
Марія не любила його жінок. До останньої пасії батька вона не відчувала гострої неприязні, але й не тягнулася до неї.
Ліда з’явилася, коли дівчинка вже закінчувала школу. Саме вона наполягла на тому, що Марія має вступити до інституту…
– Тату, вона навмисне це робить, – кричала донька, – хоче з дому мене вижити…
– Що ти, донечко, – розгублено відповідав батько, – вона ж добра тобі бажає. Хоча, по правді сказати, і я сам не знаю, навіщо тобі здався цей інститут. Пішла б на хлібозавод, там завжди люди потрібні…
– Ось бачиш, ти теж не хочеш, щоб я їхала, – плакала дочка, – а вона навмисне нас розлучає.
Павло почухав потилицю і промовчав. Не любив він усі ці жіночі складнощі. Ну, чому питання з майбутнім Марії не може вирішитися якось само собою?
До міста Марія поїхала вчитися не зі своєї волі. Однак у студентське життя втягнулася. Навчання давалося легко, друзі з’явилися.
Перший час Марію тягнуло додому. Проти волі визнавала вона, що батькові добре з Лідою. Вона годувала його корисною їжею, стежила, щоб він вчасно приймав ліки. Перестало Павла тягнути до друзів – вільний час він тепер проводив зі своєю супутницею життя.
Разом вони гуляли парками і скверами, відпочивали на морі, ходили на лижах і навіть бігали вранці…
Чула Марія буркотіння батька, коли приїжджала додому. І хоча скаржився він, а все ж нібито до вподоби йому були Лідині нововведення.
Дружину батька вона ніби за інерцією недолюблювала. Хоча та зустрічала студентку різноманітними стравами, зі щирим інтересом розпитувала про навчання, друзів і життя-буття.
Батько пішов з життя..Ліда наполягала на регулярному обстеженні, тому пухлина була виявлена на ранній стадії. Вона відчайдушно боролася за життя Павла, тому він протягнув чотири роки, але все ж хвороба перемогла…
*****
Затамувавши подих, слухала Женя бабусину розповідь. Треба ж, і не знала вона про те, як росла її улюблена бабуся. Ось тільки дещо хотіла дізнатися онучка, дуже її хвилювало одне питання.
– Бабусю, а ось Ліда… ти так і не полюбила її ніколи? – запитала Женя.
– Я поважала її і була їй вдячна, – кивнула з легкою посмішкою Марія Павлівна, – вона пішла з життя за рік до твого народження, ми з нею підтримували зв’язок…
– А коли ти зрозуміла, що твій тато був, ну м’яко кажучи, не ідеальним батьком? – запитала Женя.
– Напевно, коли вже вийшла заміж, і побачила, як мій чоловік піклується про дітей, – кивнула Марія Павлівна, – а всі свої юні роки була впевнена, що немає батька кращого за мого.
– І тебе це… зігрівало? – здивувалася Женя.
– Так, – відповіла бабуся, і в очах її з’явилися сльози, – зігрівало все моє життя.
У цей момент на кухню прибігла Ганнуся з бабусиним намистом. Вона залізла на коліна до Жені й одягла їй прикрасу на шию: “Мамуся моя найкрасивіша”, – вигукнула дівчинка і ніжно притулилася до матері.
Чомусь полегшенне зітхання вирвалося у Жені. Вона поцілувала доньку і щось лагідно прошепотіла їй на вушко…
– Це ти мамина красуня, – вимовила вона з посмішкою, – мамина …і татова.
Дівчинка щасливо розсміялася, забрала намисто і знову втекла в кімнату. А Женя підійшла до бабусі й обійняла її з теплом і вдячністю.
Вона довго думала про те, що розповіла їй бабуся. І коли Дмитро через місяць після цієї розмови запропонував знову зійтися, вона кивнула:
– Добре… Але тільки от будемо домовлятися виховувати доньку разом. Я хочу, щоб вона любила однаково і тебе, і мене…
Він щасливо посміхнувся і обійняв Євгенію, посадивши на коліна Ганнусю, яка підійшла до нього… Вони використали другий шанс побудувати сімейне життя, і в них вийшло.
І дівчинку вони намагалися виховувати правильно і спільними зусиллями.
