Вони продовжували плакати, а Фаїна не могла зрозуміти, чому вони плачуть, і від цього у неї самої текли сльози:
– Ну, чому ви ревете? – ніби запитувала вона своїх тримісячних синів-близнюків.
Вони замовкли і дивилися на маму. Почала гойдати ліжечко, сподіваючись, що вони заснуть, але Славко знову заплакав, а за ним і Стас, мабуть, за компанію.
– Ну, що мені з вами робити? – знову заговорила до них. – Тато не має часу, він працює, нам гроші заробляє. Бабусям – теж, їм всього по сорок з невеликим, і на пенсію вони підуть, коли ви виростете.
Сини знову замовкли, а Фаїна продовжила скаржитися їм на свою «важку» долю:
– Мені ж всього двадцять років, так хочеться відпочити, просто поспати, але ви не даєте. Навіть в магазин сходити і то не можу. Як я вас обох витягну на вулицю.
Ось ваш тато ввечері прийде, залишу вас йому і піду в магазин. Може, хтось із бабусь у вихідні прийде з вами няньчитися, – важко зітхнула.
– Сьогодні тільки вівторок.
Стасик заплакав, слідом – Славко. Спати вони, схоже, не збиралися. Почала гойдати ліжечко сильніше, але ті продовжували ревіти. Сльози знову почали навертатися на очі матусі, але тут заверещав домофон. Кинулася в передпокій.
– Хто?
– Я, відкривай!
Кілька разів натиснула на кнопку, відчинила двері і стала чекати, коли її бабуся підніметься на третій поверх, не звертаючи уваги на плач синів.
Ось і бабуся з’явилася. Кинулася до неї, обійняла, взяла з рук сумки:
– Що вони у тебе ревуть? – кивнула літня жінка на двері.
– Бабусю, вони завжди плачуть.
– Ходімо, подивимося!
Підійшли разом до ліжечка. Хлопчики замовкли і стали уважно дивитися:
– Фаїно, ти сама снідала?
– Ні, ще!
– Іди, чай приготуй! Я там пиріг принесла. Разом вип’ємо.
– Ага! – і, радісна, побігла готувати чай.
***
Назад онука прийшла хвилин через двадцять, видно, особливо не поспішала:
– Бери одного, ходімо чай пити, – і відразу почала давати накази. – На попу не сади, чашку став подалі від краю.
– Бабусю, а ти на скільки прийшла? – запитала Фаїна, ледь вони сіли за стіл.
– Вирішила подивитися, що у тебе тут коїться.
– Ось, няньчуся.
– А мати зі свекрухою? – почала задавати питання Поліна Леонідівна.
– Приходять іноді.
– А що так сумно? Не хочуть бабусі з близнюками сидіти?
– Не хочуть, – і онука з якоюсь сумною ніжністю подивилася на своїх синочків.
– Ти їх годувала?
– Так.
– Зараз поснідаємо, ще раз погодуй і підемо на вулицю гуляти, – наказала бабуся.
***
Ледь вийшли на вулицю, Фаїна з милою посмішкою попросила:
– Бабусю, ти поки погуляй з ними, я в магазин сходжу.
– Іди! – але тут же запитала. – Гроші є?
– Є. Мій Максим добре заробляє, і мама дає трохи.
І Фаїна зникла.
Лише через півтори години на телефоні Поліни Леонідівни зазвучала мелодія, а потім пролунав голос онуки:
– Бабусю, ви де?
– За будинком, біля садка.
– Не йдіть нікуди! Зараз занесу пакети додому і прийду до вас.
Минуло ще півгодини, і матуся, нарешті, з’явилася:
– Вони не плачуть?
– Ні, але за мамою вже скучили, – і посміхнувшись, запитала. – А мама за ними?
– Бабусю, вони вже їсти хочуть, – питання бабусі залишилося без відповіді.
– Пішли додому!
Онука по черзі годувала своїх синочків, а бабуся тим часом сиділа з іншим. Коли ті були нагодовані, онука відразу запропонувала:
– Ти поки з ними посидь, а я смачний обід приготую, разом поїмо.
– Іди, готуй!
Онучка пішла, а бабуся поклала правнуків на диван і стала дивитися, як вони намагаються перевертатися з живота на бік, допомагаючи то одному, то іншому.
– Все, досить перевертатися! – наказала жартома. – Поїли, треба відпочити, а то зараз все вилізе назад.
Прабабуся поклала їх у ліжечко, дала пустушки, трохи погойдала, і ті заснули.
Зайшла на кухню. Онука не поспішаючи щось готувала. Відразу запитала:
– Вони заснули?
– Як бачиш.
– Бабусю, сідай, відпочивай! Зараз приготую гречану кашу з фаршем, як ти мене вчила.
– Гречку перебрала? – одразу ж пролунало запитання.
– Так. Зараз ще салат приготую, теж за твоїм рецептом.
– Рада, що хоч готувати тебе навчила.
– Ти мене всьому навчила, – і поцілувала бабусю в щоку.
– Ви з ними гуляєте?
– Іноді ввечері, коли Максим приходить. Я одна не можу коляску винести разом з ними, а поодинці боюся їх залишати.
– А купаєш щодня? – продовжувала задавати питання бабуся.
– Через день, ввечері, коли Максим приходить.
– Треба щодня. Зараз прокинуться, я їх сама викупаю. Принесла траву, треба заварити. Твою маму з нею купала, тебе купала. Он які гладенькі і красиві виросли.
Поки розмовляли, онука і кашу зварила, і салат нарізала. Фаїна накрила на стіл, але перш ніж сісти, пішла перевірила, як там її сини. Повернулася:
– Бабусю, чому вони у тебе сплять, а у мене вередують?
– Тому що, я ще років шістдесят тому, вкладала спати свою молодшу сестричку, потім твою маму з братом, потім – тебе. Твої сини – це вже четверте покоління.
Ледь вони пообідали, хлопчаки криком оголосили про свою присутність.
– Пішли годувати! – вимовила прабабуся, перша встаючи з-за столу.
Фаїна відчувала, як легко з дітьми, коли поруч бабуся, і так захотілося, щоб вона завжди була поруч. Принаймні, поки її правнуки трохи підростуть і підуть у садок, а краще в школу. Згадала, що бабусі вже шістдесят п’ять.
Всі справи перероблені, і Поліна Леонідівна почала збиратися додому.
– Бабусю, ти ще прийдеш? – з надією в голосі запитала онука.
– Прийду. Куди діватися, якщо твоя мама зі свекрухою такі зайняті.
***
Молодий чоловік повернувся з роботи. У передпокої його зустріла дружина з сяючим обличчям:
– А як хлопчики?
– Сплять.
Підійшов до ліжечка, посміхнувся і попрямував на кухню. На столі на нього чекав обід.
– Як ти сьогодні все встигла?
– Бабуся приходила.
– Твоя мама чи моя?
– Моя бабуся Поліна, – з гордістю в голосі сказала Поліна. – Вона сказала, що ще прийде.
– Але ж вона стара.
– Вона зовсім не стара. Їй всього шістдесят п’ять років.
– Слухай, Фаїно! – на обличчі чоловіка з’явилася загадкова посмішка. – Треба твоїй бабусі щось подарувати. Дізнайся, що їй потрібно, і ми купимо на свята, а краще сама купуй. Ти ж любиш ходити по магазинах.
– Максим, який ти молодець! Я так і буду робити, – ця думка, схоже, її захопила остаточно. – Ти посидь з ними, поки вони сплять, а я піду куплю бабусі одну річ.
***
Бабуся прийшла через день. Прийшла не з порожніми руками, принесла солодощі до сніданку. Фаїна відразу ж кинулася готувати сніданок, а бабуся до правнуків.
Після сніданку почали збиратися на прогулянку і тут Фаїна урочисто вимовила:
– Я то бі подарунок приготувала.
– Який подарунок?
І тут в руках онуки з’явилася жіноча сумочка, а онука навмисно суворим голосом вимовила:
– Ти вже років десять зі своєю старою ходиш. Ніхто такі не носить.
– Вона ще…, – Поліна Леонідівна глянула на свою стару сумочку, потім на сумочку, подаровану онукою, і мимоволі посміхнулася.
– Дякую, Фаїно!
– Бабусю, перекладай, прямо зараз, що у тебе там є.
Бабуся глянула на свою сумочку, немов прощаючись, і почала перекладати вміст.
***
Увечері Поліна Леонідівна поверталася додому з радісною посмішкою на обличчі.
Адже що потрібно літній людині? Спілкування. А головне – бути комусь потрібною.
П’ять років тому вона вийшла на пенсію, тоді ще чоловік був живий і Фаїні було всього десять років. Через три роки чоловік пішов з життя, а Фаїна подорослішала, потім вступила до коледжу і все рідше і рідше стала приходити до бабусі.
Було ще двоє онуків від сина, але вони всі жили далеко і були однолітками Фаїни.
І Поліна відчула, що нікому не потрібна. На свята дочка дарувала подарунки, а син надсилав гроші. Онуки дзвонили, іноді приходили в гості, але це було скоріше даниною поваги.
З кожним роком відчуття непотрібності тільки посилювалося. Десь рік тому, онука вийшла заміж, і Поліна зрозуміла, що не потрібна зовсім нікому.
Але ось у неї народилися правнуки, відразу двоє. Знаючи про це, батьки з обох сторін купили молодим чотирикімнатну квартиру, витративши на це не тільки всі свої гроші, але і заощадження бабусь.
Після того, як молоді бабусі награлися з онуками, зайнялися своїми справами, кидати свою роботу вони не збиралися.
Зрозумівши це, Поліна Леонідівна два дні тому пішла до своїх правнуків і зрозуміла, що потрібна онучці, що без неї та не впорається.
Сьогодні остаточно зрозуміла, що, принаймні, наступні п’ять років не зможе їх кинути, і від цього так радісно стало на душі. Адже вона потрібна, потрібна онучці, правнукам.
З посмішкою на обличчі вона підійшла до свого під’їзду. На лавці сиділи сусідки:
– Леонідівна, у тебе ніяк сумочка нова?
– Онучка подарувала! – і подала їм, щоб подивилися.
– А як твої правнуки?
– Няньчуся. Треба і цих піднімати.
– Щаслива ти, Леонідівна!
– Щаслива! – радісно посміхнувшись, погодилася Поліна.
Спеціально для сайту Stories
