— Дідусю, це я! — вигукнула Дарина, вбігаючи на прохідну. — Ти знову забув вечерю.
— Та навіщо? І навіщо тобі було тягнутися так далеко через таку дрібницю, — бурчав дідусь, виходячи з тісної кімнатки охорони.
Колись він працював на цьому заводі слюсарем, а останніми роками — вахтером на прохідній.
На заводі було дві прохідні. Одна — головна, через яку рано-вранці на завод натовпом прямували робітники, інженери та інші працівники, включаючи керівництво.
Інша — на задньому дворі, де розташовувалися склади. Через неї заходили експедитори, які привозили на завод різні матеріали або, навпаки, забирали з заводу готову продукцію. Вони пред’являли дідусеві чи його змінніку документи, і він відчиняв їм ворота.
Щоразу напередодні дідової зміни мама Дарини з вечора готувала йому вечерю — складала їжу в контейнери. Вранці дідусь снідав і вирушав на роботу.
Від обідів він уже давно відмовився, заявивши якось, що це розкіш і в його віці цілком достатньо дворазового харчування. А ось вечеря — це святе, причому незалежно від того, о котрій годині вона трапляється.
Тільки вечерю він часто забував взяти з собою, і вже за усталеною традицією їжу приносила йому на роботу онука Дарина.
Вони жили всього в десяти хвилинах ходьби від заводу, тож це аж ніяк не була «далечінь», як казав дідусь.
Дарина обожнювала атмосферу заводу: запах гарячого металу, машинного мастила. Вона з дитинства бувала там, бо на заводі працювали й мама, й тато. І Дарина після закінчення коледжу теж збиралася піти на завод.
Тож ці прогулянки для неї аж ніяк не були тягарем, а навпаки — приносили задоволення. Особливо після того, як на дідусевій прохідній з’явився новий «охоронець» — німецька вівчарка на прізвисько Аза. Щоправда, маленька, ще зовсім цуценя.
Аза, ледь почувши кроки Дарини, вискакувала з будки й радісно кидалася їй назустріч. А потім кружляла навколо неї, не відстаючи, поки Дарина віддавала вечерю дідусеві.
Дідусь бурчав, виганяв Дарину з Азою з прохідної у двір, де вони гралися майже до стінок, поки не лунало традиційне дідусеве: «Даринко, додому!»
*****
Минув час.
Аза підросла, стала серйозною і з гідністю виконувала обов’язки сторожової собаки, навіть примудрилася спіймати злодія.
Перелізти через паркан було непросто, але в дальньому кутку заводського двору була хвіртка, про призначення якої не знав навіть дідусь.
Хвіртка завжди була зачинена на замок, ключі від якого теж були невідомо у кого. Зате при бажанні через цю хвіртку, на відміну від паркану, можна було перелізти, тож вона завжди залишалася під пильною увагою охорони.
І саме біля цієї хвіртки Аза й затримала злодія, який намагався щось винести з заводу.
Однак, побачивши Дарину, Аза знову перетворювалася на цуценя: виляла хвостом, стрибала, підставляла лоб під долоню й тихенько скиглила від щастя…
*****
Одного разу — це сталося вже під кінець робочого дня — головний інженер, який майже ніколи не заглядав на задній двір, несподівано з’явився там з перевіркою. З ним прийшли двоє його заступників і начальник складу.
У цей час Дарина, як завжди, завітала до дідуся і тепер бавилася з Азою. Аза, загравшись, кинулася прямо під ноги головному інженеру.
Той впав на асфальт, розмахуючи руками, наче вітряк крилами, і виголосив таку тираду, що навіть співробітники, які його супроводжували, мимоволі почервоніли.
— Що це ще за собака тут?! — кричав він, підводячись і обтрушуючись.
Дідусь вибіг із прохідної, схопив Азу за нашийник і почав вибачатися:
— Вона не хотіла, вона не навмисно, — поспішно говорив він. — Трохи загралася. А так вона у нас слухняна, відповідальна. Одним словом, сторожова.
— Сторожова?! — рявкнув головний інженер. — То посадіть її на ланцюг! Нехай на ланцюгу сторожить.
— Та як же так? — намагався заперечити дідусь. — Навіщо ж на ланцюг? Як же вона на ланцюгу… Вона ж повинна… Ось щойно злодія спіймала, а на ланцюгу хіба ж…
Але головний інженер навіть слухати нічого не хотів, лише гримнув:
— Негайно! Інакше завтра можете шукати іншу роботу!
Довелося прив’язати Азу на ланцюг.
З того дня Аза сильно змінилася, стала млявою й сумною. Вона ніби з образою й осудом дивилася на дідуся та на інших людей і немов запитувала: «За що ви так зі мною?»
Лише коли приходила Дарина, в її очах спалахувало слабке світло надії. Але воно швидко згасало, коли Аза розуміла, що й Дарина не звільнить її від жахливого ланцюга.
Аза лягала біля будки й сумно дивилася кудись у далечінь, не звертаючи уваги на спроби Дарини розворушити її, і лише час від часу зітхала, зовсім як людина. А в очах стояли цілком людські сльози.
І від цього в Дарини теж починало щипати в очах…
*****
Одного разу Дарині довелося затриматися допізна в коледжі — потрібно було обов’язково закінчити один проєкт. А вдома з’ясувалося, що дідусь вкотре забув про вечерю.
Тато сказав, що сам віднесе, але Дарина заперечила:
— Ні, це мій обов’язок!
Мама нахмурилася:
— Але ж уже так пізно. На вулиці темно. Та й потім завод, там… хтозна-що може статися.
— Мамо, ну що ти таке кажеш? Я що, маленька? По-перше, ще зовсім не темно, а по-друге, ніби я ніколи не ходила в темряві. Та й що такого може статися? Там же, на заводі, охорона, там — дідусь.
Зрештою мама поступилася. Тато, щоправда, хотів піти разом із Дариною, але під її напором теж відступив.
— Тільки швидко, туди й назад, — попросила мама.
Коли Дарина прийшла на завод, уже зовсім стемніло. Пройшовши, як завжди, через центральну прохідну, де її всі знали, вона минула порожні цехи й вийшла на задній двір, освітлений кількома тьмяними ліхтарями.
Аза, побачивши Дарину, підвелася, брязкаючи ланцюгом, подивилася на неї з надією, а потім знову лягла — ніби зрозуміла, що й сьогодні дива не станеться.
Дарина погладила її, зітхнула й зайшла на прохідну. Дідусь, як завжди, почав бурчати, причому ще сильніше, ніж раніше, з огляду на те, котра вже година. Лаяв себе за забудькуватість, але все ж подякував онучці й поспішив відправити її додому.
Та ледь Дарина вийшла з кімнатки охорони, як світло на прохідній раптово згасло…
— Дідусю! — покликала вона, намагаючись навпомацки повернутися назад. — Що сталося?
— Мабуть, якась аварія.
Яскравий промінь розрізав темряву, змусивши Дарину заплющити очі, — це дідусь увімкнув переносний ліхтар.
— Зараз подзвонимо, дізнаємося, — сказав він і, нахилившись, підняв трубку старого дротового телефону, що стояв на столі. — Хм, не працює. Послухай, подзвони зі свого. Я зараз тобі номер продиктую.
Дарина засунула руку в кишеню, потім у іншу. Мобільника не було — вона так поспішала, що забула його вдома.
— Я не взяла, — зізналася Дарина.
— Ось це й біда! — пробурмотів дідусь. — Доведеться піти подивитися.
Треба сказати, що дідусь категорично не визнавав мобільні телефони, називаючи їх злом, що позбавило людей свободи — мовляв, ніде тобі спокою не дадуть, скрізь знайдуть. Тож свого мобільника у нього взагалі не було.
Дідусь поклав на місце трубку непотрібного телефону і, взявши в руку ліхтар, різко випростався. Але одразу ж охнув і знову зігнувся, упустивши ліхтар на стіл.
Дарина кинулася до нього:
— Дідусю, що з тобою?!
— Спина… — переборюючи біль, видихнув дідусь.
Дарина допомогла йому сісти на стілець і сказала:
— Ти сиди, а я піду, подивлюся, що там…
— Нікуди ти не підеш! — заперечив дідусь.
— Я тільки визирну, добре? П’ять секунд!
— Навіть не думай!
Але Дарина вже схопила ліхтар і вислизнула назовні…
*****
На заводському подвір’ї було темно, наче в вугільному мішку. Ліхтарі, яких і так було мало, згасли всі до одного. Навіть місяць примудрився сховатися за хмарами.
Дарина посвітила ліхтарем у темряву, але, крім чорних обрисів складу, нічого розгледіти не могла. І від цієї невідомості ставало трохи моторошно.
Ззаду пролунав гучний металевий дзвін. Дарина здригнулася й упустила ліхтар. Він покотився по асфальту, світло замигало й згасло. Стало ще страшніше.
У цю мить якраз визирнув місяць, і в його світлі Дарина побачила Азу. Вона стояла, натягнувши ланцюг, і дивилася в темряву, ніби бачила те, чого не міг побачити людина.
Дарина нахилилася до неї:
— Що там, Аза? Що ти бачиш?
Аза глухо заричала.
— Ш-ш! Тихо, — прошепотіла Дарина, і Аза замовкла.
Місяць знову сховався за хмарами, і знову стало темно. Дарина опустилася на коліна, намацала ліхтар, спробувала його увімкнути, але він не вмикався — мабуть, під час падіння в ньому щось пошкодилося.
Думки металися в голові, немов сніжинки в хуртовині — зіштовхувалися, злипалися і, розриваючись, летіли в різні боки, щоб зіткнутися з іншими.
Дарині здалося, що від напруги в неї зараз закиплять мізки… І раптом її осяяло. Як же вона відразу не здогадалася?
Дарина підповзла до Ази й почала возитися з ланцюгом. Пальці тремтіли, карабін не піддавався.
— Тихо, тихо, хороша дівчинка, — шепотіла Дарина. — Ще секундочку…
Нарешті ланцюг відстебнувся. Аза продовжувала стояти на місці, ніби не вірила у своє звільнення. Дарина взяла її за нашийник.
— Ну ось, тепер мені зовсім не страшно, — сказала вона, ніби намагаючись переконати чи то Азу, чи то саму себе.
Вони рушили вздовж паркану в напрямку найвразливішого місця — до тієї самої хвіртки, яка завжди була зачинена, і через яку іноді комусь вдавалося перелізти.
На жах Дарини хвіртка виявилася відчиненою. У неї всередині все похололо. Невже на територію проникли бандити? А якщо вони щось вкрадуть? Адже відповідати за це доведеться дідусеві.
Їй було шалено страшно, але вона спробувала взяти себе в руки — адже поруч вірний друг і надійний захисник, Аза нізащо не дозволить, щоб їй заподіяли кривду.
Місяць, як і раніше, ховався за хмарами, тож нічого не було видно навіть на відстані витягнутої руки. Але треба було йти. І Дарина поклалася на собачий зір, а точніше, на собачий нюх:
— Давай, Аза, веди мене, — прошепотіла вона.
І Аза повела її кудись углиб заводського двору…
Дарина йшла, тримаючись однією рукою за нашийник собаки, а в іншій стискаючи марний ліхтарик і витягнувши його перед собою, ніби боялася натрапити на щось.
Раптом Аза зупинилася. Дарина завмерла, прислухаючись.
Десь попереду, зовсім близько, пролунав дзвін. Дарина хотіла крикнути, але горло ніби перехопило, і вона не змогла видати з себе жодного звуку. Знову щось задзвеніло, і Дарина відчула, як від переляку горло знову розкрилося, готове вирвати відчайдушний крик.
І вона зриваючимся голосом крикнула:
— Хто тут?
У цей час місяць знову виплив з-за хмар і яскраво освітив високу постать у темному плащі та капелюсі, що схилилася над замком складських дверей.
У місячному світлі ця постать здалася Дарині настільки містичною, що в голові на мить промайнула думка: «А раптом це привид?»
У руках привида щось блиснуло. Що це? Ніж? Чи якась інша зброя? Але тоді це не привид, адже привиди не ходять зі зброєю. Значить, це справжній бандит, і наближатися до нього небезпечно. Може, спробувати якось його відлякати?
— Стій! Ні кроку! — крикнула Дарина, але «бандит», здавалося, не звертав на неї уваги, продовжуючи чимось брязкати.
«Це не ніж, це ключі!» — здогадалася Дарина.
Але що ж робити? Як його зупинити? Бандит удвічі більший за неї. Не кидатися ж на нього голими руками?
А чому, власне, з голими руками? У Дарині в руці був ліхтарик. Він не працював, але був досить важким і цілком міг зійти за кийок. А якщо ще нацькувати на нього Азу…
І Дарина несподівано низьким суворим голосом наказала:
— Аза, хапай його!
Аза кинулася вперед, Дарина ледь встигла відпустити нашийник, інакше полетіла б слідом за собакою.
У мить ока Аза опинилася біля «бандита» і, стрибнувши, повалила його на землю. Точніше, на асфальт. Капелюх злетів з нього й відкотився вбік.
— Все! Я здаюся! — крикнув чоловік. — Заберіть собаку!
Дарина підійшла ближче, тепер вона могла добре розгледіти його. Це був чоловік середнього віку, на вигляд цілком пристойний і зовсім не схожий на бандита.
— Хто ви такий? — суворо запитала Дарина. — І що ви робите на території заводу?
— Можу я хоча б піднятися? — запитав чоловік. — Тут досить прохолодно.
— Нічого, не замерзнете. Я питаю, хто ви такий і що тут робите?
— Я головний інженер.
— Брешете! Я знаю головного інженера.
— Мабуть, старого головного інженера?
— Якого ще старого? Чого ви мені голову морочите?
— Того, якого звільнили.
— Я зараз викличу поліцію! — крикнула Дарина, забувши, що телефону в неї немає.
— Добре, викликайте.
— Ні, я вас заарештую!
— А ви хто така?
— Я… я…
— Дарино! — пролунав ззаду голос дідуся.
Вона обернулася:
— Дідусю! Ти ж…
— Що «ти ж»? Я ж тобі казав нікуди не ходити. Що ти тут робиш, га?
— А ми тут з Азою зловили бандита! — гордо заявила Дарина й кивнула на чоловіка.
Дідусь підійшов ближче й ахнув:
— Георгій Валентинович! А ви-то як тут опинилися?
— Дідусю, ти його знаєш? — запитала Дарина.
— Та це ж наш новий головний інженер. Три дні як призначили. Старого ж разом із помічниками та завідувачем складу того… За розкрадання. Нумо!
Дідусь взяв Азу за нашийник і, відвівши вбік, наказав:
— Аза, сидіти!
Аза підкорилася.
— Тож, Аза? — сказав чоловік, підводячись. — Будемо знайомі.
— То ви справді головний інженер? — здивувалася Дарина.
— Можу пред’явити документи.
— Та ні, не треба. Раз дідусь сказав… Вибачте, що я… А справді, що ви тут робите о такій порі?
— Секунду, — відповів головний інженер.
Він підняв з землі капелюх, обтрусив його й надів на голову. Потім дістав із кишені телефон, зателефонував комусь і попросив увімкнути освітлення. Ліхтарі загорілися, і стало набагато світліше.
— А я вирішив пройтись з інспекцією, — сказав головний інженер, — перевірити, як у нас тут із безпекою.
— У нас із безпекою все гаразд, — почав запевняти його дідусь. — Вибачте, що Дарина зняла собаку з ланцюга. Вона не навмисно.
Я там… У мене спину прихватило, і… Я їй не дозволяв, але що з нею поробиш! А вона, мабуть, злякалася й собаку-то відпустила. Ви вже вибачте! Більше такого не повториться.
— А чому вона на ланцюгу? — суворо запитав головний інженер.
— Так нібито й належить.
— І вам не соромно тримати таку собаку на прив’язі?
— Старе керівництво наказало, — збентежено відповів дідусь.
Аза тим часом, ніби зрозумівши, що мова йде про неї, навіть ніби випрямилася.
— А, ось як! Ну що ж, тоді я наказую більше не тримати її на ланцюгу, — сказав головний інженер. — З таким сторожем навіть система відеоспостереження не потрібна.
А вашу собаку призначимо співробітником служби безпеки заводу — вона патрулюватиме всією територію. Тільки за умови, що вона не буде валити на землю кожного, хто трапиться на шляху.
— Вона не буде, чесне слово! — вигукнула Дарина. — Вона вихована, вона ж сама ніколи! Це ж я їй наказала.
— А ви, дівчино, власне, хто ви така і що робите тут о такій порі? — поцікавився головний інженер.
— Це моя онука, Дарина, — поспішив відповісти за неї дідусь. — Вона принесла мені вечерю. Я постійно забуваю взяти її з собою, ось вона й приносить.
— З наступного тижня можете й не брати з собою. Наша охорона отримуватиме безкоштовне триразове харчування. Ну і щодо нової штатної одиниці теж подумаємо, — сказав головний інженер, поглянувши на Азу. — Виділимо їй пайок.
— О, дякую! — вигукнув дідусь. — Чуєш, Аза, і тобі тепер належить пайок. А це наш начальник, Георгій Валентинович, до нього треба ставитися з усією повагою, зрозуміло?
— Гав! — відповіла Аза.
— Оце так, розуміє! — посміхнувшись, сказав головний інженер і простягнув Азі руку: — Ну, дякую за службу.
Аза у відповідь простягнула йому лапу, а сама відвернулася, ніби соромлячись своєї недавньої поведінки.
— А ви, Дарино, більше вночі на завод, будь ласка, не приходьте. Стороннім тут не місце.
— Але зараз лише вечір, — заперечила Дарина. — І я не стороння. Я тут уже проходила практику. А наступного року отримаю диплом і прийду сюди працювати.
— Що ви кажете! І за якою ж спеціальністю?
— Забезпечення інформаційної безпеки автоматизованих систем, — чітко відповіла Дарина.
— Ах, ось як! Ну, тоді інша справа. Тоді можете приходити, але тільки не так пізно. І у мене для вас буде завдання.
— Яке?
— Ви вивчите всі аспекти існуючої системи безпеки, знайдете слабкі місця та підготуєте проект її оновлення. Щоб вона була надійнішою за нинішню, але при цьому простою та недорогою. Ну як, згодні?
Дарина відчула, як всередині піднімається якась величезна тепла хвиля, і вона радісно вигукнула:
— Згодна!
*****
Дарина не підвела. Їй вдалося розробити просту й надійну систему.
По периметру на паркані встановили тривожні кнопки — великі круглі клавіші на висоті півметра від землі. Після кількох тренувань Аза навчилася підбігати до найближчої кнопки й натискати лапою, якщо помічала щось підозріле.
Її більше не садили на ланцюг, і вона могла вільно пересуватися по всій території заводу.
За розпорядженням головного інженера їй виготовили особистий жетон із написом «Інспектор служби безпеки», і Аза гордо носила його на нашийнику.
Днем і вночі вона патрулювала територію заводу — іноді у супроводі дідуся Дарини або його помічника, а частіше самостійно.
Вона ніколи не кидалася на працівників заводу, зате уважно розглядала й обнюхувала кожного.
І якщо від когось пахло підозріло (наприклад, після якогось бурхливого свята), Аза сідала поруч і дивилася з таким осудом, що працівник сам починав виправдовуватися:
— Та я випив лише один келих! Чесно!
І всі навколо починали сміятися…
Що стосується сторонніх осіб, які час від часу з’являлися на території заводу, то Аза, дотримуючись правил, подавала за допомогою системи Дарині сигнал тривоги, а потім заганяла незнайомця в якийсь куток і пильнувала його до приходу охорони або когось із адміністрації заводу.
Так одного разу вона п’ять хвилин протримала під дощем ревізора, який вирішив влаштувати негласну перевірку на заводі. Звісно, усе обійшлося, і потім усі лише сміялися з цієї історії, в тому числі й сам ревізор.
Вночі, коли на заводі стихав шум, Аза, зробивши черговий обхід, поверталася до своєї будки, але не поспішала залазити всередину, а довго стояла, вдивляючись у темряву. Ніби чогось чекала.
Тоді дідусь підходив до неї, клав руку їй на спину і тихо говорив:
— Ти молодець, Аза. Тепер можна просто відпочити.
Він сідав на лавку біля прохідної. Аза коротко зітхала, ніби погоджуючись, і сідала поруч — не як сторожова собака, а як вірний і надійний напарник.
Так вони й сиділи, мовчки, кожен занурений у свої думки, обидва впевнені, що на заводі — повний порядок.
