Ми з сином виїхали за кордон задля безпеки ще навесні минулого року. Я страшенно цього не хотіла, але ракет у небі боялася набагато більше, ніж життя в новому місці. Знайома допомогла знайти притулок за кордоном.
Спочатку жили на соцвиплати, але паралельно я шукала хоча б якусь роботу. Зараз працюю на заводі. У сина адаптація пройшла набагато швидше, ніж у мене. Він ходить у місцеву школу, активно вчить мову.
Йому тут подобається, якщо чесно. І я розумію, чому так. Удома панувала не найсприятливіша атмосфера. Я весь час то на роботі в школі пропадала, то вдома за перевіркою зошитів засинала.
А мій чоловік, творча душа, чим тільки не займався. Стабільного доходу в нього ніколи не було. Ми могли то місяць жити майже впроголодь, бо в мене не найбільша зарплата, то, навпаки, купатися в достатку, але я кохала чоловіка.
Вірніше, мені так здавалося. Він у мене перший і єдиний. В юності я марила ідеєю, що таким і має бути ідеальний шлюб. Раз і на все життя. Щоправда, з часом почала розуміти, що це ілюзія.
Він, до речі, вже був одружений раніше. Ба більше, у нього є донька від першого шлюбу, але з нею він практично не спілкується. Про аліменти з такою роботою й мови не йде. Мені часом бувало шкода ту жінку.
Але я ніколи з нею не бачилася. Навіть не знаю, який вигляд має перша дружина чоловіка. Загалом, що довше я тут перебуваю, то менше хочу повертатися додому. Я ніби заново народилася.
Так, було важко спочатку, зараз теж нелегко, але тут я відчуваю себе живою. У мене з’явилися нові знайомі, інтереси. Я бачу, як син світиться від щастя, коли приходить додому.
А ось спілкування з чоловіком почало потихеньку псуватися. Він навіть із днем народження мене не привітав. Напевно забув. У нас і в звичайному житті таке трапляється, чого вже говорити про стосунки на відстані.
Але найцікавіше, що останнім часом чоловік я все частіше дзвонить і просить, щоб я поверталася додому. Мовляв, погано йому без сім’ї. Він вважає, що все найстрашніше вже позаду і боятися за сина не варто.
Нісенітниця! Впевнена, що від нашого сусіда можна очікувати чого завгодно. Я не хочу наражати дитину на таку небезпеку. Та й сама їхати не хочу. Якщо чесно, відчуваю, що перебуваю на межі розлучення.
Думаю, як би це розійтися з чоловіком мирно і залишитися жити за кордоном. Принаймні доки син не здобуде освіту і сам не вирішить, чого він хоче від життя.
Коли про мої плани дізналася моя мама, почала мене відмовляти. Мовляв, чого це я собі придумала, не можна в моєму віці розлучатися. Мені 43, якщо що. Але як же не можна, якщо душа того вимагає?
