Дядько Костя ніколи не мав великих амбіцій і мріяв про просте людське — погуляти на чиємусь весіллі. Всі друзі та родичі, як на зло, одружилися, а розлучатися і шукати нових відчуттів з новими людьми не бажали, хоч дядько Костя і натякав.
Без масштабної гулянки з піснями, конкурсами і дорогим кортежем чоловік чахнув, сірів і осідав немов пил на поверхнях квартири, особливо на дивані.
У дядька Кості все було готове до свята, навіть позапланового. Зателефонуй йому о третій годині ночі і скажи, що він оголошений свідком, а весілля через п’ятнадцять хвилин, чоловік дістав би з шафи випрасуваний до хрускоту костюм, стрічку, пляшку ігристого і збірник анекдотів. Він чекав своєї години, але хвилини долі текли занадто повільно.
Розуміючи, що під лежачий камінь Мендельсон не тече, дядько Костя вирішив взяти все в свої руки.
На роботі був водій Славко, який давно обожнював директорку, але ніяких кроків до спільного сімейного щастя і щастя дядька Кості не робив. Потрібно було терміново з’єднати два самотні серця, а потім як слід гуляти за їх рахунок.
– З глузду з’їхав? – виліз з-під газелі брудний, як мішок з вугіллям, водій. – Де я і де вона? – Славко вимовив «вона» з таким придихом, що робоча машина завелася сама, до того ж без свічок запалювання.
— А що вона? — здивувався Костя. — Така ж людина: ноги, руки, голова. Споживає білки і вуглеводи, дивиться кіно, витрачає гроші, старіє.
— Припини! — огризнувся Славко. — Вона не старіє! Вона нескінченно розквітає!
— Ось і чудово. Ти — робоча бджілка, вона — вічно квітуча троянда.
— Гречка.
— Чому гречка? — здивувався Костя.
— Ти просто не бачив, як цвіте гречка, — задумливо промовив Славко. — До того ж вона на гречаній дієті вже півроку.
— О як, — посміявся Костя. — А що ще скажеш про неї?
— А що тут говорити? — Славко ніжно гладив ключ, немов жіночий палець. — Вона прекрасна, розумна, ефектна, мій улюблений типаж, а я…
— Все, стоп, далі не треба, — зупинив його дядько Костя і, діставши звідкись з рукава телефон, почав швидко тикати пальцем в екран.
— Ти що робиш? — Навіть під шаром мазуту було видно, як зблід Славко.
— Голосове з твоєю ось цією поезією відсилаю їй.
— Кому їй? — прокашлявся Славко.
— Директорці, кому ж іще.
— Здурів? Я тобі волосся в носі газовим пальником випалю, сволота! — кинувся Славко на Костю, але той ухилився, як неймовірно спритний травневий жук. — Я повинен бути свідком! — кинув Костя, перед тим як втекти.
— На власних похоронах! — долинуло йому в спину.
Не минуло й півгодини, як Костю викликали до кабінету директора.
— Що ви собі дозволяєте? — запитала директорка, яка виглядала розгубленою, як дитина в магазині іграшок. — Чому ви ставите людину в незручне становище?!
— Кого? Славка, чи що? Це ваша газель ставить його в незручне становище. Ви б бачили, як він шкворні міняв минулого тижня — страшне видовище.
— Ковальчук, не смійте лізти в чуже життя. Тим більше в моє. Нічого, що я ваша начальниця?
— Нічого, я без забобонів. На весіллі ми всі будемо однією великою родиною.
— Що ви несете, на якому ще весіллі?
— На вашому з Славком. Він вам ідеально підходить. Як соєвий соус до рису.
— Хто мені підходить, це не вам вирішувати, — не вірячи своїм вухам, вимовила директорка. Такої нахабності вона навіть від власного кота не очікувала, що вже говорити про підлеглих.
– А чим поганий Славко? Тим, що небагатий?
— При чому тут це? У нас з ним різні інтереси і погляди на життя, — чомусь почала виправдовуватися начальниця.
— Звідки ви знаєте? Ви його особисту справу вивчали? За трудовою книжкою він, може, і водій, за освітою — педагог, за життям — майстер широкого профілю, за натурою — боєць і філантроп, за гороскопом — лев.
— Я… я…
— А ви за освітою кухар, за професією — директор, за життям — самотня жінка, за характером і гороскопом — овен. У вас збіг 98 відсотків!
— Геть звідси, я буду думати над вашим звільненням! — не витримала директорка.
— А краще думати про урочисту клятву, — вже в дверях вимовив Костя.
— Геть!
Вся контора сміялася над планом дядька Кості одружити цих двох, а потім, в один день, у всіх документах змінилося прізвище директора, ставши точно таким самим, як у водія.
— Дякую тобі, Костян, допоміг так допоміг, — ліз обійматися Славко.
— Та вже, допоміг, блін, — бурчав дядько Костя. — А де мій фуршет? Де тамада з непристойними жартами? Де бутерброди з ікрою і ігристе о десятій ранку, я питаю?
— Так ми вирішили просто розписатися і в відпустку поїхати.
– Та ну вас! — Костя в серцях кинув недопалок і пішов на своє робоче місце.
***
Наступними жертвами проекту дядька Кості стали касирка в супермаркеті і сусід-інженер.
Провівши певний аналіз, дядько Костя помітив, що той ходить в магазин виключно в зміни дівчини, а та не звертає на нього ніякої уваги.
— Руки! — пролунало якось ззаду інженера, і щось тверде уперлося в спину. Чоловік автоматично підняв руки вгору.
— Руки не опускайте, — уточнили ззаду і натиснули сильніше.
— Я і не опускаю, — промурмотів інженер.
— Та ні, я не буквально. Ви, коли підходите до каси до тієї миловидна особи, натяки робите занадто неочевидні. А руки, бачу, у вас вже опускаються.
Все це відбувалося в ковбасному відділі. Дядько Костя тикав сусіда в спину сервелатом.
— А вам яке діло, ви взагалі хто? — повернувся чоловік і вихопив у Кості сирокопчену зброю.
— Я ваш сусід і майбутній гість на весіллі, — вирішив на березі розставити всі крапки дядько Костя.
— Я вам цю ковбасу зараз знаєте куди запхаю? — почав насуватися інженер на «майбутнього гостя».
— Ось! Ось з таким напором і треба діяти! Беріть цю ковбасу і йдіть на касу. Можете говорити те ж саме, але краще щось більш романтичне, — посміхнувся Костя.
— Ти що взагалі хочеш? — лютував на очах сусід.
— Хочу гуляти всю ніч до ранку, — чесно зізнався дядько Костя, а потім додав:
— Я все перевірив. Вона не заміжня. Є маленька дитина. У лівій кишені перцевий балончик, на смак не дуже, я пробував. Любить гіркий шоколад і серіали, судячи з очей — чекає дива. Ідіть і доведіть проект до кінця, — кивнув дядько Костя в бік каси.
— Ви навіщо лізете?
— Заради щастя.
— Чийого?
— Свого, зрозуміло, але і ваше теж буде мені в радість, а вже як буде радий маленький хлопчик знайти батька… Або ви проти чужих дітей?
— Я не проти. Але це взагалі не ваша справа. Ще раз до неї підійдете або до мене, я поліцію викличу, — шикнув інженер і попрямував до виходу.
Дядько Костя пройшов за ним через сусідній ряд.
— Пакет треба? — запитала та сама дівчина, як завжди, не піднімаючи очей на інженера.
— Ні, дякую. А це вам, — боязко простягнув він щойно куплений гіркий шоколад.
— Дякую, — зовсім не розчулившись, сказала касирка і поклала шоколадку до решти акційного товару.
— Вибачте, мене Олег звати, тут така справа… — запнувся покупець, а дядько Костя тим часом стояв біля сусідньої каси і спостерігав. — Не вважайте за нездоровий інтерес, ви, випадково, не зайняті сьогодні ввечері?
— Чоловіче, чергу не затримуйте, — підняла нарешті очі касирка на інженера. Руки у нього знову стали опускатися навіть стрімкіше, ніж раніше. Він дістав картку і простягнув до терміналу.
Тут дядько Костя порушив чергу і без будь-яких церемоній втрутився в розмову.
— О, Петре, ти теж тут?! Сто років не бачилися, думав, що ти зовсім розкис після розставання з тією панянкою, яка не любить дітей.
Ззаду вже почали обурюватися інші покупці, але дядько Костя продовжував натискати.
— Пам’ятаю, як вона істерила, коли ти сказав, що готовий навіть чужого прийняти. Та й те, що ти інженер, їй не подобалося, говорила, що не готова до нудної стабільності, хоче всяких емоційних потрясінь.
— Це правда? — запитала касирка, вражена цією голосовою атакою.
— Частково, — збентежено промовив інженер. — Взагалі-то, я Олег, а не Петро, — злобно поглянув він на дядька Костю. — Але так, все так і є, — драматично зітхнув він, забираючи пакет з покупками.
— Я до десятої працюю, приходьте, — сказала вона, перш ніж почати обслуговувати наступного покупця.
Сталося диво. Через півроку касирка та інженер запросили дядька Костю почесним свідком, щоправда, тільки на офіційну частину. Далі молодята вирішили відразу взяти іпотеку і обмежитися бюджетним святкуванням у стінах однокімнатної квартири інженера.
Дядько Костя був справді злий. Стільки старань — і все даремно. Протягом року він одружив ще купу людей: колег, сусідів, випадкових знайомих з інтернету. Але щоразу щось ставало бетонним блоком на шляху до його особистих цілей — гарненько відпочити пару днів.
Одного ранку він випадково, сам того не підозрюючи, натрапив на новий проект, що вимагав його участі та досвіду. Одна пані, яка була ветеринаром його кота, заїкнулася, що їй дуже подобається один чоловік.
Дядько Костя нагострив вуха. Йому вже не терпілося включитися в гру, але бажання швидко зникло, коли жінка пояснила, що мова йде про кота дядька Кості.
— Він у вас такий ласкавий і вихований, — сказала доктор, закінчуючи прийом.
На секунду в зневіреному мозку дядька Кості виникла думка одружити кота і ветеринара. Зараз такий час, люди схильні до будь-яких вигадок, а у кота навіть паспорт є, до того ж міжнародний.
Але чоловік швидко відкинув цю думку, тому що кіт як мінімум не зможе сказати зрозуміле «так». І грошей на урочистості у нього теж немає.
— Я такого кота готова щодня тискати, — сказала лікар і загадково поглянула на дядька Костю. Тут до чоловіка нарешті дійшло, про що йде мова.
— Ви знаєте, ми, мабуть, підемо, — посміхнувся Костя і схопив кота.
— Не забувайте, йому ще три уколи залишилося, — сказала лікар наостанок, і дядько Костя злякано кивнув.
***
Через деякий час він все ж потрапив на весілля. Були і тамада, і конкурси, і ікра з ігристим. Ось тільки дядько Костя був не в тій ролі, яку бажав грати ще недавно, але він не дуже сумував, а навпаки, виглядав щасливим.
Крім того, що він знайшов власне сімейне щастя, дядько Костя отримав на додачу з десяток нових знайомих і рідних з боку нареченої, які були абсолютно самотніми і дуже перспективними в плані корисливих цілей дядька Кості.
Спеціально для сайту Stories
