Вона вже давно вийшла заміж вдруге, жила в коханні й була щаслива, а про нього навіть не згадувала.
Від першого чоловіка вона втекла, це було давно, причому так сталося, що втекла вона зовсім незадовго до його відходу засвіти.
Втекла тому, що Люба боялася свого першого чоловіка Ігоря…
Це сталося не відразу, спочатку він здавався їй дуже душевною і доброю людиною. Одне те, що Ігор любив тварин, і в нього вдома жили підібрані ним на вулиці кіт Тіма та собака Пончик, одразу переконали Любу, що Ігор — дуже хороша людина.
Але з часом вона зрозуміла, що йому просто подобаються жалюгідні й залежні від нього істоти. Та й сама Любочка, худенька дівчина невеликого зросту, яка не зможе себе захистити, викликала в Ігоря саме ці почуття.
Насправді ж кота Тімошу й собаку Пончика годували й вигулювали батьки Ігоря. А він втратив до них будь-який інтерес, щойно вони перестали бути жалюгідними та залежними від нього. А стали ситими, з блискучою шерстю та задоволеними життям…
Самій же Любі було прикро це усвідомлювати, але й вона опинилася майже в ролі цього кота та собачки.
Коли вони з Ігорем тільки познайомилися, вона була зовсім безпритульною. З вітчимом вони не ладнали, і Люба пішла, орендуючи кімнату з подругою.
Доводилося економити, і вона жила скромно, одягалася просто. А Ігор одразу почав називати її «моя бідна дівчинка». Він почав купувати Любі гарний одяг, водив її в ресторан і пригощав стравами, яких вона ніколи раніше не куштувала.
І, дивлячись їй в очі, постійно запитував:
— Тобі це подобається? Спробуй, смачно? А хочеш, ми полетимо на острови? Або я куплю тобі машину?
А Люба просто хотіла кохання, їй так цього бракувало. Хотіла сім’ю та дітей. Але коли вона чекала на дитину й почала набирати вагу, Ігор втратив до неї будь-який інтерес.
— Як ти роздулася, та я з такою нікуди не піду, — презирливо говорив він.
А одного разу Люба випадково почула, як він ласкаво розмовляє з якоюсь жінкою, називаючи її «моя бідна дівчинка»…
Коли Люба народила доньку, він був незадоволений тим, що дитина плаче ночами й не дає йому спати.
А одного разу він вперше підняв на неї руку, і хоча він вибачився, але по його очах Люба зрозуміла, що це буде не востаннє…
Під час відсутності чоловіка вона зібрала речі — свої та малечі — щоб поїхати до матері. Але Ігор несподівано повернувся з роботи раніше, та ще й напідпитку.
— Ти куди зібралася, хто тобі взагалі дозволив їхати, що це ти тут господарюєш? — розлютився він, розірвав їй сукню й повалив на ліжко.
Маленька Анна прокинулася й заплакала, але він не звертав уваги, він притиснув руки Люби й тримав, поки не закінчив свою справу…
Люба не кричала, терпіла щосили, знаючи, що не зможе вирватися. Вона боялася, що Анна ще більше злякається, тому мовчки терпіла все, що робив її чоловік.
А він лише глузливо сміявся.
— Боїшся? Правильно робиш, і запам’ятай: ти моя дружина, і тільки я вирішую, що тобі можна, а що — ні… Запам’ятай назавжди: я тебе скрізь знайду, ти від мене не сховаєшся! Навіть якщо я піду з життя, я прийду за тобою, зрозуміла? Ти — моя дружина, ти давала клятву!
І лише потім, коли він, нарешті, задоволений, заснув, Люба схопила дитину та речі, вибігла на вулицю, зупинила машину й поїхала до матері в передмістя…
Вітчим був страшенно незадоволений, а мама щось одразу відчула і гримнула на нього:
— Залиш її, вона приїхала до рідного дому, до матері…
Ось тоді Люба, сидячи в страху у своїй крихітній, семиметровій кімнатці, і просила, тихонько плачучи:
— Господи, хоч би його не стало, я боюся його, боюся, адже мені ніхто не повірить і не допоможе! Скажуть, що я брешу, а він мій чоловік, і я мушу до нього повернутися! А я відчуваю, я знаю, що з ним я не виживу…
Через місяць Люба дізналася страшну новину — Ігор їхав нетверезим за кермом і вилетів на зустрічну смугу прямо на лісовоз…
Ось тоді вона й злякалася того, що бажала йому, і її бажання збулося… Виходить, що вона сама накликала на нього біду?
Але через два роки Люба зустріла своє справжнє кохання.
Славко у неї найкращий, вони вже тридцять сім років у шлюбі, їхньому синові Дмитру тридцять п’ять років. І в них четверо онуків: двоє від Анни, двоє — від Дімки.
Вона більше не згадувала Ігоря та його страшні слова, аж раптом — ці сни!
— Чому ти останнім часом така дивна? — незабаром запитав її Слава, — може, ти погано почуваєшся?
— Ні, все гаразд, — спробувала посміхнутися Люба, але в неї це вийшло не дуже.
— Ну ж бо, розповідай, що ти від мене приховуєш? Любо, ти ж нічого не боїшся, я тебе не впізнаю?
І Люба зважилася, адже Слава все знав: коли вони познайомилися, то все одне одному розповіли, і вона розповідала про Ігоря. Слава тоді сказав їй:
— Не переймайся, ну до чого тут ти? Він сам винен, така в нього доля.
І вона погодилася, але тепер, у цих снах, Ігор наполегливо погрожував забрати її до себе. І це вже почало її лякати…
— Я все зрозумів, не бійся, я щось придумаю, — пообіцяв Слава.
І від його обіцянок Любі відразу стало легше, чоловік ніколи її не обманював і не підводив…
Наступної ночі до неї знову уві сні з’явився Ігор.
Але тільки-но він почав їй погрожувати, хапати за руку й тягнути за собою, як раптом поруч опинився… Славка!
Він підійшов до Ігоря, дістав із кишені жменю золотих монет і простягнув йому:
— Забирай і йди, я її відкупив, вона не твоя дружина, тобі більше не можна за нею приходити!
— Де вона, я її більше не бачу, — почав метушитися Ігор, він і справді ніби не бачив Любу. Потім взяв монети й сам зник, ніби його й не було…
Сонячного ранку Люба прокинулася в чудовому настрої.
Чоловік уже встав, на кухні шумів чайник, закипаючи.
— Доброго ранку, як ти? — почувши, що вона прокинулася, увійшов Слава.
— А я весь час думав про твої сни. Хоч я й не вірю в них, але якби це було можливо, я б його прогнав так, щоб він більше тебе не мучив! Дав би грошей, аби тільки він тобі не снився! Ну що ти смієшся, Любочко?
— Сміюся тому, що я щаслива, що ти поруч зі мною. Дякую тобі за все, ходімо краще снідати, поглянь, яка чудова погода за вікном…
Знаєш, я зрозуміла, що покійні вже нічого не можуть зробити живим. Особливо коли у мене є такий захисник, як ти…
