Уже темніло, уздовж траси запалилися ліхтарі. Іван час від часу поглядав на них: здавалося, ніби це помаранчеві відблиски блимають праворуч і ліворуч від машини. Після напруженого робочого дня він втомився, але сильного бажання їхати додому не було. На душі ось уже кілька місяців було сумно.
Рік тому Іван влаштувався у фінансовий департамент великої компанії. Робота була цікавою, за його спеціальністю, з хорошим доходом. А нещодавно з’явилася перспектива кар’єрного зростання. Ходили чутки, що керівник департаменту скоро піде на підвищення, і на його місце пророкували Івана. Та й сам шеф натякнув йому, що так воно і буде.
Професійні успіхи затьмарювалися справами сімейними.
Іван помітив, що частіше став сваритися зі своєю дружиною. І весь час через якісь дрібниці. Таке начебто бувало й раніше – за дев’ять років шлюбу багато чого траплялося. Але на додачу до сварок він почав дедалі більше розчаровуватися в дружині, хоча вона й не давала приводів до цього.
І працювати встигала, і домашнє господарство вести, і вихованням дітей займатися. Та й у чоловіка часто запитувала, чому останнім часом він ходить похмурий і нервовий.
Він відчував, що тепер сприймає стабільне сімейне життя зовсім по-іншому. Побутові питання викликали роздратування, спілкування з дружиною ставало якимось нецікавим і відстороненим.
Складалося враження, що зі шлюбу повністю зникли позитивні емоції. Залишилася тільки рутина, яка вимотувала більше, ніж робота…
Ось уже й показався будинок. Поставивши машину, Іван зайшов у під’їзд, піднявся на восьмий поверх. Понуро вийшов із ліфта, попрямувавши до квартири. Натиснув на дверний дзвінок, слідом за цим пролунав гучний гавкіт. Так вітала повернення господаря його улюблена такса. Двері відчинилися, на порозі стояла дружина.
– Привіт, Ганно.
– Привіт. Ну що, Іване, як робота?
– Та як завжди, нічого нового загалом… Нарада ось була щотижнева. Усе як завжди.
Іван тепло привітав дітей – п’ятирічного Вітю і другокласницю Марію, запитав у них про дитячий садок і школу. Хвилин через п’ятнадцять сіли за стіл, Ганна приготувала м’ясо по-французьки. На обличчі в Івана була помітна похмурість, що стала звичайною останнім часом.
М’ясо йому сподобалося – дуже вже смачним було. Готувати дружина вміла чудово, і її чоловік все частіше ловив себе на думці, що це вміння – єдине, що йому, як і раніше, подобається в Ганні.
Поки він їв, думки витали десь за межами квартири. Згадувалася нещодавня конференція, куди його відправили від компанії.
Разом із ним тоді поїхала Вероніка – нова співробітниця департаменту, яка нещодавно закінчила економічний університет. Так вийшло, що начальство розподілило їх працювати над одним проектом. А шеф в одній із розмов запропонував Івану допомогти Вероніці увійти в курс справи. Він погодився.
Вероніка відразу здалася йому надзвичайно привітною та емоційною. Молода, висока, з відмінною фігурою, довгим світлим волоссям. До того ж залюбки розмовляла з новим колегою, запитувала про життя і роботу, мило посміхалася.
Іванові здалося, що фінансова конференція її особливо й не цікавила. Було видно, що дівчина відверто нудьгує, слухаючи довгі виступи спікерів.
Він намагався її розвеселити, розповідаючи про всілякі цікаві випадки, що відбувалися з ним за час роботи в компанії.
Трохи пізніше вони обмінялися контактами, стали листуватися, зідзвонюватися, кілька разів разом обідали в ресторані.
На роботі Вероніка стала надавати Івану все більше знаків уваги, прагнула частіше з ним перетинатися. З цієї причини він став із більшим завзяттям їздити у свій департамент. Дівчина здавалася значно цікавішою, жвавішою, енергійнішою, ніж набридла дружина.
– Слухай, Ганно, мені завтра зранку їхати треба буде. Годині о сьомій приблизно.
– Завтра ж субота. – здивувалася дружина.
– Ну так, субота. А в нас шеф завдання поставив: до понеділка потрібно підготувати звіт за нашим новим проектом, плюс презентацію. Якщо завтра не попрацювати, то не встигнемо нічого доробити. Збери мені із собою що-небудь поїсти.
Іван і не здогадувався, що коїлося на душі в Ганни. Їй було дуже важко. Мало того, що справ повно: і на роботу з’їздити, і дітей відвезти до школи та дитячого садка, і вдома їжу приготувати, і в крамниці по продукти сходити. Так ще й чоловік вічно похмурий і незадоволений. Весь час дратується через кожну дрібницю, або сидить із похмурим виглядом.
А на роботу їде з неприхованим задоволенням. Ганна зрозуміти не могла, що відбувається з її чоловіком. Але відчувала, що він став якимось відстороненим, холодним. Складалося враження, що він і дружину свою толком не сприймає, а просто терпить її присутність у квартирі.
Така поведінка насторожувала. Іван ніколи таким не був.
З Ганною він познайомився на четвертому курсі університету, спочатку просто дружили, часто спілкувалися. Шанувальників у неї було багато, але більше за всіх виділявся Станіслав, який навчався в іншій групі.
Уже в студентські роки він непогано заробляв, але часто змінював місця роботи. Та й узагалі був нестабільною людиною: то ходив до університету, то пропускав заняття, то спілкувався, то кудись зникав.
Незадовго до випуску він сильно зблизився з Ганною. Вони ходили разом гуляти містом, що викликало в Івана нечуване роздратування. Кілька разів у колі однокурсників він навіть погрожував Станіславу, але ніколи не втілював ці погрози в життя.
У якийсь момент у Ганни зі Станіславом сталася сварка. Він відкрив свій бізнес, але справа не пішла. Замість золотих гір новоспечений підприємець отримав одні збитки. Та ще й залишився винен двом друзям, з якими цей бізнес відкривав.
У підсумку посварився з усіма підряд, зокрема й з Ганною, з якою ще недавно хотів одружитися. Відтоді вони толком і не спілкувалися, лише час від часу вітали одне одного зі святами.
Ганна вийшла заміж за Івана, якого до цього навіть не розглядала як нареченого. Однак він активно до неї залицявся, виявляв зацікавленість.
У результаті симпатія між ними все-таки виникла. Усі знайомі та родичі вважали, що шлюб буде міцним. Івана характеризували як надійну людину – стабільну, спокійну, цілеспрямовану.
Тепер ось Ганна все частіше міркувала про те, чи правильний вибір зробила. Життя здавалося дуже нудним і напруженим, особливо на тлі вічного невдоволення чоловіка. Відчувалося, що у стосунках виникла криза.
Вранці Іван зібрався, попрощався з Ганною, взяв із собою приготовані їй з вечора котлети і поїхав. Уже в машині зателефонував Вероніці.
Зрозуміло, ні йому, ні їй не потрібно було сьогодні на роботу. Цей день вони збиралися повністю провести удвох…
Дівчина вже стояла біля під’їзду. Модна куртка і джинси підкреслювали її фігуру, тонкі білосніжні пальці поправляли волосся.
У цю ранню пору на вулиці майже нікого не було – вихідний день, усі відпочивали. У такий час Іван любив прогулюватися в студентські роки – щоб було привільно і ніхто не заважав.
– Привіт! – усміхнулася Вероніка.
– Привіт! До парку поїдемо, як і збиралися? – Іван відчинив двері своєї машини, і дівчина неспішно сіла в салон, киваючи на знак згоди. Її миловидне обличчя немов сяяло у відблисках сонця.
Парком гуляли години три. Сиділи в альтанці, дивилися на качок у зеленуватому ставку. Пройшлися всіма стежками, які Іван знав з юності. Він наче повернувся в студентські роки, коли залицявся до Ганни. Тоді вона була такою ж яскравою, молоденькою й енергійною, як Вероніка.
Потім поїхали на набережну, яку Вероніка вважала найкращим місцем у місті. Дивлячись на річку, розговорилися:
– Іване, а що ти дружині своїй сказав? Знову на шефа все звалив, так?
– Ну, як би так. Наплів їй, що шефу нашому звіт робитимемо за проектом. Ну той самий, який ми тиждень тому здали. Та вона й не розпитувала особливо. Мені здається, їй все одно.
– Ну невже їй взагалі нецікаве твоє життя? Дивна якась дружина.
– Та ну її, це на краще, що їй не цікаво. Зайвих запитань не ставить.
– Це так… Навіщо ти взагалі з нею живеш? Ти розповідаєш, що вона тобою не цікавиться, скандалить постійно. До чого таке життя?
– Ну а що ти пропонуєш? Розлучитися з нею?
– Так. А що ще в такій ситуації можна зробити? Тебе ж уже нудить від неї. Сам казав.
– Та питання взагалі не в ній, давно б уже розлучився. Але діти. Я ж їхній батько, а розлучуся – то що, без мене ростимуть? І як я їм усе пояснюватиму?
– Ну якщо по дітях питання, то ти як їхній батько будеш платити аліменти. Ну після розлучення. Ну і у вихованні зможеш же взяти участь. Якщо захочеш. А вона нехай сама зі своїм життям розбирається.
– Правильно, звичайно. Але, не знаю. Вероніко, розумієш, це не те питання, яке вирішується ось так от, стоячи біля річки. Тут потрібно все зважити й подумати. А потім вирішити.
– Подумай, добре, я не кваплю. Але якщо ми з тобою кохаємо одне одного,Іване, то весь час ховатися і приховувати це якось нерозумно. Треба щось вирішувати.
Розмова Іванові не сподобалася, знову навела на похмурі думки про майбутні перспективи: сварки, розлучення тощо… Але він і сам багато разів замислювався над тим, що зараз сказала Вероніка. Вирішувати справді щось треба було.
Після прогулянки набережною вони вирушили до ресторану, а звідти – у квартиру до Вероніки.Спеціально для сайту Stories
Івану здавалося, що серце буквально виривається в нього з грудей, у руках і ногах відчувалося тремтіння. Красива і молода колега подобалася йому набагато більше за набридлу дружину, хоча при думках про все це він відчував приглушені докори сумління.
Додому цього вечора він не поїхав, вирішивши залишитися з новою коханою.
Ганна сильно переживала, чому чоловік не приїхав. Телефонувала йому – він не відповідав. Набрала номер керівника його департаменту, той неохоче відповів, розповів, що й гадки не має, де Іван. Але точно не на роботі.
Марійка і Вітя запитували в матері, де ж тато. Ганна відповідала їм, що він затримався в офісі, але сама здогадувалася, що все це – якийсь спланований обман.
Рано вранці Іван все-таки повернувся. На обличчі його була урочиста посмішка. На дружину він подивився якось презирливо, але привітався з нею спокійно і ввічливо. Діти поки що спали, і тому він вирішив скористатися моментом, щоб поговорити з дружиною. Відвівши її на балкон, він сказав:
– Виправдовуватися не буду. Знаю, ти дзвонила на роботу. Це було очікувано. На роботу я не їздив, у нас по суботах в офісі немає нікого. Ми з тобою дорослі люди, через багато що разом пройшли. Але мені здається, далі нам не по дорозі, зовсім.
– Чому? Що я зробила такого, що ти це говориш? – обурено, ледве стримуючи сльози, запитала Ганна.
– Я тебе не звинувачую. Але я втомився від такого життя. То сваримося, то мовчимо, наче разом і не живемо. З тобою нецікаво стало. Ти ніби вдома, а ніби тебе тут і немає. Уся якась відчужена, похмура.
– А ти не думаєш, що я банально втомлююся?! І поїсти готую, і виховання дітей цілком на мені. Ще й працюю, а там теж проблем купа. Ти взагалі мою працю не цінуєш?
– Я ціную твою працю. Але давай по-чесному, не ти одна працюєш. У мене робота, і дітей я теж виховую. Річ не в цьому. Я дев’ять років із тобою прожив, а тільки нещодавно зрозумів, що ми погано одне одному підходимо. Некомфортно так жити.
– Тобто до цього підходили, все нормально було, а тут раз і все? Навіщо тоді одружився зі мною, навіщо в універі за мною бігав, зі Стасом через мене лаявся?
– Не треба порівнювати тоді й зараз. Ми були молодші, і багато що здавалося іншим. Ти дуже змінилася за ці дев’ять років. У гірший бік.
– А ти прямо не змінився, тільки й ходиш із похмурим виглядом. Поговорити вже нормально не можна. Що ти хочеш тепер? Розлучитися? Про Марійку з Вітею взагалі не думаєш?
– Я не вважаю, що потрібно вирішувати все так поспішно. Про розлучення поговоримо пізніше. Зараз ми не про це. Наше подальше спільне життя втратило сенс. А про Марійку з Вітьком я й далі дбатиму. Я їхній батько, вони мої діти.
– Ну от розлучимося ми, і далі що? Іншу знайдеш? Чи вже знайшов?
– Уже. Я в неї вчора і був. Прямо і чесно тобі заявляю, щоб ілюзій не було. – висловив Іван. Тон його став помітно жорсткішим.
– Тобто ти вже давно мене обманюєш. Усе зрозуміло. Ти мені раніше здавався іншим.
– Я тобі чесно про все розповів і нікого не обманював. Запитала б раніше – відповів би так само.Спеціально для сайту Stories
Після напруженої розмови Іван, зібравши речі, поїхав назад до Вероніки. З дітьми попрощався, сказавши, що їде на час і скоро до них повернеться. Йому здавалося, що він робить щось неправильне, але тепер уже неминуче.
Про стан своєї дружини після всіх цих слів він намагався не думати. А їй було дуже важко. При дітях Ганна намагалася триматися, але перед сном сильно розплакалася. Здавалося, що все життя тепер зруйноване.
Через місяць вони розлучилися. Іван відкладав день розлучення, вважав, що треба почекати, переконував у цьому дружину. Обіцяв їй, що допомагатиме дітям і братиме участь у їхньому вихованні. Вероніка підштовхувала його до того, щоб він офіційно розлучився, і врешті-решт Іван пішов на цей крок.
Квартира залишилася дружині та дітям, Іван вважав це цілком правильним рішенням. У нього було ще одне житло: однушка, придбана за три роки до весілля за допомогою батьків.Спеціально для сайту Stories
Одружившись, Ганна та Іван вирішили, що здаватимуть її квартирантам для додаткового доходу. Так і робили.
Сам він переселився до Вероніки, другу квартиру, як і раніше, здавав. Перший час здавалося, що життя стало реально кращим і яскравішим. Але були й мінуси.
Вероніка навідріз відмовлялася готувати, говорила, що толком і не вміє це робити. Харчувалися вони в ресторанах або замовляючи їжу додому.
Нова кохана стала частіше вередувати, могла посваритися з Іваном через найдрібнішу дрібницю. І майже не приховувала: щоб загладити перед нею провину, потрібно дарувати їй дорогі подарунки. Так він і робив.
Крім того, Іван почав платити аліменти, і незабаром зрозумів, що в нього не залишається вільних грошей. Вимоги Вероніки зростали майже щотижня.Спеціально для сайту Stories
Це стало для нього шоком. Раніше здавалося, що Ганна змінилася не на краще за дев’ять років шлюбу. Але Вероніка різко змінилася буквально за кілька місяців.
Вона настійно пропонувала Івану офіційно зареєструвати шлюб, вже підбирала весільну сукню і тур на час медового місяця.
Принагідно з цим нагадувала Іванові, що він користується її житлоплощею, а за душею тепер має тільки однушку на околиці міста. Закликала більше працювати й запитувала, коли ж він нарешті очолить департамент.
Але в кар’єрному плані нічого не змінилося. Шеф справді пішов на підвищення, але новим керівником департаменту став далекий родич директора компанії. Іван залишився на колишній посаді, а стосунки з новим начальником відразу не склалися. Тепер уже й робота стала вимотувати, не приносячи жодного задоволення.
Вероніку кар’єрна невдача Івана сильно розчарувала. Вона висловила йому невдоволення, а в офісі стала все частіше спілкуватися з новим шефом. Посміхалася йому, охоче вступала в діалог.
Розсерджений Іван терпів це, але врешті-решт вирішив поговорити з коханою просто в машині, повертаючись з офісу.
– Що ти в’єшся біля цього мажора? Тому-що родич директора? Мені ти так не посміхаєшся.
– Іване, що ти несеш? Не в’юся я біля нього. Мені, по-твоєму, від начальства тікати треба?Ти краще за своєю роботою дивись. За останній час нічого нормально зробити не можеш. Шеф тобі догану навіть хоче зробити.
– Нехай робить. Тобі ніби в радість, що він до мене докопується. А думаєш мені приємно це? Я вже стільки років у цій сфері працюю, досвіду вище даху.
Але замість мене шефом зробили якогось вискочку, суто за його зв’язки. Рідня директора, що сказати. А ти потішаєшся наді мною через це, все з глузуванням якимось.
– Я тебе мотивую, щоб ти працював нормально. А не сидів понуро. Живеш у моїй квартирі, забезпечити мене не можеш, доводиться теж у цей офіс тягатися. Про розлучення з дружиною своєю ти вирішити нічого не міг, довелося тебе підштовхувати. Про весілля ти знову нічого не можеш вирішити. Це вже не смішно.
– Не смішно – це те, що ти щодня мені дорікаєш через свою квартиру. Ось це вже реально дістало. Забезпечити я тебе не можу? Я всю свою сім’ю забезпечував і ніколи проблем не було. А тебе одну не можу, ти ж постійно щось вимагаєш. Усього тобі мало. Каблучки не такі, сережки не такі, сумки не такі. Вероніко, тобі все не так! Знайомилася б тоді з олігархом. Я тобі навіщо?
– Ну ось, ти ж сам визнаєш, що не можеш забезпечити свою жінку. Але хвалишся постійно, що багато працюєш. Я від тебе багато чого не вимагаю, досить перебільшувати. Раз раніше було краще, то повертайся до своєї дружини. Це тобі явно дешевше обійдеться!
Іван був розлючений після цих слів. Вероніка зачепила його самолюбство. Кожна її фраза здавалася персональною образою.
Того ж дня він, зібравши речі, поїхав у свою однушку. У ній якраз ось уже тиждень не було квартирантів. Вероніка з ним навіть не попрощалася, але, зачинивши двері, заплакала.
Сидячи за столом у своєму єдиному житлі, що залишилося, Іван тримався руками за голову. Усе в житті стало не так, як він хотів.
Знайомство з Веронікою спочатку виглядало ідилією – настільки з нею було добре. Але тепер, через чотири місяці після розлучення, він зрозумів, що зробив помилку, пішовши з сім’ї.
Нова кохана виявилася дуже легковажною і меркантильною. Побут із нею не ладнався. Вероніка не готувала, рідко прибирала у квартирі, часто скандалила. З тихою і працьовитою Ганною її було не порівняти. Іван усвідомив, що сумує за колишньою дружиною. Але чи була можливість усе повернути назад?
Він хотів зателефонувати Ганні й розповісти про те, що відбувається в його житті. Може, вона б погодилася все почати спочатку. У цей момент телефон задзвонив. Це був Павло, друг Івана зі шкільних років.
– Привіт, друже. Ну ти як, доїхав до квартири своєї? Я думаю, заглянути може до тебе.
– Приїжджай, дуже доречно. Я ж від Вероніки з’їхав. Посварилися ми сильно.
– Що далі робити думаєш?
– Взагалі не знаю. Ідей немає… Може з Ганною поговорити. Типу помилився, вибачитися за це. До дітей повернутися.
– Ну… Я тебе може засмучу, але ти запізнився. Ганна заміж виходить за Стаса, пам’ятаєш такого? В універі твоєму був, бізнесмен недороблений. Зараз начебто в банку працює. Ти соцмережі перевір її, у них там уже фотки спільні, їздили кудись на відпочинок.
– А чому я не знаю ні про що?
– Ну мені-то сестра сказала, вона з твоєю Ганною ж дружить. Весілля за два тижні. Якось так…
Іван перевірив соцмережі, і справді: його колишня дружина почала зустрічатися зі Станіславом, який залицявся до неї ще в університеті.
На душі в Івана виникла порожнеча. Він мовчки сидів і розумів: тепер усе справді закінчено. Назад нічого не повернеш.
