Кожен день Дарина бачила незадоволене обличчя чоловіка і не розуміла, у чому справа.
— Михайле, що знову не так?
— Все нормально, — пробурмотів собі під ніс Михайло.
— А якщо чесно? Я ж бачу!
— Все добре, я ж сказав.
Михайло розгорнув газету і демонстративно закрив нею своє обличчя. Дарина знизала плечима й пішла готувати плов.
За вечерею чоловік не промовив ані слова, але й далі зберігав незадоволений вираз обличчя.
— Михайле, зрештою, ти можеш нормально сказати, що відбувається?
Дарина вже кілька днів поспіль не витримувала напруженої атмосфери у власному домі.
— Гаразд, давай поговоримо.
Ну, невже! Сталося!
— Дарино, скажи мені, чому я повинен сам утримувати сім’ю?
— У якому сенсі?
— У прямому! Ти вже скільки років не працюєш, хоча декрет давно закінчився.
— Але ж ти сам…
— Що сам? — перебив її Михайло.
– Сам спочатку був проти того, щоб твоя дружина працювала. Чи ти забув про домовленість після весілля?
– Ні, не забув.
– То що ж тоді?
– Обставини змінилися, — відповів Михайло.
Дарина до кінця не розуміла, що саме мав на увазі Михайло. Здавалося б, вони жили у звичному ритмі, і ніхто особливо не задирав носа. Апетити в них були помірні (і це зараз стосується не лише їжі).
Що ж тоді?
Напевно, все б залишилося як і раніше, якби не мати Михайла. Ось чиї апетити справді зростали з кожним днем!
— Мамо, ну чим ти знову незадоволена? — промовив Михайло, дивлячись на розсерджену матір.
— Ти вже який місяць обіцяєш мені посудомийну машину. Я не маю наміру більше мити посуд руками й псувати їх!
Вона демонстративно склала руки й відвернулася спиною до сина.
— Мамо, ну грошей не вистачило. Ти ж знаєш, я працюю один.
— Ось саме! А міг би цю ледарку на роботу вигнати!
Катерина Степанівна працювала все життя з 18 років і ніколи не розуміла, з чого це раптом Дарина не буде працювати. Ще після весілля вона говорила Михайлу, що так бути не повинно.
Вона була впевнена, що якщо людина працездатна, то вона зобов’язана працювати.
— Я вийшла з декрету, коли тобі ледь виповнилося пів року. Пішла працювати на завод і не скаржилася. А ця вертихвістка сидить вдома! Гарно влаштувалася!
Її вмовляння вигнати недбалу невістку на роботу ні до чого не приводили, і тоді вона вирішила почати діяти інакше.
Сьогодні посудомийна машина, завтра пральна машина, післязавтра путівка в санаторій і так далі. Її апетити зростали з кожним днем.
А син з дитинства звик, що зобов’язаний усіляко догоджати матері. На це й розраховували.
— Добре, мамо. Я вирішу це питання й відправлю Дарину на роботу.
Причому Дарина ніколи не була ледаркою й зараз не розуміла, у чому її звинувачують.
— Добре, я почну шукати роботу. Без проблем!
Вона завантажила тарілки в посудомийну машину, увімкнула її й пішла.
Михайло поглянув у бік техніки й зрозумів, що мати справді має рацію. Чому у Дарини є всі зручності, а в неї — ні? Чому його мати працювала все життя, а дружина розкошує?
Минуло пів року з того часу, як Дарина влаштувалася на роботу. Здавалося б, мати мала бути задоволена. Але знайшлася нова причина.
— За ці півроку я ще не їздила відпочивати. Тебе нічого не бентежить? — незадоволеним тоном говорила Катерина Степанівна до сина.
— Мамо, вибач, цього місяця я не отримав премію.
– Хіба я раніше мало вкладала в тебе і не заслужила відпочинку? — не вгамовувалася мати.
– Мамо, ну я ж кажу…
Михайло намагався виправдатися, але Катерина Степанівна й чути нічого не хотіла.
– У тебе самого немає, то йди й візьми у Дарини.
– Мамо, але ж це її гроші.
– У сім’ї немає нічого мого чи твого. Усе спільне! Мені потрібна путівка, і крапка!
Михайлу довелося взяти ці гроші зі спільних заощаджень, які вони з Дариною протягом цього часу разом відкладали.
Потім апетити матері почали зростати ще більше. Вона захотіла облаштувати дачну ділянку, і їй знову знадобилися гроші.
У той час у Михайла були серйозні проблеми з роботою, і йому загрожувало скорочення. Довелося знову йти брати гроші зі «скарбниці».
І так тривало рівно до того моменту, поки Дарина не виявила, що гроші зникли.
– Михайле, де гроші?
– Які гроші?
— Тут у шафі були наші заощадження. Івану (старшому синові) треба заплатити репетитору за місяць наперед. Не розумію, чому тут залишилося всього п’ять тисяч?
Михайло винувато опустив очі до підлоги. Він був упевнений, що зможе повернути всю суму, але через труднощі на роботі не зміг цього зробити.
Так само, як і не міг зізнатися дружині, що він без дозволу брав спільні гроші.
– Це ти їх взяв? Тільки не кажи, що ні. Про сина я й подумати не можу.
– Так, це я, — чесно зізнався Михайло.
Дарина була просто в шоці. Як можна було витратити одразу всі сто тисяч?
Раніше такого ніколи не було. Та й вона зайвої копійки без дозволу не брала.
— Що це означає? Куди ти їх витратив?
Михайло чесно розповів про те, як усе було. Намагався виправдати свої вчинки, але Даринв навіть слухати нічого не хотіла.
Адже саме ця людина чітко дала зрозуміти, що вона сидить у нього на шиї. А вийшло так, що на шиї у них якраз сиділа свекруха, виставивши Дарину винною у всьому.
— Зрозуміло! Тобто спочатку я була винна, а потім вона ще й почала розкошувати за мій рахунок.
— Дарино…
— Знаєш що? Збирай свої речі й забирайся до своєї матусі!
— Не називай її так! — почав заступатися за матір Михайло.
— Я сказала: збирай речі й забирайся з квартири. Я вже завтра подаю на розлучення. І так, не думай, що так просто відчепишся. Бо аліменти ніхто не скасовував, і тепер я візьму з тебе все, що належить.
У Михайла не залишалося іншого вибору, як піти. Адже ця квартира належала Дарині.
Через дві години він уже стояв на порозі будинку матері. Катерина Степанівна за довгі роки свого життя звикла жити сама.
Однак нікуди було подітися, і їй довелося виділити синові кімнату.
Її апетити не зменшилися, навіть незважаючи на те, що Михайла зрештою скоротили й він був змушений шукати роботу.
А тим часом мати продовжувала йому набридати.
— У мене зламалася кавоварка. Я хочу нову!
— Мамо, але ти ж знаєш…
— Не знаю і знати нічого не хочу. Продай свій годинник і купи мені кавоварку. Я знаю, що він дорого коштує.
Так і продав Михайло спочатку годинник, потім машину, а потім і свою совість.
Усе життя він був упевнений, що зобов’язаний утримувати матір. Адже вона народила його. Пішла на завод, щоб заробити на їжу й прогодувати сина. Він зобов’язаний бути вдячним.
Але, мабуть, через те, що Катерина Степанівна довгий час жила в нужді, вона не змогла зупинитися, побачивши, як добре живе її син.
Її апетити зростали, а разом з ними зростала напруга в родині Михайла.
З Дариною вони розлучилися. На розлучення вона прийшла дуже вродлива. У стильному червоному костюмі та з зачіскою на голові.
Їх розлучили через три місяці. За цей час вона купила собі нову машину і приїхала на ній.
— Шикуєш, як бачу, — промовив Михайло, виходячи з будівлі суду, де їх щойно розлучили.
— Не бідую. Знаєш, коли ти пішов, моє життя стало тільки кращим. Принаймні, я впевнена, що не опинюся в мінусі через чужі забаганки.
— Ну-ну… — промовив Михайло й попрямував до зупинки.
— Чула, ти продав машину. Ну, не сумуй. Накопичиш на нову. Якщо, звісно, вийде, — посміхнулася Дарина.
Михайло оцінив сарказм дружини. Однак розумів, що в її словах є частка правди.
Вона вже поїхала, а він і далі йшов до зупинки під дощем. У цей момент пролунав дзвінок.
Катерина Степанівна знову почала бурчати в трубку й говорити, що їй терміново потрібна нова мультиварка. Бо стара — це вже минуле століття.
— Я знаю, що тебе взяли на роботу. Тому з першої зарплати ти мені її купиш!
Михайло поклав слухавку, а потім сказав:
— Так, мабуть, на нову я вже ніколи не накопичу…
З цими словами він сів у автобус і поїхав звичним маршрутом.
