– Артеме, ти не бачив пульт від телевізора? – Лера кинула сумку на диван і пройшла в спальню, на ходу знімаючи туфлі. – У мене сьогодні нова серія…
Слова застрягли в неї в горлі. Там, де ще вранці висів новенький 50-дюймовий телевізор, тепер була порожнеча. Біла стіна з виразними слідами від кріплень виглядала як німий докір.
– Артеме? – покликала вона голосніше, обходячи квартиру. Чоловік не відповідав.
Лера дістала телефон, набрала номер чоловіка. Три гудки, і вона почула його голос:
– Привіт, люба. Уже вдома?
– Де телевізор? – Лера не стала витрачати час на привітання.
На тому кінці лінії виникла коротка пауза.
– А, це… Я хотів тобі сказати, коли прийду.
– Кажи зараз, – Лера повернулася до спальні, дивлячись на порожню стіну.
– У мами телевізор зламався, зовсім. Лагодити його безглуздо, а грошей на новий у неї зараз немає, – голос Артема звучав безтурботно, немов ішлося про перестановку меблів. – Я просто відвіз їй наш. Вона так зраділа!
– Наш? – Лера відчула, як усередині закипає гнів. – Телевізор, на який я збирала півроку? Який я купила два тижні тому?
– Ну так, – у голосі Артема прослизнуло легке замішання. – Яка різниця, чий він? Ми ж сім’я.
– Ти хоч розумієш, що я півроку відкладала кожну вільну копійку, щоб купити саме цей телевізор? – Лера намагалася говорити спокійно, але голос зрадницьки тремтів. – Ти навіть не запитав мене!
– Леро, це просто телевізор, – тепер у тоні Артема з’явилося роздратування. – Мамі він потрібен більше. Вона цілими днями одна, телевізор для неї – єдина розвага.
– А я, виходить, працювала понаднормово заради телевізора для твоєї мами? – Лера стиснула телефон так, що побіліли кісточки пальців. – Ти серйозно?
– Слухай, давай обговоримо це, коли я прийду додому, – Артем явно хотів закінчити неприємну розмову. – Я буду за годину.
Лера скинула дзвінок, не прощаючись. Вона повільно опустилася на край ліжка, намагаючись осмислити ситуацію. Це був її телевізор. Вона вибирала модель, порівнювала ціни, читала відгуки. Вона збирала на нього, відмовляючи собі в дрібних задоволеннях. І Артем просто взяв і віддав його своїй матері, навіть не порадившись.
Коли через годину грюкнули вхідні двері, Лера все ще сиділа в спальні, дивлячись на порожню стіну. Вона чула, як чоловік роззувається в передпокої, як проходить на кухню і відкриває холодильник.
– Леро, ти де? – його голос пролунав ближче.
Артем з’явився в дверному отворі – високий, із темним волоссям, у робочій сорочці із закатаними рукавами. Він сперся на одвірок, дивлячись на дружину з легкою посмішкою, немов не розумів причини.
– Ти справді не бачиш проблеми в тому, що зробив? – тихо запитала Лера.
– Слухай, я розумію, що треба було попередити, – Артем увійшов до кімнати і сів поруч із нею. – Але мама дзвонила вранці в сльозах. У неї зовсім не працює телевізор, а вона звикла до великого екрана через свій зір. Що я мав зробити?
– Купити їй новий? Полагодити старий? Забрати наш спільний із вітальні? – Лера перераховувала варіанти, відчуваючи, як гнів знову піднімається зсередини. – Але ні, ти взяв саме мій. Той, що я щойно купила.
– Почекай, – Артем наморщив чоло. – З яких пір у нас у домі є “твоє” і “моє”? Ми ж сім’я.
– Сім’я – це коли рішення ухвалюють разом, – відрізала Лера. – А не коли ти одноосібно розпоряджаєшся моїми речами.
– Ти занадто драматизуєш, – Артем встав, засунувши руки в кишені. – Я просто допоміг матері. Вона самотня, їй потрібна підтримка.
– А я, чи що, не потребую підтримки? – Лера теж піднялася, дивлячись чоловікові в очі. – Я працюю не менше за тебе, але чомусь мої бажання і мої речі завжди опиняються на останньому місці.
Артем знизав плечима:
– Це всього лише телевізор. Купимо новий.
– Справа не в телевізорі, – Лера похитала головою. – Річ у повазі. У тому, що ти не вважаєш за потрібне радитися зі мною, коли йдеться про мої речі.
– Я зрозумів, – Артем зітхнув із награним терпінням. – Ти злишся. Добре, я врахую на майбутнє.
Лера уважно подивилася на чоловіка:
– До речі, а куди подівся новий тостер? Той, що я купила минулого місяця?
На обличчі Артема промайнуло щось схоже на провину:
– Який тостер?
– Той самий, який ти сказав, що зламався, і ти його викинув.
Артем відвів очі:
– А, той… Він справді зламався.
– Правда? – Лера схрестила руки на грудях. – Чи він теж переїхав до твоєї мами?
Артем зам’явся. Цього вистачило Лері, щоб зрозуміти: її здогадка правильна.
– Отже, тостер теж у твоєї мами, – вона вимовила це не як запитання, а як твердження. – Що ще ти їй віддав, Артеме?
– Та годі тобі, – він спробував відмахнутися. – Це всього лише кухонна техніка. У мами старий тостер зовсім розвалився, а наш стояв без діла.
– Без діла? – Лера підвела брови. – Я користувалася ним щоранку!
– Ти можеш просто підсмажувати хліб на сковороді, – знизав плечима Артем.
Лера відчула, як усередині зростає холодна лють. Вона пройшла до шафи й відчинила дверцята:
– А срібні сережки, які “загубилися” минулого місяця? І браслет, який я “забула в спортзалі”? Вони теж у Зінаїди Петрівни?
Артем зблід.
– Звідки ти…
– Значить, правда, – Лера повільно опустилася на край ліжка. – Ти крадеш мої речі й віддаєш їх своїй матері.
– Не кажи дурниць! – спалахнув Артем. – Це не крадіжка. Я просто… Ділюся з мамою тим, що в нас є.
– Ділишся? – Лера гірко усміхнулася. – Цікаво, чому ти ділишся тільки моїми речами? Чому не віддав свій годинник, який я подарувала тобі на ювілей? Або свій ноутбук?
Артем із викликом подивився на неї:
– Тому що це необхідні мені речі. Я не можу без них працювати.
– А я, значить, можу обійтися без усього, що мені дорого? – Лера встала і підійшла до нього впритул. – Яке право ти маєш вирішувати, що мені потрібно, а що ні?
– Перестань роздмухувати з мухи слона, – Артем відступив на крок. – Мамі ці речі потрібніші. Вона літня людина, їй важко.
– Я розумію, що ти хочеш допомагати матері, – Лера намагалася говорити спокійно. – Але чому за мій рахунок? Чому ти не запитав мене? Не порадився?
Артем розвів руками:
– Я знав, що ти будеш проти.
– І це виправдання? – Лера здивувалася. – Ти розумів, що я не погоджуся, тому вирішив діяти за моєю спиною?
– Ти не розумієш… – почав Артем.
– О, я прекрасно розумію, – перебила Лера. – Ти перетворився на кур’єра для своєї матері, розпоряджаючись майном, яке сам не купував.
Вона підійшла до комода і висунула верхню шухляду:
– Де мої парфуми? Ті, що ти подарував мені на день народження?
Артем відвів погляд:
– У мами був ювілей минулого тижня… Я не встиг купити їй подарунок і…
– І вирішив подарувати їй мій парфум? – Лера не вірила своїм вухам. – Той самий, що ти вибирав для мене? Який, за твоїми словами, “пахне так само чудово, як ти”?
– Леро, це просто парфуми, – Артем спробував торкнутися її плеча, але вона відсторонилася. Ти їх навіть не відкрила ще.
– Ні, Артеме, – голос Лери дзвенів від стримуваних емоцій. – Це не просто парфуми. Це твоє ставлення до мене, до нашої сім’ї, до нашого спільного майбутнього. Ти обманюєш мене, крадеш мої речі й віддаєш їх своїй матері, навіть не вважаючи за потрібне сказати про це.
– Я не крав! – запротестував Артем. – Я просто…
– Що просто? – Лера схрестила руки на грудях. – Просто вирішив, що твоя мати має більше прав на мої речі, ніж я сама? Просто вирішив, що можеш розпоряджатися всім, що є в цьому будинку, не радячись зі мною?
Артем стиснув кулаки:
– Ти говориш так, ніби я злочинець якийсь. Я допомагаю своїй матері, що в цьому поганого?
– Погано те, що ти допомагаєш їй за мій рахунок, – відповіла Лера. – І навіть не маєш сміливості зізнатися в цьому.
Вона підійшла до шафи і почала методично перевіряти свої речі.
– Де шкіряний ремінь зі срібною пряжкою? І комплект постільної білизни, який ми купили минулого місяця?
З кожним запитанням обличчя Артема дедалі більше витягувалося. Він явно не очікував, що дружина помітила зникнення стількох речей.
– Тобі не здається, що ти занадто зациклена на матеріальному? – нарешті видавив він.
– А тобі не здається, що ти занадто зациклений на задоволенні примх своєї матері за мій рахунок? – парирувала Лера. – Зінаїда Петрівна добре влаштувалася – у неї є особистий постачальник чужих речей.
– Не смій так говорити про мою матір! – Артем підвищив голос.
– А ти купував цей телевізор, щоб просто так віддати його своїй матері? Ні! Так якого біса тоді ти розпоряджаєшся моїми речами?
Артем дивився на неї з неприкритим подивом:
– Ти справді вважаєш, що речі важливіші за людей? Що твій телевізор важливіший за добробут моєї матері?
– Я вважаю, що чесність і повага важливіші за все, – тихо відповіла Лера. – А ти зрадив і те, і інше.
Ранок наступного дня Лера зустріла з твердим рішенням: вона поговорить із Зінаїдою Петрівною особисто. Ніч минула в напруженому мовчанні – Артем демонстративно пішов спати на диван у вітальню, а Лера допізна ворочалася в ліжку, перебираючи в голові все, що сталося.
Дочекавшись, коли чоловік піде на роботу, Лера викликала таксі і вирушила в район, де в невеликій двушці жила її свекруха. Дорога зайняла майже годину через затори, і Лера використала цей час, щоб упорядкувати думки. Вона не збиралася влаштовувати скандал – лише хотіла раз і назавжди прояснити ситуацію.
Зінаїда Петрівна відчинила двері після третього дзвінка. Повна жінка з фарбованим у рудий колір волоссям, зібраним у недбалий пучок, здивовано підняла брови, побачивши невістку.
– Леро? Щось сталося?
– Вітаю, Зінаїдо Петрівно, – Лера постаралася, щоб голос звучав рівно. – Можу я увійти? Нам потрібно поговорити.
Свекруха посторонилася, пропускаючи її у квартиру. Лера одразу помітила знайомий телевізор на стіні у вітальні .А на старому туалетному столику вона помітила свої парфуми.
– Бачу, ви вже обжилися з новою технікою, – Лера кивнула на телевізор.
– А, це, – Зінаїда Петрівна махнула рукою. – Артемка вчора привіз. Сказав, ви все одно рідко дивитеся і вирішили помінятися. У мене-то старий зовсім зламався.
– Цікава версія, – Лера посміхнулася краєм губ. – А ось я дізналася про цю “заміну” тільки вчора ввечері, коли прийшла додому і виявила порожню стіну.
Зінаїда Петрівна насупилася:
– Що ти хочеш цим сказати?
– Тільки те, що Артем не питав мого дозволу, перш ніж забрати мій телевізор, – спокійно відповіла Лера. – Як, утім, і всі інші мої речі, які я бачу у вас у квартирі.
Вона обвела рукою кімнату – крім уже помічених предметів, тут були її декоративні подушки, покривало з ручною вишивкою, подароване їй тіткою, і навіть настінний годинник з їхньої спальні.
– Ти прийшла, щоб пред’явити мені претензії? – Зінаїда Петрівна схрестила руки на грудях.
– Я прийшла, щоб прояснити ситуацію, – Лера намагалася зберігати спокій. – І зрозуміти, чому ви вважаєте нормальним приймати від сина речі, які належать не йому.
– Послухай мене, дівчинко, – Зінаїда Петрівна підійшла ближче. – Мій син має право розпоряджатися тим, що знаходиться в його будинку.
– У нашому будинку, – поправила Лера. – І більшу частину цих речей придбано на мої гроші.
– Яка різниця, чиї гроші? – пиркнула свекруха. – Ви сім’я. Усе спільне.
– Саме тому рішення мають ухвалюватися спільно, – Лера підійшла до телевізора. – Я кілька місяців збирала на цей телевізор. Відмовляла собі багато в чому. І Артем про це знав.
– І що? – Зінаїда Петрівна стиснула губи. – Подумаєш, телевізор. Купіть новий.
– Річ не в телевізорі, – Лера потерла скроні. – Річ у повазі. У ставленні до іншої людини, до її праці, до її бажань.
– Ах, повага! – сплеснула руками Зінаїда Петрівна. – А де твоя повага до матері чоловіка? Я одна, мені шістдесят п’ять років. Невже ти не можеш поділитися?
– Я можу і готова допомагати вам, – Лера подивилася їй прямо в очі. – Але з власної волі, а не коли мої речі пропадають без мого відома. Це називається крадіжкою, Зінаїдо Петрівно.
– Як ти смієш! – обличчя свекрухи пішло червоними плямами. – Звинувачувати мого Артемка в крадіжці? Та він золота людина! Він піклується про матір, як повинен піклуватися будь-який нормальний син!
– Турбота про вас не повинна виражатися в крадіжці речей його дружини, – твердо сказала Лера.
– Ти егоїстка, – припечатала Зінаїда Петрівна. – Жадібна егоїстка. Я завжди говорила Артему, що він гідний кращої дружини.
– Можливо, – Лера кивнула на телевізор. – Але я заберу свої речі.
– Навіть не думай! – Зінаїда Петрівна стала між нею і телевізором. – Артем подарував його мені. Він мій!
– Артем не мав права його дарувати, – Лера дістала телефон. – Принести вам чек на покупку? Телевізор придбано на моє ім’я, з моєї банківської картки.
Зінаїда Петрівна почервоніла:
– Я зараз же зателефоную Артему!
– Телефонуйте, – спокійно відповіла Лєра. – Мені теж цікаво, що він скаже.
Свекруха схопила мобільний і набрала номер сина. Лера чула, як вона емоційно описувала ситуацію, як називала невістку “жадібною” і “безсердечною”. Розмова тривала хвилин п’ять, після чого Зінаїда Петрівна з переможним виглядом опустила телефон.
– Артем сказав, що телевізор залишається тут. І що ви ще поговорите вдома.
Лера повернулася додому близько третьої години дня. Порожня квартира зустріла її тишею, яка, втім, тривала недовго. Не минуло й півгодини, як грюкнули вхідні двері – Артем з’явився раніше звичайного. Його обличчя було спотворене гнівом.
– Ти ходила до моєї матері? – кинув він із порога, навіть не знявши куртки.
– Так, – Лера стояла посеред вітальні, схрестивши руки на грудях. – Вирішила подивитися, як поживають мої речі на новому місці.Спеціально для сайту Stories
– Навіщо ти влаштувала цей цирк? – Артем жбурнув ключі на тумбочку. – Мама засмучена до сліз!
– А ти не думав, як засмучена я? – Лера дивилася йому просто в очі. – Коли виявила, що мої речі зникають одна за одною?
– Знову ти про речі, – Артем роздратовано змахнув рукою. – Тільки й можеш думати про своє барахло!
– Не про барахло, а про наше життя, – Лера підійшла ближче. – Про те, що ти обманюєш мене. Крадеш мої речі. Ставиш бажання своєї матері вище за нашу сім’ю.
– Моя мати – частина моєї сім’ї, – відрізав Артем. – І я допомагатиму їй, подобається тобі це чи ні.
– Ось так просто? – Лера похитала головою. – Допомагай скільки хочеш, але не за мій рахунок. Я вимагаю повернути мої речі.
– Нічого я повертати не буду, – Артем пройшов на кухню, дістав із холодильника пляшку води. – Мама звикла до телевізора. І решта речей їй потрібніші, ніж нам.
– Артеме, – Лера говорила тихо, але рішуче. – Мені неважливо, звикла твоя мати чи ні. Це мої речі, і я хочу їх повернути.
– Ти маєш вибачитися перед нею, – Артем поставив пляшку на стіл. – Ти її образила.
– Я? – Лера навіть розсміялася від абсурдності ситуації. – Вона назвала мене жадібною егоїсткою тільки тому, що я хочу повернути своє! І після цього вибачатися повинна я?
– Так, ти, – Артем уперто випнув підборіддя. – Мама літня людина, їй потрібна повага. Чи ти зовсім не поважаєш мою сім’ю?
– А ти купував цей телевізор, щоб просто так віддати його своїй матері? Ні! Так якого біса тоді ти розпоряджаєшся моїми речами? – Лера відчувала, що повторюється, але не могла стриматися. – Коли йдеться про твою матір, ти перетворюєшся на іншу людину. Ти перестаєш бути моїм чоловіком і стаєш тільки її сином.
– Що в цьому поганого? – Артем схрестив руки на грудях. – Я люблю свою матір і завжди буду про неї піклуватися.
– За рахунок мене? За рахунок нашої сім’ї? – Лера похитала головою. – Ти не бачиш різниці між турботою і крадіжкою?
– Ти нестерпна, – Артем попрямував у спальню. – Я не буду це обговорювати. Або ти вибачаєшся перед мамою і забуваєш про це, або…
– Або що? – Лера пішла за ним.
Артем відкрив шафу і дістав спортивну сумку:
– Або мені доведеться вибирати. І я виберу матір.
– Серйозно? – Лера спостерігала, як він кидає в сумку футболки і джинси. – Ти кидаєш мене через телевізор?
– Не через телевізор, – огризнувся Артем. – Через твоє ставлення до моєї матері. Ти не поважаєш її, не зважаєш на її потреби. Вона ростила мене, а ти шкодуєш для неї якісь речі!
– Я не шкодую речей, – тихо сказала Лера. – Я шкодую, що вийшла заміж за людину, яка не бачить різниці між щедрістю і крадіжкою. Між турботою про матір і зрадою дружини.
Артем застебнув сумку і випростався:
– Я переїжджаю до мами. Хоча б на деякий час, поки ти не одумаєшся.
– Не поспішай повертатися, – Лера відчула дивний спокій. – Мамин синочок завжди залишиться мамин синочком. Мені не потрібен чоловік, який не відрізняє квартиру своєї дружини від комори з речами.
– Як скажеш, – Артем попрямував до виходу, але біля дверей спальні обернувся: – До речі, я забираю золоті запонки. Ті, що ти мені подарувала на річницю. Мамі потрібно оплатити нову люстру.
Лера не відповіла. Вона дивилася, як чоловік проходить через вітальню, одягає куртку і виходить, грюкнувши дверима. Тільки після цього вона повільно опустилася на ліжко і закрила обличчя руками.
Вона сиділа так кілька хвилин, поки не почула звук повідомлення. Це була Зінаїда Петрівна: “Артем сказав, що переїжджає до мене. Я завжди знала, що ти не гідна мого сина”.
Лера видалила повідомлення, не відповівши. Потім підійшла до вікна – Артем саме сідав у таксі, тримаючи в одній руці сумку, а в іншій – невеличку скриньку. Ту саму, де Лера зберігала свої сережки та каблучки.
“Навіть зараз, – подумала вона, проводжаючи поглядом машину, що від’їжджала, – навіть зараз він не може піти, не прихопивши щось моє для своєї матусі”.
Вона відвернулася від вікна. У квартирі було тихо і порожньо. На стіні в спальні, як і раніше, було порожнє місце від телевізора – як символ усього, що було відібрано в неї за ці роки шлюбу…Спеціально для сайту Stories
