– Маріє Григорівно, добрий день! Скажіть, ключі від квартири Насті у вас?
Марія Григорівна, відчинивши двері на гучний стукіт, здивовано дивилася на Віру, дочку сусідки Ольги Олександрівни. Вірочка вже давно тут не жила — вийшла заміж і переїхала до чоловіка.
Після того, як не стало їхньої мами, у сусідній квартирі жила молодша дочка Ольги – Анастасія.
Не можна сказати, що сусідство було приємним. Компанії іноді гуляли до самого ранку, не звертаючи уваги на скарги сусідів. Навіть дільничний і кілька разів викликані наряди поліції нічого не могли вдіяти.
Трохи тихіше стало лише після того, як Настя народила доньку. Хто був батьком дитини – було невідомо, та й про дитину сусіди дізналися лише тоді, коли Настя народила.
Дівчина вела практично нічний спосіб життя, лише зрідка виходячи в магазин вдень.
– Вірочка! Як ти вчасно! Я вже другий день не чую дитину. Вона дуже сильно кричала пару днів, а потім затихла. Я вже Василю, нашому дільничному, дзвонила, та він сказав, що краще тебе викликати. Я якраз збиралася дзвонити, а тут ти. Ключі! Зараз!
Марія Григорівна відкрила шафку на стіні, в якій зберігала ключі від дачі та гаража. Там же висіла зв’язка від квартири сусідів, яку їй свого часу віддала Ольга. Настя випросила у сестри її зв’язку, мотивуючи тим, що загубила свої, а зробити інші зараз немає часу. Про ключі у сусідки вона просто забула.
– Тримай! – вона простягнула ключі Вірі.
Та, не гаючи часу, швидко відчинила двері в квартиру. Запах, що повалив із відчинених дверей на сходову клітку, змусив і Віру, і Марію Григорівну судорожно зітхнути.
Відсунувши з проходу якісь пакети, що дзенькнули склом, Віра увійшла до квартири:
– Настя,ти тут?
У відповідь — тиша. На кухні панував повний безлад. Віра скривилася, згадавши, як дбайливо мама облаштовувала місце, де проводила найбільше часу, готуючи для доньок найсмачніше, найулюбленіше.
Зараз тут панували бруд і розлад. Відламани дверцята шафки над раковиною, перевернуті табуретки, купа різних пляшок під столом.
Востаннє у квартирі Віра була місяць тому, зустрічаючись із сестрою переважно на вулиці. Та не хотіла, щоб Віра приїжджала в гості.
Віра кинулася до спальні, яка раніше була дитячою. У цій кімнаті жила Настя з донькою. Відчинивши двері, Віра відсахнулася від смороду, який накрив її густим покривалом.
Штори були запнуті, і в напівтемряві Віра розгледіла ліжечко, яке стояло біля стіни. З жахом вона зрозуміла, що там лежить дитина.
Вона підхопила племінницю на руки і переконалася, що та ще дихає. Дихання було настільки слабким, що Віра спочатку навіть не зрозуміла, чи є воно.
— Міла,сонечко, розплющ оченята!
Малятко ворухнулося і затихло.
— Маріє Григорівно! Викликайте «швидку»!
Віра вже зрозуміла, що сестри в квартирі немає, дитина була сама невідомо скільки часу. Приїхала «швидка» і відвезла її з Мілою до лікарні. Дитина була в критичному стані.
Віра і Настя народилися з різницею у два роки. Але настільки різних людей, напевно, не знайти. Ольга Олександрівна любила дітей, здавалося, однаково, намагалася нікого не виділяти, але рано овдовіла і була змушена працювати цілодобово, щоб виростити дівчаток.
Батьки допомагали, як могли, але це була крапля в морі. Особливо далася взнаки відсутність підтримки та фінансів, коли захворіла Настя.
Довгий процес, поки поставили правильний діагноз, затягнувся майже на рік. Потім було кілька років лікування, реабілітації та іншого, поки лікарі з упевненістю не сказали, що тепер дівчинка здорова.
Можливо, саме в цей момент і почався розкол та розмежування між дітьми.
Настя звикла отримувати всю увагу, тоді як Вірі довелося змиритися з тим, що втомлена, часто зовсім без сил, мама не в змозі вислухати її проблеми чи відверті розмови.
Поки була жива бабуся, мати Ольги Олександрівни, Вірочка не відчувала себе ні самотньою, ні неповноцінною. До неї вона могла звернутися з будь-яким питанням і будь-якою проблемою.
Бабуся ж навчила її дивитися на світ не тільки зі свого боку, але й з боку оточуючих.
– Зрозумій, мала, ти дуже потрібна мамі. Мамі потрібен твій сміх, твій гарний настрій, щоб вона бачила, що, хоча б у тебе все добре!
І Віра, як могла, дотримувалася поради бабусі. Але коли тієї не стало, вона дуже гостро усвідомила, що залишилася наодинці зі своїми проблемами.
До того часу, як Настя одужала, у родині чітко сформувалася система спілкування. Молодша дочка могла розраховувати на будь-яку увагу, а Віра намагалася не турбувати матір зайвий раз, розуміючи, як їй довелося за ці роки.
Як не дивно, але Настя більше ревнувала маму до сестри, хоча за логікою мало бути якраз навпаки.
Ольга Олександрівна, трохи перепочивши, пішла з однієї з робіт і стала більше часу проводити вдома. Віра закінчила інститут і працювала, допомагаючи матері, як могла.
Настя ж вела якийсь дивний спосіб життя. Віра з мамою витягували її з відділку поліції, шукали по всьому місту, коли вона зникала. Судячи з усього, сформоване в голові Насті: «мені погано — мене люблять», тепер сприймалося як чіткий план дій.
Коли Віра привела Андрія, щоб познайомити його з родиною, Настя сказала:
— Ну, хоч хтось на тебе звернув увагу! Не упусти! — і засміялася.
Віра знизала плечима:
— Заздри мовчки!
Вона вже позбулася звички жаліти сестру або намагатися їй допомогти. Зрештою, та — доросла людина. Жаліла вона в цій ситуації лише маму.
Андрій був чудовим хлопцем. Вони з Вірою навчалися в одному інституті, там же й познайомилися. Обидва розуміли, що кращої пари їм не знайти.
Спокійна, стримана Віра і веселий, але водночас дуже серйозний у всьому, що стосувалося сім’ї, Андрій.
Вирісши з мамою, він рано зрозумів, як важко доводиться жінці, яка виховує дитину сама. Тому він проникся найтеплішими почуттями до майбутньої тещі, побачивши, що вона, як і його мама, — дуже втомлена жінка немолодого віку, з купою проблем і мінімальною підтримкою.
Свою маму він втратив за рік до знайомства з Вірою. Онкологія забрала життя найближчої людини, і Андрій залишився зовсім один.
Ольга Олександрівна, подивившись на нього деякий час, на його ставлення до Віри, до сім’ї, сказала дочці:
– Він чудова людина! Донечко, я рада за тебе і тепер буду спокійна. У тебе все буде добре, а ось у Насті…
Віра не знала, що в день, коли мама перенесла інфаркт, вона повернулася з роботи раніше. Андрій приїхав того дня зранку до їхньої квартири, щоб закінчити ремонт на кухні, який вони розпочали перед весіллям. Він закінчував встановлювати раковину, коли на кухню зайшла Настя.
—Андрію, ти мені не допоможеш?
– Почекай хвилинку! Зараз…
Коли він обернувся, його мало не звалило з ніг – Настя стояла перед ним майже роздягнена. Вона зробила крок уперед, обійняла його за плечі й прошепотіла:
– Я ж краща з Віру?
Андрій розгубився, але потім різко відштовхнув її:
– Ще раз такий трюк витвориш – не зважатиму, що ти дівчина!
Саме цей момент застала Ольга Олександрівна, коли повернулася. Вона тихо відступила назад у коридор, поки її не побачили, пройшла до своєї кімнати, і через пів години Андрій, заглянувши туди, побачив, що майбутня теща сидить на дивані, незручно притулившись головою до підлокітника. «Швидка» вже нічим не змогла допомогти.
Віра з Андрієм займалися всім, що пов’язано з похоронами, а Настя цілодобово не виходила зі своєї кімнати. Їхати на прощання з мамою вона категорично відмовилася:
— Хоч раз подумай про мене! Як мені важко! Я тепер зовсім одна! — істерично кричала вона сестрі.
Віра, лише махнула рукою:
— Роби, що хочеш!
Вони переїхали до квартири Андрія, а Настя залишилася повноправною господинею в квартирі Ольги Олександрівни. Через півроку вони з Вірою вступили у спадок, і Настя заявила:
— За свою половину платити будеш сама! Я не наймалася!
Віра знизала плечима. Весь цей час Настя не дала ні копійки, а квартиру утримувала саме Віра, стежачи за комунальними платежами. Далі так і продовжувалося, незважаючи на показові виступи молодшої.
Через рік Віра з Андрієм тихо одружилися. Весь цей час Віра майже не спілкувалася з сестрою, лише зрідка дзвонила їй на свята. Вони побачилися, коли Настя народила Мілу.
– Забери мене з пологового будинку! – короткий дзвінок шокував Віру. Вона й гадки не мала, що сестра чекає на дитину.
Наступні кілька місяців вона регулярно приїжджала до сестри, допомагаючи з немовлям, прибиранням, приготуванням їжі, привозила продукти, речі для дитини. Настя сприймала все як належне.
– Ти будеш хрещеною.
Вона не питала, а просто поставила перед фактом.
– Своїх-то немає, і не буде, напевно, а так хоч якась дитина.
ВІра підхопилася, готова різко відповісти сестрі, але, глянувши на маленьку Мілу, промовчала.
Після хрестин, які організували Віра з Андрієм, Настю ніби підмінили. Вона почала вимагати, щоб Віра взяла на себе утримання дитини:
– Ти ж хрещена, отже зобов’язана про неї піклуватися!
Віра спочатку мовчала, розуміючи, що будь-яке слово на адресу Насті — і вона більше не побачить Мілену, але потім не витримала:
— Я, звичайно, буду допомагати, але хрещена мати все-таки не рідна, правда? Настя, ти ж її мама!
Неприємну сцену, яка сталася після цього, Віра вирішила просто викреслити зі своєї пам’яті. Вона вже зрозуміла, що Настя — це відірваний шматок, але племінниця для неї стала рідною людиною, хай і маленькою.
Віра дивилася на неї, а бачила маму. Маленька Мілена дивилася на тітку очима Ольги Олександрівни.
— Красунею будеш! — цілувала племінницю в ніс Віра.
Життя йшло своєю чергою. Андрій відкрив компанію, пов’язану з вантажоперевезеннями, і досяг чималого успіху. Віра отримала підвищення, стала начальником підрозділу і тепер часто їздила у відрядження.
З чергового вона повернулася достроково, після того як протягом двох днів не змогла додзвонитися до сестри.
У лікарні Мілу відвезли в реанімацію, а Вірі довелося давати пояснення поліції та органам опіки. Дитина була сильно зневоднена. Це означало, що мати залишила дівчинку на довгий час саму, без їжі та пиття.
— Ви знаєте, де ваша сестра?
— Ні. Навіть припустити не можу. Останнім часом вона вела дуже безладний спосіб життя.
Віра була зла як ніколи. Досить! Скільки можна носитися з Настею!
Вона відвела вбік представника органів опіки та проконсультувалася, що їй потрібно зробити, щоб забрати дівчинку.
Мілена провела в лікарні більше місяця. Віра взяла відпустку і весь цей час була з нею. Про Настю не було ніяких звісток, і Віра подала заяву про розшук.
Через деякий час суд позбавив Настю батьківських прав, і Віра удочерила племінницю.
Дванадцять років по тому, у квартирі Віри та Андрія, першого вересня відбувалося справжнє пекло:
– Мамо! Де мої гольфи?!
– І мої шкарпетки!
Троє дітей як вихор носилися по квартирі, ледь не збиваючи з ніг батьків і намагаючись зібратися, щоб не запізнитися на лінійку.
– Так, а ну тихо! – з кухні з’явилася Віра, витираючи руки об фартух, і миттєво розібралася з усіма проблемами та дрібницями. Через пару хвилин всі троє стояли перед нею, і вона поправляла їм одяг, бантики та вносила останні штрихи.
– Міло, неси квіти, тільки стебла витри, щоб були сухими, рушник біля вази я поклала.
Мілена глянула своїми синіми, як море під час грози на сонячній стороні, очима і запитала:
– А тобі не треба на роботу?
– Звичайно ні! Я взяла відгул.
Мілена плеснула в долоні й побігла на кухню.
ВІра оглянула молодшу дочку, Ольгу, і сина, Сашка, і залишилася задоволена:
– Справжні першокласники!
Діти задоволено примружилися й запитали:
– А в парк?
Віра розсміялася:
– Після школи буде вам парк! А тепер, марш за квітами!
Оля і Сашко з’явилися, коли їх уже й чекати перестали. ВІра майже змирилася з тим, що дітей у них з Андрієм не буде. Вона перестала ходити до лікарів, які не могли сказати їй нічого певного, змушуючи здавати все нові й нові аналізи, і заспокоїлася.
Вони вперше поїхали до Греції, і, дивлячись, як Міла регоче, намагаючись дістати дно, занурюючись все глибше у прозору воду, вона сказала чоловікові:
– Може, нам це не дано, Андрію? Може, саме тому Бог дав нам Мілу?
– Можливо! – Андрій стиснув руку дружини, яка лежала на сусідньому шезлонгу. Він знав, скільки болю в цьому визнанні.
А через п’ять місяців Віра пішла до гінеколога, щоб дізнатися, що з нею не так, і з подивом почула:
– Та все гаразд! Просто все чудово! Заходьте на УЗД! Підозрюю, що не одним нас порадуєте!
Віра тоді тільки здивовано роззявила рота, а потім розплакалася.
– Ну, і що ми ридаємо? Радіти треба! – літній лікар з посмішкою дивився на жінку, яка приходила до нього неодноразово, але якій він нічим не міг допомогти. Природа все-таки взяла своє.
– Це я від радості! – крізь сльози розсміялася Віра.
– Ааа, ну тоді можна і навіть корисно! Ходімо!
УЗД показало двійнят.
Шкільний двір був наповнений галасом і сміхом. Віра відвела двійнят до місця, де стояв їхній клас, і помахала рукою старшій доньці, яка стояла на іншому боці майданчика зі своїм класом. Раптом Віра завмерла, забувши опустити руку.
– Вірочка, ти що? – Андрій здивовано подивився на дружину.
– Так… нічого, мабуть, мені здалося…
Віра здивовано вдивлялася в натовп. Їй здалося, що в якийсь момент вона побачила Настю.
«Та ну, навряд чи, просто примарилося!»
У цей момент почалася лінійка, і вся увага батьків спрямувалася на директора школи та виступаючих. Мілена була однією з них.
Спочатку вона танцювала разом із групою підтримки, а потім читала вірші. Брат із сестрою відб.ли всі долоні, аплодуючи своїй старшій, улюбленій сестричці.
Андрій тихо обійняв дружину і прошепотів їй на вухо:
– У нас прекрасні діти, а у них чудова мама!
– Та й тато теж не гірший! – розсміялася Віра.
Повертаючись із парку ввечері, вся родина заходила у під’їзд, коли Віру хтось окликнув:
– Віра!
Та обернулася і завмерла. Перед нею стояла Настя. За ці роки сестра майже не змінилася, тільки ще більше схудлаВеріра переглянулася з чоловіком і кивнула. Андрій зачинив за собою двері, підштовхнувши вперед Сашка, який завагався, озирнувшись на матір.
– Привіт!
Віра мовчала, ошелешено роздивляючись привид з минулого. Настя була дивно одягнена: на ній було темна сукня до п’ят, на голові — хустка.
– Ну що, мовчиш? Не впізнала?
– Впізнала, звичайно. Що ти тут робиш?
– Приїхала тебе побачити. І на доньку подивитися. А ще пробачення попросити.
– Настя… а чи справді тобі потрібне моє прощення? Де ти була всі ці роки? Що з тобою сталося?
– Та де я тільки не була… Головне не те, що зі мною сталося, а те, що зараз зі мною. Я живу в монастирі.
Віра здивовано підняла брови:
– Де?
– У монастирі. Здивувала тебе?
– Це ще м’яко сказано!
– Скажи мені хтось кілька років тому, я сама б здивувалася.
Настя озирнулася навколо, побачила лавку, підійшла, сіла, поплескавши долонею по лавці:
– Іди, поговоримо. Не бійся.
– Та чого мені тебе боятися? – Віра присіла поруч із сестрою.
– Правильно, тепер уже нема чого. Знаєш, я ж тебе ненавиділа… Так ненавиділа, що найбільше в житті мріяла, щоб у тебе нічого не вийшло, щоб тебе просто не було.
Віра здивовано подивилася на сестру:
– Чому?
– Сама не знаю. Може, тому, що ти була сильною, знала, чого хочеш від життя, а я, навпаки, як листок у полі носилася… Не знаю, Віро, не можу пояснити. А ще мені здавалося, що ти мене ненавидиш…
– Я? – Віра задихнулася. – Ти з глузду з’їхала?
– Тоді, напевно, так… Мені здавалося, що я забрала у тебе маму і тому ти не можеш мене любити.
– Сама вигадала – сама образилася! Настя, ну ти що?!
– Це зараз я щось зрозуміла, а тоді, як у темній кімнаті була. Нічого не бачила, а світло ввімкнути було нікому.
– Краще скажи мені, як вийшло, що Міла одна залишилася? Як ти могла її кинути?
– А я її не кидала. Точніше, не так. Я її залишила на пару годин. Вона спала, я думала, що з’їду у справах і повернуся. У мене тоді з’явився хлопець, начебто все складалося. Він віз мене додому, коли ми потрапили в аварію. Я майже два місяці була без свідомості, на апаратах. Олег не вижив.
– Я обдзвонила всі лікарні, тебе ніде не було.
– Ти б мене й не знайшла, бо я лежала в сусідньому місті, а документів при собі не мала. Аварія сталася на трасі. Ми тільки встигли виїхати на трасу, як раптом ця вантажівка… — Настя здригнулася й на мить заплющила очі.
– Нічого не розумію, а чому ж ти тоді не дала про себе знати?
– Не знаю. У якийсь момент зрозуміла, що у Міли зі мною немає майбутнього. Що ти про неї подбаєш краще.
– Ти знала, що вона ледь не поме.ла?
– Так, потім читала. Знала й те, що вона тепер живе у тебе.
– І як ти далі думаєш?
– Ти мене пробачиш?
– Ох, Настя, яка ж ти все-таки дурна! Звичайно! – Віра обійняла сестру.
Настя тихо плакала, притиснувшись до єдиної рідної людини в цьому світі. Нарешті, вона витерла сльози і підняла голову:
– Дякую! А Мілена…
– Ні! – Віра суворо поглянула на сестру. – Її не треба турбувати! Не дозволю! Вона нічого не пам’ятає, вважає мене матір’ю. Нехай так і буде, поки не виросте, а там подивимося.
– Можна я іноді приїжджатиму, щоб подивитися на неї? Як сьогодні, на лінійці.
– Я не можу тобі заборонити і не буду. Тільки за умови, що все це на відстані. Вона чудова! Дуже розумна, здібна, прекрасно танцює. Та ти ж бачила сьогодні. Нехай у неї буде дитинство, добре?
Настя опустила голову і кивнула:
– Ти маєш рацію! Нехай буде…
– У вас дозволені телефони?
– Обмеження є, але не аж до заборон.
– Тоді я надішлю тобі її фотографії й триматиму тебе в курсі. Набери мені. – Віра продиктувала номер телефону й дочекалася дзвінка від сестри, записавши її номер. – Тільки, Настя… Якщо ти спробуєш хоч якось нашкодити їй, втрутитися в її життя…
– Не бійся! – Настя твердо подивилася на сестру. – Не буду! А ти стала хорошою матір’ю…
Настя підвелася і, несподівано вклонившись сестрі, сказала:
– Дякую тобі, рідна, за все! Пробач мене і прийми мою вдячність! Нехай Бог береже вашу родину!
Після цього вона різко повернулася і пішла в бік зупинки.
– І тебе, сестро… нехай береже і тебе… – сказала Віра і підняла голову до своїх вікон. Там горіло світло. Там на неї чекали. Вона похитала головою, витерла сльози і увійшла в під’їзд.
