Чоловік просто не повернувся додому. Марія чекала на нього, як зазвичай: варила суп, розвішувала випрану білизну, вчила із середньою донькою таблицю множення і поглядала на годинник: старшої Ганни теж усе не було, хоча вона давно мала повернутися з гімнастики.
Чоловіка вона не особливо й чекала, звикла, що він затримується. Ганна прийшла о дев’ятій, з опухлими губами і блискучими щасливими очима.
– Я що тобі казала – щоб о восьмій була вдома! – накинулася Марія на доньку з порога, але несерйозно, більше для порядку.
– Ну мамо… – протягнула ображено Ганна. – Я ж уже не маленька, чому о восьмій? Мені п’ятнадцять років! Можна вже без цих застарілих правил!
– Уроки йди роби, – перервала її Марія. – А то будеш у магазині на касі сидіти!
– Хто б казав, – огризнулася Ганна. – Сама жодного дня не працювала, і мені щось вказує!
Тут уже Марія образилася і почала кричати, перебільшуючи наслідки поцілунків для майбутнього доньки, малюючи вже ледь не дитину, яка ось-ось має з’явитися на світ.
Дочка теж у боргу не залишилася і у відповідь висловила Марії, що вона домогосподарка, яка нічого далі свого носа не бачить.
По суті, дочка, звісно, мала рацію, саме тому Марія так образилася.
Навчалася вона на медсестру, коли познайомилася з Валеркою, і на третьому побаченні, яке проходило на дачі його батьків, вони зробили Ганнусю .
Довчитися в неї не вийшло, але Валера був так радий дитині, що навіть не йшлося про те, залишати її чи ні, хоча знайомі вони були всього нічого. Швиденько зіграли весілля, щоб живота не було видно, а через сім місяців на світ з’явилася дівчинка.
Марія збиралася довчитися і піти працювати, але чоловік дуже вже хотів сина. Друга дитина ніяк не виходила – треба ж, з Ганною з першого разу все вийшло, хоча і не планував ніхто, та й день безпечний був, а потім ось такі складнощі.
Пішли до лікаря, там знайшли якусь інфекцію, чоловік клявся і божився, що він тут ні до чого і що, напевно, їй під час появи дитини щось занесли.
Пролікувалися, пробували ще й, нарешті, Марія була при надії.
– Буде хлопчик! – упевнено говорив Валера.
Але виявилося, що дівчинка, і він страшенно засмутився, навіть не приховував цього. Марія плакала, але що робити – дитина вже є, ще й така довгоочікувана. Назвали дівчинку Мариною.
Третя спроба теж закінчилася дівчинкою, і після цього Марія вже не наважувалася : і вік уже не той, і остання дитина далася їй важко, та й молодша Олечка постійно хворіла.
Чоловік спочатку просив ще раз спробувати, а потім махнув рукою. І ось виявилося, що не махнув, а просто знайшов іншу, яка сина йому подарує.
Того вечора він не повернувся додому. А коли Марія до нього додзвонилася, сказав: не дзвони мені більше, на розлучення сам подам, квартиру, так і бути, тобі залишу, аліменти суворо за судом, ні копійкою більше.
Сказати, що Марія була в шоці – нічого не сказати. У неї істерика того вечора сталася, Ганна навіть швидку викликала.
Ну а потім якось звиклася. Дізналася, що коханка чоловіка близнюків чекає, хлопчиків, термін чотири місяці. Мабуть, як УЗД показало стать дітей, так він і зважився піти. Невже так сильно про сина мріяв, що сім’ю вирішив заради цього кинути? На це запитання Марія не знаходила відповіді.
За квартиру вона була йому вдячна. А ось аліменти виявилися смішними – офіційна зарплата в нього мінімальна була, а те, що він у чорну більшу частину отримує, спробуй доведи. Та й соромно було щось доводити, по судах ходити – не такою Марія була людиною.
Тому вона пішла шукати роботу. Півроку відпрацювала на касі, як донька пророкувала, а потім хтось підказав їй, що можна доглядальницею працювати – освіта, нехай і неповна, у неї є, а досвід… Досвід не завжди на першому місці, лише б людина була порядна.
Не те, що вона була незадоволена зарплатою – працювати виявилося непросто, але Марії подобалося, що її працю цінують і платять за відпрацьований час гроші, а то вдома вариш суп, підлогу намиваєш, а ніхто навіть дякую не скаже!
Але ось користі своєї Марія не особливо відчувала. Раніше вона розуміла, для чого живе – щоб чоловіка і дітей щасливими робити.
А тепер виходило, що ні чоловікові, ні дітям вона не потрібна: старші доньки сильно віддалилися, мабуть, вважали, що це Марія була винна в тому, що Валера від них пішов.
А молодша, навпаки, липла постійно і хворіла частіше, ніж раніше, а лікарняні в магазині не любили. Ось і вирішила Марія спробувати стати доглядальницею – буде користь людям приносити, та й графік вільніший буде, можна буде молодшу дочку на старших залишати.
Пацієнти були різні. Кому укол потрібно було поставити, кого нагодувати і в туалет зводити, з ким просто поговорити… Було складніше, ніж Марія очікувала: і морально, і фізично, але все одно ця робота їй подобалася більше.
Марія її одразу впізнала, хоча не бачила багато років, уже й не пам’ятала скільки. Вона сильно змінилася – шкіра стала рябою і складалася немов би з одних тільки зморшок, волосся побіліло і стало таким рідкім, що було видно жовтувату шкіру, вкриту неприємного вигляду пластівцями.
Волосся було особливо шкода, бо Марійка пам’ятала, яким воно було: густе, блискуче, глибокого горіхового кольору, що відливало на сонці міддю.
Не змінилися тільки очі – такі ж яскраві, немов два блискучих алмази. Таких зелених очей вона ще ні в кого не зустрічала.
– Алевтино Миколаївно?
І та теж її одразу впізнала – простягнула руки, легенько торкнулася рук Марії і посміхнулася:
– Марійка…
Познайомилися вони випадково. Марія весь день збирала з мамою малину на дачі, і поки вони чекали на автобус, що ходив раз на дві години, мама побігла до магазину, начебто там були банки дешеві. Відро з малиною залишила на Марію і веліла стояти і не сходити з місця.
А як тут не сходити – сонце пече неможливо, ще й дядечко поруч димить так, що задихнутися можна. І Марія пішла за зупинку. Побачила там кота – величезного, чорного, з рваним вухом, що закриває одне око. А вона знала, що якщо чорний кіт перейде їй дорогу – погана прикмета.
Тому, коли кіт побіг, смикнулася в інший бік, зачепилася об корінь, що стирчав із землі, і впала. Малина вивалилася з відра. І Марія заплакала.
– Ти чого, малятко? – почула вона незнайомий голос і прибрала долоньки від обличчя.
Перед нею стояла жінка – вродлива, у червоній хустинці та у вільній червоній сукні. А очі – зелені-зелені, як два смарагди.
– Упустила? – зрозуміла жінка.
-Мама, – почала вимовляти Марія і знову розплакалася. – Мама зараз прийде і…
– Давай так, – запропонувала жінка. – Зараз я насиплю тобі своєї малини, а мамі ми нічого не скажемо, добре?
Марія і сказати нічого не встигла, як жінка взяла своє синє пластмасове відро і пересипала ягоди у відро дівчинки.
– Дякую, – тільки й встигла вимовити Марія, а жінка притиснула палець до губ – тихо, це наш секрет.
Мама так нічого і не дізналася, тільки дивувалася вдома, що ягода більша і солодша виявилася, ніж торік. А Марія так перехвилювалася, що вночі в неї почався жар. Мама злякалася і викликала вранці лікаря.
– Як шкода, що Ніна Костянтинівна на пенсію пішла, – зітхнула вона. – Новеньку прислали, хто знає, раптом практикантка, який толк від неї.
Але прийшла не практикантка. Лікарка була навіть старша за маму – спокійна, усміхнена, із зеленими як смарагди очима.
Коли в Марії розширилися очі від подиву, лікарка притиснула палець до губ і сказала:
– Ну, привіт, Марійко, мене звати Алевтина Миколаївна. Я тепер буду твоїм дільничним лікарем.
Алевтина Миколаївна багато для неї зробила – коли в третьому класі Марійка впала з велосипеда і невдало пошкодила руку, тож ішлося навіть про ампутацію двох пальців, вона двічі на день приходила до них, обробляла руку якоюсь рідкісною закордонною маззю. Пальці врятували.
А потім у шостому класі в Марії часто болів живіт, навіть по швидкій возили, щоб виключити апендицит, але відправили назад.
А Алевтина Миколаївна прийшла, оглянула її і сама зателефонувала в швидку, веліла терміново везти в хірургію. І мала рацію – уже перитоніт почався, просто апендикс у місці незвичному був, і аналізи нетипові, звісно, але таке буває, їй на практиці про це лікар розповідав.
Звичайно, це через неї Марія вирішила стати лікарем. Але в медичний не вступила, пішла в коледж на медсестру. Ну а далі відомо – зустріла Валеру і…
– Як же я рада тебе бачити, Марійко!
Як виявилося, дітей у Алевтини Миколаївни не було, і родичі всі були далеко або самі потребували допомоги, тож справлялася вона сама до певного часу, але зараз уже не вставала з ліжка.
– Розсіяний склероз, – зітхнула вона. – Давно вже поставили, ще коли ти маленька була. Я нікому не казала, все сподівалася на диво… Але дива не сталося, як бачиш.
В Алевтини Миколаївни вона проводила більше часу, ніж було домовлено – Марія знала, що на неї чекають в іншому місці, але не могла відмовити в бесіді, бачила, яка Алевтина Миколаївна самотня.
Кілька разів брала із собою Олю – та так само хворіла, а старші доньки відмовлялися з нею сидіти, вигадували собі цікавіші заняття.
Дехто лаявся, боялися, що зараза до них перейде, але Марія зовсім хвору не водила, та й завжди в коридорі на стільчику її садила.
– Що ти дитину тягаєш, залиш її в мене, – сказала якось Алевтина Миколаївна.
– Так, мамо, залиш мене з бабусею! – попросила Оля.
У Марії у самої очі охололи: не довелося молодшій доньці побачити своїх бабусь: одна пішла за рік до її появи, інша тільки старшу онуку і встигла поняньчити, а Алевтина Миколаївна так і взагалі навіть носом зашморгала, так їй приємно було почути це слово “бабуся”.
Марія дуже хвилювалася, що там і як – усе ж Оля ще зовсім маленька, п’ять років їй, а Алевтина Миколаївна не встає…
Але коли вона прибігла, все було гаразд: Марія сиділа на стільчику і слухала казку, яку їй читала Алевтина Миколаївна.
– Спасибі велике, вона тут вас не замучила?
– Що ти, донечко, все добре – вона мені цілу сторінку прочитала, а тепер ось я їй читаю. Ти як сама, втомилася, мабуть? Сядь, відпочинь, чаю попий…
Дорогою додому Оля тільки й говорила, про Алевтину Миколаївну.
– Коли я виросту, буду лікарем, як вона, – пообіцяла Оля. – І вилікую її, добре? Цікаво, чому вона сама себе не може вилікувати?
У цей момент на дорогу вискочив чорний кіт, глянув на Марію і побіг далі у своїх справах. А Марія подумала: погана прикмета. І тут же згадала те відро з малиною і поправилася: хороша прикмета.
Біля під’їзду їх зупинив сусід – хороша людина, він часто дівчаткам велосипед допомагав лагодити і яблуками з дачі пригощав.
– Ви кота чорного не бачили? – запитав він. – Утік…
– Ось туди побіг, – показала Оля.
– Дякую! Він домашній у мене,
ніколи на вулиці не був, а тут я двері відчиненими залишив – диван новий замовив, а він шмиг за двері!
– Ходімо, я покажу!
Оля схопила його за руку і потягла в той бік, куди кіт побіг. Марії довелося йти слідом, хоча якось ніяково було.
Кота зрештою зловили – він на горобину заліз і кричав там, і сусід спробував залізти, але дерево тонке занадто, довелося Олю підсадити, і вона кота дістала. Щоправда, той її подряпав.
– Треба перекисом обробити, є у вас? – запитав сусід.
– Є, – відповіла Марія.
– А я буду лікарем! – повідомила Оля.
– Як добре – похвалив сусід.
– Ми з мамою сьогодні були в лікаря. Моя мама теж лікар, вона уколи бабусям робить, а я з нею ходжу. Мене в садок не беруть, кажуть, що соплі, а в мене немає соплів, я просто носом шморгаю. Як тато від нас пішов, я завжди шморгаю, – не вгамовувалася Оля.
Марії стало страшенно ніяково, і сусід це зрозумів – навмисне голосно і весело сказав:
– Ну, це навіть і добре – навчишся в мами уколи робити! А подряпини обробити не забудь! І, знаєш що? Я на знак подяки за порятунок кота запрошую вас на чай. У мене і тістечка є – сьогодні в магазині купив, свіжі, щойно привезли! Ти любиш тістечка?
– Дуже! – зраділа Оля.
– А ви, Маріє?
Він подивився на Марію трохи збентежено. І Марія відповіла:
– Ну, взагалі-то, люблю.
– Тоді ходімо! Тільки в мене не дуже чисто, – вкрай зніяковів він. – Самі розумієте, квартира холостяка…
Після гостей Оля заявила, що їм теж терміново потрібен кіт. Чорний, як у дядька Борі. А потім запитала:
– Ми коли до бабусі підемо?
Взагалі-то, до Алевтини Миколаївни ходив соціальний працівник, Марія до неї через день ходила, більше Алевтина оплачувати не могла.
– Завтра, – відповіла Марія. – Спочатку всіх по роботі обійдемо, а потім до неї, добре?
– А можна відразу до неї? Я в неї посиджу? Я обіцяла їй книжку мою показати про хом’яків!
– Ну, спочатку запитаємо в неї, і якщо вона погодиться…
– Погодиться, – махнула рукою Оля. – Як добре, що мене в садок не пускають…Спеціально для сайту Stories
Марія подивилася на годинник: дев’ята вечора, а старшої все немає. Виглянула у вікно: стоїть біля під’їзду з кошлатим хлопцем, за руки тримаються. Посміхнулася, засунула штори й пішла готувати обід на завтра. Уперше за довгий час їй зовсім не хотілося плакати…
