-Мамо, що сталося? Чому ти плачеш? Бабусю? А ти чому тут, а не на дачі? Що сталося?
Мати ридала, бабуся сиділа сумно, стиснувши губи, Віті ніхто нічого не говорив.
-А я ж тобі, Любко, казала, казала, що він негідник, а ти не вірила, цілих шістнадцять років приховувався цей негідник.
Ось не слухала мати, а тепер отримуй, тепер розплачуйся, он він стоїть, як його годувати, поїти, взувати, одягати, думаєш? Він уже майже чоловік.
А як ти будеш утримувати Лільку? Дівчинка підросте, бантики й шпильки здадуться тобі раєм, а ліфчики, сорочки, сукні та спідниці — ось де ти й зад.хнешся.
Чи на маму сподіваєшся?
То не сподівайся, мати не вічна, дурепа ти, Любко, справжня дурепа.
— Мамо, та замовкни ти… без тебе нудно! — реве мати.
— Нудно їй, нудно. Далі буде ще гірше — на старості років залишитися без чоловіка.
— Я не стара, — верещала мати, — мені ще й сорока немає!
— Ні, немає, тільки от Юрко тебе на якусь молодуху проміняв, а ти ось сиди й вий, не стара вона, погляньте.
Так Вітя став дорослим.
Йому було чотирнадцять років, коли батько залишив їх із матір’ю та маленькою сестрою й пішов до коханки, на аліменти розраховувати не доводилося, у країні почали відбуватися незрозумілі речі, ніхто його не притягнув до відповідальності, ну, виконавчий лист там валяється — нехай валяється.
Мати вила, бабуся її дошкуляла, оселилася у них і щодня докоряла матері, що та нікчемна, дітей народила навіщось, а от якби слухалася маму…
Щоразу, сідаючи за стіл, Вітька відчував важкий погляд старенької, яка, стиснувши губи, скаржилася, як важко їй дісталася пенсія, на яку вони вчотирьох змушені жити.
Ось якби Любка свого часу послухалася матір, та не вийшла б заміж за цього… то зараз би жила як у раю, а то ось…
Вітька намагався втекти з дому, щоб не слухати злісні скарги бабусі, мати ходила на свою роботу в бюро, яка стала нікому не потрібною і за яку не платили ніяких грошей.
— Якби працювала на консервному заводі, то хоч би консервами давали зарплату, я б обмінювала їх на інші продукти, а так — нічого. На пенсії далеко не заїдеш.
Вітя тинявся по ринку, чого приховувати, думав, де що вкрасти, може, булку якусь чи пиріг, їсти хотілося так, що перед очима круги — сині з червоним — плавали.
— Гей, хлопче, хочеш заробити? — біля кіоску стояла тітка, палила й дивилася на Вітю.
— А що треба робити?
— Мішки з борошном перетащити зможеш?
— Так.
Тітка Уля— так звали ту жінку — нагодувала хлопця досхочу, дала з собою випічку, гроші й веліла приходити двічі на тиждень, робота у нього буде, точно.
Так Вітя почав заробляти гроші, і щоразу, коли бабуся починала свою пісню про те, як вона годує всю мамину родину, Вітя просто дивився на неї суворим поглядом.
Вітя дорослий, Віті чотирнадцять.
Наступні десять років він працював, не розслабляючись.
Він навчався, працював, здобував освіту, до армії його не взяли — тут втрутилася тітка Уля, яка взагалі зіграла велику роль у долі хлопця; на відміну від інфантильної й вічно плачучої матері, тітка Уля була справжнім святом, оптимісткою, мудрою й розумною, а також вчила Вітьку життю.
Сама виховувала трьох дітей і доглядала стареньку матір, не впадала у відчай, з вчительки — так-так — перекваліфікувалася на продавчиню, а що ж поробиш? Діти з матір’ю хочуть їсти.
Через багато років вона зізналася, що відразу ж звернула увагу на Вітьку і вирішила врятувати хлопця від майбутнього, у яке він ледь не ступив, адже вкравши раз, він почав би і далі, а там…
Мати Вітьки про все це не знала, вона була повністю занурена у своє горе через чоловіка, який проміняв її — як потім з’ясувалося, не на таку вже й молоду, але веселу, яка була з ним на одній хвилі.
Вітя працював, навчався, познайомився з хлопцями, які займалися комп’ютерами — справжня рідкість для тих часів, — і почав заробляти разом з ними.
Прокинувся у двадцять чотири, допоміг сестрі вирости, Ліля ні в чому не потребувала, бабуся давно пом’якшала, сприймає його як рівного, радиться з ним, намагається віддати Віті найкращий шматок — адже він годувальник.
Зустрів дівчину, начебто кохання, та чому «начебто» — кохання, звичайно, одружився.
Потрібна була хороша квартира, бабуся продала свою, всі гроші віддала Віті, решту взяли в іпотеку, і знову Віті треба напружитися, а як інакше? Він же чоловік, годувальник.
Ще й матір з бабусею не кинеш, сестру теж.
Народився син. Пізніше дружина вирішила народити другого, з декрету в декрет.
Молодшому три роки, старшому п’ять.
Дружина питає, чи може вона до того часу, як діти підуть до школи, сидіти вдома? Підготуватися, так би мовити?
Звісно, навіщо блукати. Вітя вирішує розширитися — тут уже тісно.
— Може, не будемо продавати цю квартиру? Двоє хлопців все-таки ростуть? — пропонує дружина.
— Звісно, не будемо, візьмемо іпотеку.
Сестра збирається вийти заміж, на весілля потрібні гроші, щоб не зганьбитися перед сватами, — плаче мати. Дав. Сестрі потрібен перший внесок — дав.
Відпустка? Яка відпустка? Гроші самі з неба не сиплються.
Сім’ю на місяць до моря, нехай відпочинуть, хлопцям морське повітря корисне, та й дружина втомилася сидіти вдома в чотирьох стінах.
Мати з бабусею вже в літах, їх у пансіонат.
Сестрі треба допомогти.
Що? Друзі вже освоїли Туреччину, Єгипет.
Як на дачу вже їздять.
Ну молодці, добре, Вітя радий за них, йому не до відпусток, он скільки ротів на шиї сидить.
— Ти дурень, Вітька, ой дурень, весь у свою бабусю, — стукає новими зубними протезами бабуся, про що вона це? Він же старається для них.
— Ти що, бабусю, який там відпочинок, треба братися за роботу, поки ще руки слухаються.
Машини купив, собі й дружині, а що, вона пішки буде водити хлопців на гуртки?
Чоловікові Лілі допоміг з машиною, ну він же не може працювати, як Вітя, а що ж тепер сестрі мучитися з племінницею?
Бабусі вже немає, мати в похилому віці, хвороб купа, забрав її до себе, дружина носа крутить, це й зрозуміло, у них зі свекрухою ніколи не було теплих стосунків, та й дружина й так засиджується з хлопцями — підлітковий вік, ось їх у Туреччину відправив, а матір — у пансіонат, одну, без бабусі, бабусі вже немає.
Сестрі треба допомогти, хоч би в Одесу поїхати.
У Віті вже двоє племінників. Що ж поробиш, дядьку, крутися, як хочеш.
І крутиться він, Вітя.
Ось і матері вже немає, а на скронях уже сивина.
Старший поїхав у інше місто, іноді у дружини питає, чому ж син не приїжджає й не дзвонить, з’являється тільки тоді, коли потрібні гроші.
— Чому він мені не дзвонить? — питає Вітя.
Дружина знизує плечима: «А навіщо, мовляв, він живий-здоровий, матері дзвонить…»
У Віті защеміло на серці, він звернувся до молодшого, той теж на своїй хвилі: «Дай грошей і йди, тату, не заважай».
Що ж це таке, га?
Не встиг озирнутися — і життя промайнуло, чи що?
Згадав, як хотів написати пісню в юності, навіть десь слова й ноти записав.
Згадав, як мріяв про гітару, пішов і купив, та ось так…
Приніс додому, дружина дивиться з насмішкою: «Навіщо цей мотлох?»
— Тату, дай грошей.
— Які гроші?
— Мені в Харків до брата їхати, чому ти мені не переказав на картку, я ж мамі казав.
— Ось у мами й питай.
— Вітя… ну справді, хлопчикові треба відпочити, розвіятися, у нього були іспити…
— Нагадай, скільки років хлопчикові?
-Вітя, ти що? Це ж твій молодший син. Ось молодець татко, не знає, скільки років синові, — ображено скривила губи.
– Скільки років хлопчику, я питаю?
-Ну, двадцять один…
-Двадцять один! Двадцять один рік дитині, а він й досі витягує з батька гроші?
-Я ж навчаюся…
-Я теж навчався й працював, а ще підробляв… з чотирнадцяти років…
-Вітя!
– Що, Вітя? Що, Вітя? Сидиш як… як… Ааа, та ну вас…
Вітя йде, грюкнувши дверима.
Дружина плаче, дзвонить подругам, дзвонить сестрі Віті, Вітя поганий, Вітя залишив дитину без відпочинку, хлопчик пішов з дому, грюкнувши дверима…
Де Вітя — нікого не цікавить.
А Вітя орендував квартиру на добу, написав заяву на відпустку, чого ніколи не робив, і спить Вітя, він ніколи не висипався, ніколи, хіба що в дитинстві, але дитинство не рахується.
Вітя хоче навчитися жити.
Так-так, пожити.
Поїхати в Африку, не в Єгипет, ні, хоча туди теж, Вітя хоче в Кенію, Вітя хоче в Ісландію, а ще на Аляску.
Навчитися грати на гітарі ,вивчити іспанську, вирушити в кругосвітню подорож.
Вітя просто хоче пожити…
Він усім допоміг, тож чи можна Віті трохи пожити?
Дзвонить дружині: «Вибач, що запалився, втомився. Поїдемо в Африку? В Ісландію, на Аляску, ну? Може, хочеш кудись? Може, мріяла про щось у юності — давай здійснимо?»
А до чого тут хлопці? Вони дорослі, самостійні, давай поживемо для себе, га?
Що значить «ні»? Як це, не можеш? А як можеш? У кого вік не підходить?
Серйозно?
Ну добре… Тоді прощавай.
А тим часом дружина Віті, втретє обдзвонивши спільних друзів, повідомляє всім, яким негідником виявився цей Вітя.
Він залишив її з двома дітьми, без доходу, вона присвятила йому все своє життя, народила йому синів, а він…
— Ех, Вітя, ну як же ти так? — хитають головами друзі, — що ж ти, Вітя? — дивляться сумними очима на фотографії Віті,— як же ти так, Вітя?
Як же ти так міг? Зміг? Ех, Вітя… негідник ти все-таки…
А Вітя вчиться жити, коли-небудь це ж треба. Хто його знає, може й негідник, а може й ні, кожен судить зі своєї дзвіниці…
