– Наталю, люба, приїжджай, – Тетяна Олегівна практично ридала в трубку, – я більше так не можу…
– Що сталося? – сполошилася подруга.
– Я заважаю жити своєму синові! Треба щось із цим робити! Краще б мене не стало…
– Не кажи дурниць, – Наталя Іванівна ввімкнула метал у голосі,- чекай, буду за годину… Тетяна Олегівна та її дорослий син Павло жили в орендованій квартирі. Так уже вийшло.
Сина жінка піднімала одна. Успадкувати квартиру якихось родичів не вийшло, заробляти великі гроші жінка не вміла. З гуртожитком – теж не пощастило.
Ось і винаймали невелику квартиру на околиці: знайомі допомогли. Подешевше.
Не дарма кажуть: тимчасове швидко стає постійним. Так і сталося.
Тетяні Олегівні та Павлу місця цілком вистачало. Звикли. Сума за квартиру, з урахуванням маминої пенсії та синівської зарплати – сильно не напружувала: не те, що раніше.
Тоді Тетяна працювала на двох роботах, а Павло навчався. Спочатку в школі, потім в університеті. Благо, на бюджет вступив…
Словом, жили по накатаній, зірок з неба не хапали, любили й цінували одне одного.
Тетяна про одне переживала: син абсолютно не займався своїм особистим життям. У всякому разі, матері про нього нічого не розповідав.
А вона так хотіла, щоб її хлопчик був щасливий! Щоб половинку свою знайшов! Щоб онуків їй подарував…
Дуже хотіла…
Тому, коли Павло почав зустрічатися з Жанною, Тетяна Олегівна піднеслася духом: нарешті! Дай Боже, складеться!
Багато разів мати просила Павла познайомити її з Жанною, але той відмовлявся. Лагідно, переконливо. Завжди знаходив вагому причину відкласти знайомство.
І раптом, радісна новина: Павло і Жанна подали заяву! Тепер зустріч майбутніх невістки та свекрухи стала неминучою.
Нареченого і наречену Тетяна Олегівна чекала з хвилюванням. Наготувала всякої смакоти, гарно накрила святковий стіл…
Жанна сподобалася їй, щойно увійшла. Симпатична, струнка, добрі очі, гарні манери. А вже як вона на Павла дивилася! Просто душа раділа…
Ну що, познайомилися, сіли за стіл, розговорилися… Жанна про себе розповіла, на всі запитання відповіла, а потім запитала, ніби ненароком:
– А ви, Тетяно Олегівно, надовго приїхали?
Господиня трохи розгубилася:
– Приїхала? Звідки?
Тепер деяка розгубленість з’явилася на обличчі Жанни… Вона з погано прихованим здивуванням дивилася на матір Павла.
– Я тут живу, – знайшлася Тетяна Олегівна після незручної паузи, – з Павлом…
– Тут? В орендованій квартирі? – вирвалося в Жанни.
– Ну так, – кивнула господиня, не відчувши підступу, – тебе щось не влаштовує?
– Ні-ні, все гаразд, – Жанна взяла себе в руки, – це я так… Вибачте…
– Мамо, – втрутився в розмову Павло, – а в нас для тебе карколомна новина!
– Ще одна? Невже…, – захвилювалася Тетяна Олегівна.
– Так! Скоро ти станеш бабусею!
– Боже мій! Яке щастя! – Тетяна підійшла до Жанни, обійняла її, – я так рада за вас! За нас усіх!
Жанна промовчала. Вона взагалі якось посумнішала, стала задумливою… Ні Тетяна Олегівна, ні Павло на радощах цього не помітили…
Наступного дня Жанна відмовилася зустрітися з Павлом, а потім і зовсім заявила, що хоче забрати заяву…
– Уявляєш, – схлипуючи, розповідала подрузі Тетяна, – вона передумала виходити заміж за мого сина! Вона, бачте, не хоче жити зі свекрухою!
– Нормальне бажання, – зронила Наталя Іванівна, – ти сама, чи що, забула, як це?
– Я не забула! Але вона! Вона просто не розуміє: Павло мене не кине напризволяще! Я просто не зможу оплачувати квартиру сама. Ти ж знаєш, яка в мене пенсія!
– Ти думаєш, вона через це?
– Так! Вона так і сказала Павлу: я не готова жити з твоєю матір’ю!
– Вона не хоче до вас переїжджати?
– Та ні! У неї своя квартира! Уявляєш?! Трикімнатна!
– Нічого собі! – здивувалася Наталя, – скільки ж їй років?
– Тридцять. Вони з Павлом ровесники.
– Невже сама купила?
– Я нічого не знаю. Та й яка різниця? Я так розумію, Павло їй сказав, що він до неї зі мною переїде, ну, і вона – в багнети.
– Знаєш, подруго, я її розумію…
– А я – ні! Хіба я б їм завадила в таких хоромах? Навпаки: допомогла б. І по господарству, і потім – із дитиною.
– Так вона при надії? – ахнула подруга.
– Уявляєш? І все одно передумала заміж виходити. Сказала, що дитину залишить, але жити з нами не буде. Ненормальна! А такою милою відразу здалася. От що тепер робити?! Павло – сам не свій… Мовчить, очі відводить. Ох, хоч би не накоїв чого…
– Стоп. Досить себе накручувати, – твердо сказала Наталя Іванівна, – давай подумаємо, як ситуацію виправити.
– Та як ти її виправиш?! – Тетяна Олегівна розридалася.
– Ну, для початку, треба тобі самій піти до Жанни і сказати, що ти не збираєшся з ними жити. Як я зрозуміла, саме це її налякало.
– І що? Ти пропонуєш мені залишитися тут самій?
– Звісно.
– Але…
– Ніяких “але”! – перебила подругу Наталя, – нічого, всі справляються, і ти якось упораєшся! Роботу знайдеш. І потім: одній набагато менше всього потрібно. А Павло нехай своє життя налагоджує.
Ти зрозумій: він уже дорослий. Чоловік! Ну не повинен він жити з тобою все життя. І няньчити тебе не повинен. Адже ти цілком собі здорова, дієздатна жінка.
Не стара, до того ж. Відпусти його. Не тримай. А там і з Жанною цією подружишся, і онуків дочекаєшся.
– Так хіба ж я проти? Це вона…
– Припиняй, Тетяно! – розсердилася Наталя, – досить уже! Поводишся як дитина… До чого тут Жанна? Адже вона абсолютно права! Ну, з якого дива вона має пускати на свою територію чужу тітку? Чоловіка – зрозуміло. Але свекруху! Як на мене – це перебір.
– Припустимо, – несподівано погодилася Тетяна Олегівна, – а чого ж вона так легко від мого сина відмовилася? Видно, не особливо любить…
– Любить, не любить… Не твоя це справа. Розумієш? Вони вже дорослі, самі розберуться. А тобі потрібно з ними нормальні стосунки вибудовувати, а не складнощі створювати.
– Я й не збиралася їм заважати…
– Звичайно, не збиралася. Просто ти – сама по собі серйозна перешкода… Тетяно, ну, подумай: матуся, яка вчепилася в сина як кліщ…
– Павло ніколи мені такого не казав…
– Так він і не скаже. І через тебе не одружиться. І онук твій без батька ростиме. Ти цього хочеш?
– Ні, звісно!
– Тоді йди сама до Жанни і поговори з нею. Мені здається, вона все зрозуміє. Ти ж сама казала, що вона тобі відразу сподобалася. Ну, зірвалася дівка, буває.
Може, і шкодує вже, що Павла відправила. Розумнішою треба бути, Тетяно. Мудрішою. Ти ще можеш усе виправити. І я впевнена: якщо все вийде, Павло буде тобі вдячний.
– Ну от як я до неї піду, як скажу…
– А ось так і йди: ногами! І говори – ротом! Відкрито і чесно! І тоді все у вас буде добре.
– Гаразд, умовила… Сходжу… Наступного тижня…
– Ні, люба моя, – посміхнулася Наталя, – ми з тобою завтра до Жанни підемо.
– Підемо? – здивувалася Тетяна Олегівна, – так ти зі мною?
– Звичайно! Доведу тебе якнайкраще! І почекаю, поки ви поговорите!
– Дякую, Наталю. З тобою мені не так боязко буде…
***
Жанна вислухала Тетяну Олегівну і сказала:
– Дякую, що ви прийшли. Я б сама не наважилася… Ви, Тетяно Олегівно, не хвилюйтеся: ми ніколи вас не кинемо, і допоможемо, якщо що…
– Ми? – зраділа Тетяна, – то ти передумала?
– Звичайно. Я ж Павла дуже кохаю, хочу бути з ним… Тільки… Жити ми будемо окремо… Рада, що ви з цим погодилися…
***
Вони одружилися, Павло переїхав до дружини.
Коли з’явився син, Жанна сама запропонувала Тетяні Олегівні пожити якийсь час із ними: вона не дуже справлялася з малюком.
Зараз батьки маленького Дмитрика працюють, а бабуся сидить з онуком.
Радісно сидить! І хату в порядку утримує. І смачною вечерею зустрічає сина з невісткою…
А нещодавно Жанна підійшла до свекрухи й несподівано сказала:
– Дякую, мамо… Просто не уявляю, щоб ми без вас робили…
