Дощ лив, як з відра. Петро Єгорович з відчаєм дивився на воду, що капала зі стелі, і хитав головою.
– Вірочка, ти поки що постав відерце, а завтра я щось придумаю. Потрібно терміново латати дах. Сам я, звичайно, не впораюся, доведеться когось попросити.
Віра Іванівна кивнула головою і поплескала чоловіка по плечу:
– Нічого, полагодимо, Петре, ти тільки сходи, двері в сарай добре підіпри, а то хлопають дуже голосно.
Петро Єгорович одягнувся, взяв у кутку сокиру, щоб вирубати міцнішу палицю й підперти дверцята, і тут вони почули гучний гавкіт Тишки, старого пса. Тишка вже другий день ховався в будці від негоди, і раз виліз, значить, хтось чужий підійшов до двору.
Віра Іванівна подивилася у вікно, але в сутінках, та ще й крізь стіну дощу нічого не розгледіла. Тоді старий вийшов з хати, пройшов до хвіртки й побачив молодого чоловіка, промоклого й втомленого.
— Вибачте, дідусю, підкажіть, як дістатися до Зарічного, мені сказали, що це всього кілька кілометрів.
– До селища недалеко, хлопче, але ти зараз туди ніяк не пройдеш. Уже майже ніч, з дороги можна збитися. Та й дощ холодний, захворієш. Ходімо краще в дім, ми тебе чаєм гарячим напоїмо, у нас заночуєш, а вранці дорогу тобі й покажу.
Незнайомець стояв за хвірткою, не наважуючись увійти у двір, він з побоюванням дивився на сокиру, яку господар тримав у руці.
Петро Єгорович довго чекати не став, вільною рукою міцно взяв хлопця за мокрий рукав і потягнув за собою. Довів його до ґанку, заштовхнув у будинок, а сам попрямував до сараю, щоб підперти двері, що хиталися.
Юрко, так звали мокрого незнайомця, розгублено завмер на порозі. Лише тиждень тому він вийшов із місць позбавлення волі, куди потрапив абсолютно несподівано й через власну дурість. Влітку, після третього курсу інституту, Юрко поїхав додому на канікули. Він жив у невеликому містечку.
За рік до цього батьки продали бабусину трикімнатну квартиру, яка дісталася їм у спадок, і купили йому та його старшому братові Ігорю по однокімнатній.
Канікули проходили нудно, тому що Оля, кохана дівчина Юрка, не змогла поїхати з ним, її батько зламав ногу на роботі, і їй довелося їхати додому, допомагати йому по господарству. Оля жила в селищі Зарічне, у сусідній області, мами у неї не стало ще сім років тому, батько більше не одружувався, дуже любив свою дружину.
А після її відходу повністю присвятив себе дочці. Оля була вразливою, чутливою дівчинкою, дуже важко перенесла втрату матері, ось і став він її пестити та берегти від усіх бід.
Але після закінчення школи, як би не чинив опір батько, довелося відпустити її вступати до інституту, у велике місто. Він дуже переживав за неї, навіть часто приїжджав до неї в гуртожиток, там і познайомився з Юрком.
Батько Олі з недовірою поставився до хлопця, хоча приводу причепитися до нього не було. Юрко вчився на «відмінно», був ввічливий, охайний, а Олю любив так сильно, що це навіть сліпий би помітив.
Але, коли батько зателефонував дочці й попросив приїхати на канікули додому, то все ж додав, що чекає тільки її. Ось і довелося Олі з Юрком роз’їхатися по домівках.
Якось Юрка запросили на шашлики. Він неохоче погодився, щоб день швидше минув. Посиділи на природі непогано, але Сашко, на чиїй машині вони приїхали, знаючи, що у Юрка є права, прийняв на душу, тож назад усіх друзів віз Юрко, який зовсім не вживав.
Було вже темно, коли вони в’їхали в місто, пішов дощ, і раптом на перехресті на червоне світло прямо їм у лоб виїхала іномарка.
Удар був несильний, але, як потім з’ясувалося, водій іномарки пошкодив хребет. Коли приїхали співробітники поліції, вони відчули запах з машини, яку вів Юрко, і відразу записали, що він був напідпитку. Як би хлопець не наполягав на медичній експертизі, ніхто його не слухав.
І про червоне світло світлофора ніде не згадали. Лише потім з’ясувалася причина такого ставлення — батько потерпілого був великим начальником у поліції їхнього міста.
Юрку дали три роки з виплатою великої компенсації потерпілому. Те, що той незабаром одужав і вже через місяць знову ганяв на своїй машині, ніхто не брав до уваги.
Ці три роки були дуже важкими. Батько через переживання захворів і незабаром пішов з життя від інфаркту. Мама зовсім втратила розум. Брат легко вмовив її продати квартиру, продав свою і купив чотирикімнатну.
Квартира Юрка пішла на виплату компенсації потерпілому, тому, повернувшись, він прийшов до брата.
Ігор на той час вже одружився, і в них навіть народилася дитина, тому він прямо сказав Юрку, що тиждень його потерпить, а на більше нехай не розраховує, нехай, мовляв, радіє, що його одяг зберегли.
Юрко спробував заперечити, мовляв, тут і батьківські гроші вкладені, на що почув відповідь:
– А через кого батька не стало? Мати, ось, досі не може прийти до тями! Я за нею хоч догляну, а з тебе яка користь?
Юрко опустив голову і нічого не зміг сказати на своє виправдання. Він знав, що не був винен у тій аварії, але все ж у см.рті батька звинувачував себе. Тому він вирішив поїхати.
Але спершу йому треба було побачитися з Олею. Вона чекала на нього, писала всі ці роки, іноді вони навіть телефонували одне одному.
Батько Олі, після закінчення дочкою інституту, сказав дочці, що хворіє і сам не справляється, тож вона повернулася додому. Як тільки її батько дізнався, що Юрка посадили, категорично заборонив Олі спілкуватися з ним.
Сказав, що ніколи не дозволить своїй улюбленці зв’язуватися з кримінальником.
Оля плакала, пояснюючи татові, що Юрко не винен, але той навіть чути нічого не хотів. Тоді Оля написала Юрі адресу своєї подруги Оксани. Тож зв’язок вони підтримували потім через неї. Оля писала, що дуже кохає його і їй абсолютно байдуже, що з ним сталося, вона-то знає, який він, і готова поїхати з ним хоч на край світу, навіть без дозволу батька.
Але Юрко розумів, що для життя потрібні гроші, тому йому спочатку треба було знайти роботу і якесь житло, та й не хотілося йому забирати Олю всупереч волі батька.
Ось і їхав хлопець до коханої дівчини, яку не бачив більше трьох років, боявся, звичайно, що її батько його прожене, але сподівався переконати його, що зміг залишитися хорошим, надійним чоловіком і що зможе зробити Олю щасливою.
До районного центру Юра дістався лише ввечері, і в бік селища, де жила Оля, вже не ходив жоден транспорт. Тоді Юрко просто пішов дорогою і за пів години зупинив попутну вантажівку.
Водій пояснив, що довезе хлопця лише до зупинки, а звідти до його селища всього кілька кілометрів.
Ось Юрко й стояв тепер у дверях незнайомого будинку, мокрий і замерзлий.
– Ну, чого стоїш на порозі, онуче? – привітно і дзвінко запитала Юрка невисока старенька, що виглянула з кухні. – Знімай мокре вбрання, та заходь.
Тут двері розчинилися і з’явився господар:
– Матір, знайди там якийсь одяг, треба хлопця просушити, він у Зарічне зібрався, пішки. Але туди зараз ніяк не дійти, тільки завтра. А там, дивися, до ранку й дощ закінчиться.
Нехай у нас переночує, хай просохне як раз. Юра зняв куртку і знову розгубився, не знаючи, куди її подіти, адже з неї струмком текла вода.
– Давай сюди, до батареї, — наказала господиня. — І джинси знімай, я тобі старі штани зятя дам, та швидко за стіл, гарячий борщ тобі зараз не завадить.
Юрко хотів ввічливо відмовитися, йому було ніяково, але язик його не послухався, тому молодий чоловік, у передчутті гарячої їжі, слухняно пішов за господинею на кухню.
Борщ був смачний.
Юрку здалося, що він ніколи нічого смачнішого не їв. Хлопець так і сказав Вірі Іванівні, облизуючи ложку і тягнучись до чашки з гарячим ароматним чаєм. Старенька тихо посміхнулася і, дочекавшись, коли Юрко трохи вип’є чаю, все ж запитала його, чому він опинився в такій ситуації?
Юра важко зітхнув і раптом чесно, з самого початку все розповів цим добрим, гостинним людям. Старі слухали його, не перебиваючи. Охали, зітхали, майже розплакалися, ніби це сталося з їхнім рідним сином. Коли Юрко закінчив свою розповідь, він звернув увагу на воду, що капала зі стелі:
– Дах протікає?
– Протікає, — зітхнула господиня. — Та мій дідусь уже сам не може залізти, треба шукати робітника. Та ти йди, лягай спати, завтра підеш до своєї Олі.
Петро Єгорович дістав із шафи простирадло з ковдрою, провів хлопця в дальню кімнату і вказав на старенький диван:
– Тут поспиш, а вранці покажу тобі дорогу, не заблукаєш.
Рано-вранці господарі прокинулися, хотіли хлопця розбудити, а його в кімнаті й немає. Злякалися, чи не втік він, прихопивши з собою щось дороге. Може, вчора він їм все набрехав, щоб розжалобити, а сам — злодій-злочинець?
Віра Іванівна одразу кинулася до шафи, там у хустці лежали гроші на похорон, але зітхнула з полегшенням — на місці. Потім вона виглянула у вікно:
— Діду, дивися! — вони побачили, що двері в сарай, які Петро Єгорович учора підпер палицею, відчинені. — Невже він там щось вкрав? Може, твій мотоцикл?
Господар швидко накинув куртку й вибіг у двір. Дощ закінчився, земля навіть трохи підсохла, було тихо, безвітряно.
Старий обережно заглянув у відчинені двері й побачив, що Юрко знайшов молоток, цвяхи та кілька дощок. А тепер стояв, замислившись, і чухав потилицю. Побачивши дідуся, він збентежено посміхнувся:
— Я, звичайно, не майстер, але постараюся полагодити дах, ми з батьком якось їздили в село, до нашої бабусі, так їй латали дах, я трохи пам’ятаю, як. Чи Ви не довіряєте? — раптом злякано запитав він.
– Чому ж, довіряю, – зітхнув з полегшенням Петро Єгорович. – Ходімо, я тобі дам драбину.
Коли хлопець, втомлений, але задоволений, що зміг допомогти цим добрим людям, спустився з даху, Віра Іванівна навіть обійняла його від вдячності, адже він категорично відмовився від будь-якої оплати.
– Ви чудові люди. Якщо чесно, я думав, що ви мене проженете, дізнавшись, що я недавно вийшов. Але ви повірили мені, і я вам за це дуже вдячний, — сказав Юрко й опустив голову, — От би й Андрій Вадимович, батько Оленьки, мені так повірив.
— Андрій Вадимович? — раптом примружився старий. — А яке в них прізвище? Чи не Нестеренки?
– Ви їх знаєте? – вигукнув Юра. – Підкажете, як дійти до їхнього будинку?
– Знаємо, онуче, знаємо, – кивнув старий, хитро поглядаючи на дружину. – І дорогу підкажемо. Ти тільки духом не падай, все буде добре.
Коли Юрко пішов старою дорогою, яку показав Петро Єгорович, старі трохи постояли, дивлячись йому вслід, а потім, повернувшись додому, дід взяв мобільний телефон і набрав чийсь номер.
– Привіт, зятю, – з посмішкою сказав він. – Як там наша Оленька? Не втомлюється на роботі? Щось ви давно до нас не приїжджали, бабуся дуже вже за онукою скучила. А у мене до тебе така справа, Андрію, до вас скоро прийде хлопчина, Юрко. Так, так, той самий. Не жене його, придивися до хлопця…
Юрко залишився жити в Зарічному. Знайшов непогану роботу, пізніше закінчив заочно інститут. Ну і, звичайно, одружився з Олею. Її батько не був проти, він прислухався до поради Петра Єгоровича, батька його коханої покійної дружини.
І не пошкодував про це, бо ніколи не бачив свою дочку такою щасливою. А коли вона подарувала йому онука, він зрозумів, що й сам уже давно не був таким щасливим.
