Анна накривала на стіл, зібралися вечеряти з чоловіком. Раптом пролунав дзвінок у двері. Нікого не чекали.
— Максим, відчини двері, кого там принесло? — крикнула вона чоловікові.
Максим неохоче встав з дивана і пішов відчиняти.
— Тітонько Тамаро? Ви звідки? — Максим був щиро здивований, побачивши сестру матері. Звісно, вона постаріла, але виглядала добре для свого віку.
— Привіт, Максим. А я до вас. Можна?
— Звичайно, можна. Заходьте. Чому не попередили про приїзд? Я б зустрів…
— Та ось так вийшло. Я гостювала у Колі, твого брата, а тепер до вас вирішила приїхати.
Вона боязко зайшла в передпокій, поставила велику сумку на підлогу. З кухні вийшла Анна, витираючи руки об фартух.
— Привіт, Анно! Вибачте, що пізно, але поїзд так прибув. Давно не бачилися, вирішила ось провідати.
— Вітаю, Тамара Семенівна! Несподівано… Вечеряти будете?
— Не відмовлюся. Дякую.
Жінка пішла мити руки у ванну. Анна, піднявши брови, запитально подивилася на чоловіка.
— Я нічого не знав про її приїзд…
— Ось ще не вистачало нам тут тіточок різних… На скільки вона приїхала? І взагалі, навіщо?!
— Та я звідки знаю… Зараз розповість, сподіваюся…
— А я вам гостинці привезла. Ось мед, сусід продає, часник, і так, дрібнички. Все натуральне. У вас в місті таке дорого коштує, напевно. Ну, розповідайте, як живете? Як синок?
— Та нормально живемо, квартиру ось в іпотеку взяли, доводиться ґарувати. Льоня в школі вчиться, в дев’ятому класі, захоплюється інформатикою. Зараз вже прийде, від друга. А у вас як справи?
— Розумний синок, це добре. А я ось родичів вирішила об’їхати, у мене ж крім вас нікого немає. Мама твоя як пішла з життя, і втратили зв’язок. Ви не приїжджаєте, далеко, та й свої справи, розумію. А мені самотньо зовсім. Старість не в радість, як то кажуть…
Дуже смачні котлети, Анна, хороша господиня. І квартира гарна у вас. Молодці.
— А ви надовго до нас? А то ми збираємося поїхати через кілька днів, — запитала Анна. Максим несхвально подивився на неї.
— На три дні. Хочу місто подивитися. А потім поїду. Захотілося ось поспілкуватися з племінником, з вашим синочком, і з тобою, Анно. Така ти мила, і красуня неймовірна…
Анна посміхнулася. Давно їй ніхто не говорив таких слів.
— Спати доведеться вам на кухні, на розкладачці. Більше ніде. У нас дві кімнати, в одній ми спимо на дивані, а в іншій Льоня.
— Та де покладете, я невибаглива. Дякую, що нагодували. Все було дуже смачно.
Прийшов Льоня.
— Синку, це бабуся Тамара, сестра бабусі Свети. Ти був маленький, коли ми приїжджали до неї, не пам’ятаєш, напевно.
— Вітаю. Не пам’ятаю. Приємно познайомитися. Ви дуже схожі на бабусю Свету…
— Взаємно, Леонід. Дорослий хлопець уже такий… Кажуть, інформатикою захоплюєшся?
— Ага, комп тільки старенький, батьки не можуть купити новий, я програми пишу сам…
— Розумник. Продовжуй, обов’язково. Зараз це затребувана професія.
— А ким ви працювали раніше?
— Я колись була хірургом… Потім пошкодила руку, не могла більше оперувати. Викладала в інституті. А потім вийшла заміж і поїхала в глухе селище. Мені там так сподобалося…
— О, прикольно, напевно, коли можеш лікувати людей.
— Так, це приємне відчуття, коли приносиш користь людям і рятуєш життя…
— Ну що, давайте ми вам постелимо, відпочивайте. Завтра можу місто показати, у мене вихідний.
— Дякую, Максиме… Буду рада.
Коли лягли спати, Анна пошепки почала вичитувати чоловіка.
— Ось хто так робить. Проти ночі приперлася! Мед, чеснок привезла і думає ми скакати від радості будемо! Годуй її тепер та вигулюй! Що за люди!
— Анно, вона моя єдина тітка. Взагалі-то вона маму мою виростила, батьки у них рано пішли з життя. І доля у неї не дуже щаслива. Був чоловік, син, потрапили в аварію, вона вижила, але руку сильно пошкодила.
Багато років по тому тільки вийшла знову заміж і поїхали з чоловіком в селище, свій будинок купили, господарство завели, город. Ну, ми були у них тоді. Мама її дуже любила.
А потім дядько Юра несподівано пішов з життя, інфаркт. Уявляєш, як їй жилося? Але нічого, вона виглядає добре і не сумує. До родичів ось тягнеться, і нічого поганого в цьому немає. Так що потерпи трохи.
— Та знаю я її історію, мама твоя розповідала. Все одно так не можна робити. Ось сам її і розважай, я до мами поїду завтра до вечора.
— Добре, Анно, моя тітка, сам і займуся нею.
Наступного дня Максим з тіткою Тамарою і Леонідом поїхали гуляти по місту. Анна поїхала до мами.
Увечері, зайшовши в квартиру, вона почула радісний сміх сина. На кухонному столі не було вільного місця, все було завалено покупками, продуктами.
— Ой, а що тут відбувається? — здивувалася вона.
— Анно, це я вам подарунки купила. Тобі посуд гарний, постільну білизну…
— Мамо, бабуся Тамара мені новий комп купила, уявляєш? Я про такий навіть не мріяв, він дуже крутий! — вискочив з кімнати син.
Анна з подивом дивилася на нього і на тітку Тамару.
— Ну навіщо ви? Це ж все дуже дорого…
— Нічого страшного. Гроші у мене є. Мені їх витратити навіть нікуди, розумієте… А Льоні така радість… Ми сьогодні провели чудовий день разом! Я вам така вдячна! Хоч ми і мало спілкувалися раніше, але все одно рідна кров…
Анна прибрала подарунки і приготувала вечерю з продуктів, які купили. Вона була вражена щедрістю пенсіонерки. Один комп’ютер чого вартий…
За вечерею відкрили пляшку ігристого. Тамара Семенівна виголосила тост:
— Хочу випити за вашу дружну і міцну сім’ю. І подякувати за ті миті щастя, що ви мені подарували. Це дуже цінно. Коли я приїхала до Колі, твого старшого брата, то там мене зустріли, м’яко кажучи, дуже погано.
Ночувати я пішла в готель. Вони прямо сказали, що нікого не чекали і щоб я пішла. Ось тобі і Коленька… Я його більше за всіх няньчила в дитинстві. А його дружина поводилася недружелюбно. Було неприємно.
Адже я таким чином хотіла перевірити, якою людиною він став, як ставиться до рідних. Не пройшов перевірку. У таких несподіваних ситуаціях людина проявляє свою сутність.
І що хочу сказати. Максим, ти виріс хорошою людиною. Батьки пишалися б тобою. Не вигнали тітку, прихистили, нагодували, розважали весь день. І це ні за які гроші не купиш, людське ставлення. Вип’ємо за це!
— Тітко Тамаро, дякую вам за добрі слова! Ми з Анною раді вашому приїзду! Родина ж… А з Колею ми не спілкуємося. Він так захотів. Йому весь час ввижається, що ми хочемо отримати якусь вигоду, адже він став великим начальником. Тому і до вас так поставився. Подумав, що ви будете просити щось або ще щось… Той випадок, коли гроші зіпсували людину.
— Ну, Бог йому суддя. Я ось що ще хочу сказати… Багато років тому я врятувала життя одній людині. Зробила складну операцію на свій страх і ризик. Минуло багато років, і я дізнаюся, що він залишив мені гарну трикімнатну квартиру в Києві. На знак подяки. Він багата людина, може собі це дозволити.
Квартира перейшла до мене. Жити я там не хочу, продавати теж, гроші мені не потрібні. Вистачає того, що є. І я хочу зробити дарчу на тебе, Максиме. Хочете, переїжджайте туди, хочете — продайте, оплатіть іпотеку. Вирішувати вам. Завтра підемо оформимо документи і я поїду.
Максим з Анною ошелешено подивилися один на одного. Настільки несподівано прозвучала ця заява… Квартира в Києві…
— Та як це… Мені? Квартиру?
— Так, Максим. У мене крім тебе і Колі нікого немає з близьких родичів. Твій брат не заслужив такого подарунка… І я не вимагаю нічого натомість. Буду рада, якщо приїдете до мене в гості, просто так, хоч раз на рік…
Анну кинуло в холодний піт. Оце тітка…
Весь вечір вони проговорили на кухні. Тамара Семенівна згадувала молодість, сестру, вийшов душевний вечір.
Анні було соромно, що вона так поставилася до цієї жінки, і не тільки через щедрий подарунок. Вона виявилася цікавою людиною з багатим життєвим досвідом, з почуттям гумору.
Оформивши всі документи, Тамара Семенівна поїхала додому поїздом. Максим з сином проводжали її, Анна не змогла, працювала.
Їм ще не вірилося, що вони стали власниками квартири в хорошому районі Києва. Вирішили поїхати, подивитися, і можливо, перебратися до столиці. Раз випала така можливість. А цю квартиру продати і виплатити борг по іпотеці.
Ось так несподівана гостя змінила життя їхньої родини. Фантастика, скажете ви? Може і так, але в житті всяке трапляється…
Спеціально для сайту Stories
