– Я ніколи не зможу одружитися з тобою. Це виключено!
Надя завмерла. Як це — не зможе? Чому? Адже вони так кохають одне одного! А як же дитина? Женя, найдорожчий і найрідніший, раптом став чужим. Абсолютно сторонньою людиною. І все це лише через традиції? Хіба так можна?
– Євгене… – вона намагалася чи то достукатися до нього, чи то зрозуміти сама, що відбувається. – Чому ти мовчиш? Що з тобою?
Одна-єдина фраза зруйнувала все…
*****
Ми з Надею працювали в офісі охоронної агенції. Я — секретарем, вона — бухгалтером. А заступником генерального директора у нас працював Євген Кузумян. За паспортом його звали Єгіш Давидович Кузумян, але у нас у колективі, як і скрізь, хлопця звали Євгеном.
Гадаю, ім’я, прописане в паспорті, Євгену подобалося не дуже – назвали його на честь одного з прадідів. Кузумян представлявся виключно Євгеном, і мало хто знав, як його звати насправді.
Женя був молодий, посаду отримав за зв’язками. Взагалі, хлопець був непоганий. Веселий, товариський, ввічливий. Часто приносив жіночій частині колективу — нас було всього двоє з Надькою — якісь приємні дрібнички. То шоколадками пригостить, то квіточки подарує.
Завжди, приходячи на роботу, затримувався на рецепції, питав, як у мене справи. Як здоров’я.
На одному з корпоративів вони з бухгалтеркою Надею зблизилися. Він неодружений, вона незаміжня. Потанцювали, випили. Євген пішов проводжати Надю. У результаті, стався бурхливий роман.
Закохалися. Не тільки Надя закохалася в Женю – почуття було взаємним. Але вона просто закохалася по вуха.
У Наді горіли очі, і вона відчувала потребу розповідати про свої почуття. Я не знаю, кому вона забивала цим голову у вільний час, але на роботі була тільки я – хіба можна ділитися цим з чоловіками?
– Женя такий турботливий! – вигукувала вона. – Ось я тільки заїкнулася, що у мене сумка порвалася, а він увечері мені нову подарував. Брендову. Хорошої фірми.
Вона називала фірму, я прикидала ціну. Євген був не тільки турботливим, але й щедрим.
– На наші зарплати таких подарунків багато не зробиш. – зауважила я.
– Ну… у Жені заможня родина. Допомагають йому, напевно.
Вона розповідала, куди вони ходили. Що дивилися. Що купували. Як Женя чудово готує. Яке в нього почуття гумору. Який він добрий і… ніжний. Так, Надя хотіла поділитися зі мною й якимись інтимними подробицями, але я її зупинила:
– Це вже занадто, Надю. Досить.
– Ми, напевно, зробимо парні татуювання. – мрійливо сказала Надя.
– А Євген про це знає? – охолодила я її запал.
Взагалі, ми з Надією не були близькими подругами, але добре спілкувалися на роботі. Могли й після робочого дня кудись зайти, кави випити, або келих червоного.
Хоча, останнім часом Надя здебільшого їхала з роботи з Женею. А мене, чесно кажучи, трохи почали дратувати ці розмови. Не можна ж усі розмови зводити до чоловіка? Навіть якщо він такий улюблений!
Одного разу, у понеділок, Надя прийшла на роботу похмуріша за хмару. Ледь кивнувши мені, пішла до себе в бухгалтерію і не висувала звідти носа. А я вже почала звикати, що вона постійно сидить на рецепції зі своїми одкровеннями.
– Марино, де Кузумян? – висунувся з кабінету Жадов, наш генеральний директор.
– Сьогодні не бачила! – відзвітувала я.
– Додзвонися! – наказав він. – Знайди його для мене!
Ой як він розхвилювався! Аж із кабінету виліз, чого за босом ніколи не бачили. Взагалі, він давно нахабно звалив усю роботу на Женю, а сам або не з’являвся взагалі, або сидів у своєму офісі, граючи в комп’ютерні ігри.
Ось Євген Давидович не вийшов на роботу, і одразу паніка…
Телефон Євгена не відповідав. Я зайшла до керівників об’єктів і поцікавилася у них, де Кузумян – ніхто не мав інформації. Я вже збиралася піти й остаточно засмутити Жадова, але тут згадала про Надю. Вона сьогодні так і не підійшла до мене жодного разу, що було дуже дивно.
– Надя, де Ку… – почала я, заглянувши в бухгалтерію, і ошелешилася.
Вона сиділа і ридала. Сльози текли, зокрема, на документи, що лежали на столі, але Наді, здається, було байдуже. Вона витирала обличчя то наскрізь мокрою хусткою, то просто пальцями.
Макіяж давно розплився і взагалі зник з обличчя Наді. У такій печалі я її ніколи не бачила.
– Що сталося? Хтось по.ер? – злякано запитала я, згадавши про Женю.
Вона похитала головою і вичавила:
– Я чекаю на дитину.
– Що? – голосно вигукнула я.
Надя підняла голову і злобно глянула на мене:
– Зайди і зачини двері.
– Я не можу! У мене там телефон, ти що?
– А я не можу йти в такому стані до тебе на рецепцію.
– Давай поговоримо в обід!
– Ні! – у голосі Наді звучав відчай. – Ні! Мені треба поговорити! У мене життя скінчилося, а ти турбуєшся про телефон?
Дивно… я завжди думала, що новина про вагі.ність – це радісна новина.
Я збігала до Жадова і сказала йому, що Кузумяна поки не знайшли. Шеф засмутився, дивлячись у вікно. Від нього я знову побігла до офісу керівників об’єктів і благала:
– Хлопці, посидьте за мене на телефоні пів годинки! Благаю.
– А на побачення підеш зі мною? – тут же з’явився хитрий Самойленко.
Він був одружений, але це не заважало йому всі два роки спільної роботи намагатися витягнути мене на побачення.
– Ха-ха, дуже смішно. – відповіла я. – Посидиш чи ні?
Посидіти на телефоні він погодився, але я знала, що тема побачення найближчими днями знову буде висунута на порядок денний.
Я повернулася в бухгалтерію, і Надя розповіла мені про свою печаль. Вона не переставала плакати.
– У нас же все було так добре. А тут затримка. Я спочатку хотіла переконатися. Ну… зробила тест, потім ще до лікаря сходила. Все підтвердилося. Дев’ять тижнів.
Я спочатку не знала, як до цього ставитися – у планах же цього не було. Але потім подумала: я кохаю і мене кохають. Ми обоє вільні. Мені просто треба швидше сказати Жені, і він буде щасливий. А він… він…
Надя знову розплакалася.
— Та ну, що ж він! Кажи вже, не тягни!
– Він почув, і його ніби підмінили. Він… ніби окаменів. Я його обіймаю, питання задаю, а він сидить, як статуя. Я так злякалася.
«Євгене, що сталося?!» — питаю. Не відповідає. Потім відсторонився, пішов у ванну. Вийшов через пів години, напевно. Сказав… сказав…
Надя знову завила. Я закотила очі.
– Зараз, Марино! Зараз… – вона видихнула і закінчила. – Сказав, що ніколи не одружиться зі мною. Йому шкода, але це виключено.
– Тому що батьки, мабуть, не дозволять, так?
– Як ти дізналася? – здивувалася Надя.
– Ну… є такі сім’ї. Дотримуються традицій. Шлюби укладаються тільки з людьми своєї національності. Кр.в вони не змішують ні за яких обставин. Думаю, у Жені саме така сім’я. Традиційна. Якщо він піде проти них, його можуть і вигнати.
Надя помовчала і сказала:
– Ти ніби вчора була там. З нами. У моїй квартирі. Ти все знала! Чому? Чому ти мовчала?!
– Тихо! Тихо! Що я мала тобі сказати? Адже є й винятки!
– А мені ось… не пощастило!
– Так він кинув тебе?
– Він сказав, що готовий утримувати мене і дитину. Але прізвище своє не дасть. І коли одружиться з підходящою дівчиною, то просто піде, і все. Все буде скінчено.
– А! А поки не одружився, готовий жити з тобою?
Надя знизала плечима.
– Я сказала, що мене це не влаштовує. Сказала, що якщо він не може одружитися – нехай валить. Він пішов. А я… здається, ніби я зараз по.ру. Зовсім, розумієш?
– Я все розумію,Надю. Мені треба бігти на роботу. Давай після роботи, гаразд? Підемо в кафе, сядемо там у куточку, замовимо келих і обговоримо.
– Мені тепер не можна. – Надя посміхнулася, і її погляд посвітлішав. – Я вип’ю соку. Або чаю.
Жадов до вечора повідомив мені, що Кузумян більше у нас не працює.
– Ясно. Співчуваю. – сказала я.
– Обійдуся. – махнув рукою Петро Ігорович.
Не знаю, чи дзвонила Надя Євгенію, чи розмовляла з ним після всього, що сталося. Кузумян більше на роботі так і не з’явився, а Надя про нього не згадувала.
З яким захопленням вона під час їхнього роману ділилася своїм щастям, з такою ж наполегливістю тепер Надя зберігала мовчання. Ні слова про Женю з неї не можна було витягнути.
А якщо десь у колективі хтось згадував про нього, абсолютно без підтексту, вона одразу ж відходила від таких розмов подалі.
Того дня, коли ми востаннє говорили про Євгена, ввечері, у кафе, після роботи, я запитала Надю, чи впевнена вона у своєму рішенні залишити дитину. Дитину, яка не матиме права пізнати свого батька. І бабусю з дідусем. Взагалі нікого зі своєї вірменської сторони.
– Слухай, мені двадцять сім років. Я розумна, успішна, добре заробляю. Квартира своя. Чому б мені й не народити? Буду йому і мамою, і татом.
– Або їй…
– Ні, я відчуваю, буде син. Буде схожий на нього. – губи Наді скривилися, ніби вона ось-ось знову заплаче, але цього не сталося.
– Адже я так його любила… так любила… як божевільна. Невже так можна? Просто через якісь дурні традиції? Через забобони? З живою людиною, так? Марино! Я не розумію!
– Це для нас вони дурні. – зітхнула я. – А у них там роками й століттями все створювалося й зміцнювалося. Може, ти спробуєш ще раз з ним поговорити?
– Не буду. Дивися, він навіть з роботи втік. Боягуз! А ти б побачила, як він зі мною розмовляв… як з чужою! Жах. Я ніби в фільм жахів потрапила. А все зруйнувала одна-єдина фраза: у нас буде дитина. Гаразд. Все. Проїхали!
І все. Правда. І з тих пір, як у житті Наді не було Євгена Кузумяна.
Якось вона відпросилася в поліклініку, а до нас в офіс ураганом влетіла жінка. Висока, з чорним волоссям і грубими рисами обличчя. На мить мені здалося, що вона мене в.арить.
— Це ти, мерзотниця, з моїм сином заграєш?! — накинулася на мене жінка.
Говорила вона з ледь помітним акцентом. Я могла й не питати, про якого сина йдеться – все стало зрозуміло.
Очі жінки метали блискавки, а ніздрі хижо роздувалися.
— Ніхто вже не заграє з вашим сином, заспокойтеся! Він давно звільнився, і вони розійшлися.
– Не ти, значить! Де вона?
– Її немає. Можу покликати охорону. Покликати?
– Ти що, погрожувати мені будеш? – здавалося б, розлютитися вже нікуди, але дамі це вдалося. – Невихована хамка! Поклич її! Поклич ту, яка зруйнувала мою сім’ю! Чоловік хоче мене кинути, каже, що я виховала поганого сина! Я виховала? Я навчила його спати з ким попало?
З кімнати за моєю спиною визирнув Самойленко, але, побачивши грізну вірменку, відступив. Звісно! Чекай від них підтримки!
Я встала, налила мамі Євгена води і почала пояснювати, що та, хто їй потрібна, на лікарняному. Надя мала повернутися з поліклініки на роботу, але я хотіла її захистити. Тому я брехала, що Надя хвора, а також говорила правду про те, що Женя її кинув.
Пояснювала цій злій і засмученій жінці, наче маленькій дитині.
– Чому ви прийшли? Євген же відмовився від своєї дівчини.
– Та я знаю її ім’я! Надя. – жінка вимовила це з крайнім презирством. – Ти не брешеш мені, що вона на лікарняному?
– Чесне слово!
– Ось тобі мій телефон. – дама записала номер на стікері. – Подзвони, як тільки вона вийде з лікарні. Зрозуміла?
Це було сказано наказовим тоном, ніби я служила у неї покоївкою. Інформацію про те, що її син Женя більше не зустрічається з Надею, жінка ніби не чула. Не сприймала.
Продовжувала кипіти й горіти своїм праведним гнівом і бажанням покарати мерзотницю. Що там у них відбувається? Я дивувалася. Якщо Євген пішов від Наді й нічого не розповів батькам, то що привело цю жінку до нашого офісу?
З Надею вони, слава Богу, розминулися. Я, підстрибуючи від нетерпіння, дочекалася колегу і сказала:
– Знаю, ти просила не говорити про Євгена, але щось сталося…
І тут Надя просто зблідла. Вона схопила мене за руку і викрикнула:
– Що з ним сталося?!
Я зрозуміла, яких зусиль їй коштує робити вигляд, ніби ніякого Кузумяна в її житті не було.
Дізнавшись, що приходила мама Жені і шукала її, Надю, вона видихнула.
– А. Ну, не знаю, що це з нею. Я з ним не зустрічаюся, їй нема чого мені пред’явити.
– І тобі що, не цікаво, чому вона раптом кинулася з тобою розбиратися?
– Ні, Марино. – відважно збрехала Надя. – Не цікаво. Мені треба про себе думати, чого це я буду думати про якусь злу тітку? Вітамінів не вистачає. Треба вітаміни пропити.
Надя погладила себе по животу. Вона була вже на шостому місяці. Скоро Надя мала піти у декретну відпустку, а Жадов із новим заступником ніяк не могли підібрати їй заміну.
Євген Кузумян з’явився ще через місяць після тих подій. Його мати, слава Богу, більше не приходила, а ось він… одного разу, коли Надя вийшла з роботи, Євген чекав на неї навпроти входу, у таксі. Сидячи за кермом таксі, так буде точніше.
Надя, намагаючись не нервувати, сіла в машину. І дозволила відвезти себе додому. Стримано відповідала на запитання про самопочуття, про перебіг вагі.ності.
— Ти знаєш, хто народиться?
— Знаю, — відповіла Надя і замовкла.
— Ну, хто?
– Хлопчик.
– Тобто син.
Надя знизала плечима. Вони вже під’їхали до її будинку.
– Чому ти така?
– Яка?
– Зовсім чужа. Я приїхав з миром.
Надя сумно посміхнулася. Чужа! Оце так… яка іронія!
– Євгене … ти мене підвіз. Дякую. Я піду додому. Мені треба рано лягати спати.
– О сьомій? – іронічно запитав він.
Надя відчинила двері й вийшла з машини. Женя вискочив і підійшов до неї. Спробував обійняти.
– Та не треба! – простогнала Надя. – Не треба нічого! Якщо не можна тобі зі мною, то навіщо ти мене мучиш?!
– Не можна. – зітхнув Євген. – Але я вирішив, що все одно буду.
– Що? – здивовано запитала вона.
– Те. Бачиш, я водій таксі. Мама з татом постаралися, на хорошу роботу не влаштуєшся. Чому я так довго не приїжджав? Намагався якось викрутитися без них. А що? І в таксі люди працюють! Мені навіть подобається…
– Ти пішов зі своєї сім’ї? Пішов від батьків, щоб бути зі мною?
– Ну так.
Надя переступила з ноги на ногу. Євген простягнув руку і притримав її за лікоть.
– Я вагі.на, а не хвора. – вона прикусила губу. – Не впаду.
З одного боку, образа була сильною. З іншого, Надя так сильно його кохала… так кохала!
– А одружитися ми зможемо?
– Ще як зможемо! – пообіцяв Євген.
Надя нарешті кинулася йому в обійми. Притулилася носом до грудей і забула про образу. Відчула щастя. І любов. Ту саму любов, яку вона так довго приховувала. Придушувала в собі. Не дозволяла собі відчувати.
– Вони ніколи мене не приймуть, твої батьки? – запитала вона.
Євген похитав головою.
– Думаю, ні. – чесно сказав він. – Вибач.
– Нічого. – Надя притиснулася до нього ще міцніше. – Нічого… це ти мене вибач.
Адже саме через неї він втратив свою сім’ю… чи, може, не через неї? Через них?
Євген з Надею одружилися, у них народився здоровий і гарний син. На жаль, з родичами Кузумян зв’язків не підтримує. Його батьки не збираються приймати невістку з онуком у сім’ю. Таке буває.
