Олена зупинилася перед автосалоном, милуючись своїм відображенням у вітрині. Сім років тому, виходячи заміж за Андрія, дівчина й подумати не могла, що колись зможе дозволити собі таку покупку.
Але наполеглива праця і постійне прагнення до мети зробили свою справу.
– Олено Сергіївно, усі документи готові, – менеджер привітно посміхнувся. – Вітаю з покупкою!
Олена провела рукою по гладкому капоту нового автомобіля. У цій машині втілилися всі її мрії про незалежність і свободу пересування. Жінка дивилася на машину і не вірила, що накопичувальний внесок, створений задовго до знайомства з Андрієм, приніс такі плоди.
Вдома Олену зустріла тиша. Андрій ще не повернувся з роботи – напевно, знову затримався у своєму офісі. Хоча які там затримки з його посадою молодшого менеджера? Олена давно перестала вірити відмовкам чоловіка.
Звук дверей, що відчинялися, пролунав, коли Олена закінчувала готувати вечерю.
– Що це за машина у дворі? – замість привітання запитав Андрій.
– Моя, – просто відповіла дружина, розкладаючи їжу по тарілках. – Я нарешті купила автомобіль.
Андрій завмер у дверях кухні:
– У сенсі твоя? А чому я дізнаюся про це тільки зараз?
– А хіба я повинна була радитися? – Олена підняла погляд на чоловіка. – Це мої гроші, зароблені мною.
– Ми ж сім’я! – обурився Андрій. – Такі рішення потрібно приймати разом!
Жінка поставила тарілки на стіл:
– Андрію, давай будемо чесними. Коли я востаннє бачила твій внесок у сімейний бюджет?
Андрій почервонів:
– До чого тут це? Я працюю! Просто зараз не найкращий час для кар’єрного зростання…
– Уже сім років не найкращий час, – зауважила Олена. – І всі ці роки я тягну нашу сім’ю. Плачу за квартиру, за їжу, за твої захоплення…
– І що тепер? – перебив Андрій. – Будеш дорікати мені кожною копійкою?
Олена втомлено зітхнула:
– Ні, Андрію. Я просто хочу, щоб ти зрозумів: ця машина – моя. Я довго збирала на неї, і я буду їздити на ній сама.
Андрій хмикнув:
– Ну звісно, мадам директор вирішила все сама. А чоловік нехай пішки ходить, так?
У цей момент у двері подзвонили. Олена навіть не здивувалася, побачивши на порозі свекруху – Тамару Петрівну. Якимось шостим чуттям ця жінка завжди вгадувала моменти сімейних конфліктів.
– Я тут повз проходила, – защебетала Тамара Петрівна, – дивлюся – машина нова біля під’їзду. Дай, думаю, зайду, привітаю молодих із покупкою!
Олена задумалася:
“Повз проходила” – це в десяти зупинках від будинку?
– Мамо, уявляєш, – тут же почав скаржитися Андрій, – Олена купила машину. Сама. Навіть не порадилася!
– Як це сама? – сплеснула руками Тамара Петрівна. – Хіба так можна? Ви ж сім’я! Усе має бути спільним!
Олена стиснула кулаки під столом:
– Тамаро Петрівно, це мої особисті заощадження…
– Які можуть бути особисті заощадження в сім’ї? – перебила свекруха. – Ось у наш час дружини все віддавали чоловікам. І жили душа в душу!
– Часи змінилися, – твердо сказала Олена. – Зараз кожен має право на особисте майно.
– Ось-ось! – підхопив Андрій. – Усе про себе думаєш! А я що, не чоловік тобі? Не маю права користуватися машиною?
Олена повільно встала з-за столу:
– Ні, Андрію. Не маєш. Тому що ти не вклав у цю покупку жодної копійки.
– Зате я твій чоловік! – підвищив голос Андрій. – І за законом усе, що ти купуєш у шлюбі – наше спільне майно!
Тамара Петрівна згідно закивала:
– Правильно, синку! Нічого тут одноосібничати! Машина має працювати на сім’ю!
Олена окинула важким поглядом цю парочку – чоловіка і свекруху, які так легко розпоряджалися її майном. Сім років шлюбу промайнули перед очима: нескінченні поступки, вічні компроміси, постійні спроби зберегти мир у родині.
– Знаєте що, – повільно промовила Олена, – з мене досить.
Олена різко розвернулася і вийшла з кухні. Андрій і Тамара Петрівна почули, як грюкнули вхідні двері.
– Куди це вона? – сполошилася свекруха.
– Напевно, охолонути вирішила, – знизав плечима Андрій. – Нічого, повернеться.
Але Олена повернулася тільки через дві години. За цей час чоловік встиг знайти ключі від машини і навіть з’їздити до друзів “обмити покупку”.
– О, з’явилася! – глузливо вимовив Андрій, коли Олена увійшла у квартиру. – А я вже випробував нашу нову машину. Відмінно їде!
Олена мовчки пройшла на кухню і дістала папку з документами:
– Я була в юриста, Андрію.
– Навіщо? – насторожився чоловік.
– Дізнатися свої права, – спокійно відповіла Олена. – І знаєш що? Машину куплено на мої особисті гроші, зароблені до шлюбу. Тож це не спільно нажите майно.
Андрій почервонів:
– Та як ти смієш! Я твій чоловік! Усе, що твоє – моє теж!
– Ні, Андрію, – похитала головою Олена. – Більше ні. Я втомилася від того, що ти вважаєш себе вправі розпоряджатися всім, що я заробляю.
– Що значить втомилася? – скинувся Андрій. – Та я…
– Що ти? – перебила Олена. – Сидиш на одному місці сім років, отримуєш копійки і вважаєш, що маєш право вказувати мені, як розпоряджатися моїми грошима?
Кров прилила до обличчя Андрія:
– Та як ти смієш! Я ж чоловік! Глава сім’ї!
– Глава сім’ї? – Олена гірко усміхнулася. – Тоді, може, почнеш поводитися як голова? Забезпечувати сім’ю, ухвалювати рішення, нести відповідальність?
– Я зателефоную мамі! – пригрозив Андрій.
– Клич, – спокійно кивнула дружина. – Заразом розповіси їй, що я вирішила подати на розлучення.
Андрій завмер із телефоном у руці:
– Що?
– Те, що чув, – Олена почала збирати речі чоловіка. – Я більше не хочу жити з людиною, яка вважає мене своїм банкоматом.
– Але… але як же наша сім’я? – розгубився Андрій.
– Яка сім’я, Андрію? – Олена склала його сорочки у валізу. – Ти давно перетворив наш шлюб на якусь фінансову угоду. Усі мої гроші автоматично стають твоїми, усі мої покупки – твоєю власністю.
Через півгодини на порозі з’явилася захекана Тамара Петрівна:
– Що тут відбувається? Андрюша подзвонив у сльозах!
– А відбувається те, – спокійно відповіла Олена, – що ваш син збирає речі.
– Як це збирає? – обурилася свекруха. – Нікуди він не піде! Це і його дім теж!
– Ні, Тамаро Петрівно, – Олена виставила валізи за двері. – Це моя квартира, куплена на мої гроші. І я більше не хочу утримувати вашого дорослого синочка.
– Ось як заговорила! – взвизгнула Тамара Петрівна. – Андрюшо, не дозволяй їй так із собою поводитися!
Але Андрій стояв, розгублено кліпаючи очима. Уперше за сім років шлюбу чоловік бачив дружину такою – рішучою і непохитною.
– Олено, – нарешті вимовив Андрій, – давай усе обговоримо. Я можу змінитися…
– Пізно, – відрізала Олена. – Я більше не вірю твоїм обіцянкам.
Наступного дня Олена подала заяву на розлучення. Папери вирушили на стіл до юриста – чіткі, ясні, без зайвих емоцій. Як і сама жінка в той момент.
Тамара Петрівна, дізнавшись про заяву, примчала до невістки на роботу:
– Що ти робиш? – свекруха увірвалася в кабінет, ігноруючи протести секретаря. – Хочеш зруйнувати сім’ю?
– Ні, Тамаро Петрівно, – спокійно відповіла Олена, не відриваючись від документів. – Я хочу почати нове життя. Без постійного тиску і маніпуляцій.
– Які маніпуляції? – сплеснула руками свекруха. – Ми просто хотіли бути сім’єю! Ділити все порівну!
– Ділити? – Олена нарешті підняла очі. – Ні, ви хотіли користуватися тим, що я заробила. Але цьому прийшов кінець.
Увечері зателефонувала мама Олени – Ірина Василівна:
– Оленочко, я все знаю. Як ти?
Олена глибоко зітхнула. Уперше за довгий час донька могла говорити відверто:
– Знаєш, мамо, мені легко. Ніби величезний тягар із плечей упав.
– Я так рада, що ти знайшла в собі сили, – у голосі Ірини Василівни звучала гордість. – Я давно бачила, що цей шлюб тебе обтяжує.
Подруги теж підтримали рішення Олени. Наташа, найкраща подруга зі студентських років, принесла пляшку напою:
– За твою свободу! За те, що ти нарешті стала собою!
Олена посміхнулася, вперше за довгий час почуваючись по-справжньому щасливою.
Андрій не полишав спроб повернути дружину. Телефонував, писав повідомлення, чатував біля під’їзду:
– Олено, я все усвідомив! Я знайду хорошу роботу, буду заробляти більше…
Але Олена залишалася непохитною:
– Андрію, справа не в грошах. Річ у повазі, якої в тебе ніколи не було.
Розлучення пройшло швидко. Олена була вдячна юристу, який допоміг довести, що машина і квартира – її особисте майно. Чоловіка змогли переконати підписати все мирно.
Після розлучення Олена немов розправила крила. Дівчина почала планувати подорож, про яку давно мріяла. Тепер ніхто не міг сказати: “Навіщо витрачати гроші на дурниці?”
– Куди поїдеш насамперед? – запитала Наташа, допомагаючи подрузі вибирати маршрут.
– У Європу, – посміхнулася Олена. – Хочу проїхати на машині через кілька країн. Давно про це мріяла.
– Одна? – здивувалася подруга.
– Одна, – кивнула Олена. – І знаєш, що найпрекрасніше? Я не повинна ні з ким це обговорювати і ні в кого питати дозволу.
Через місяць після розлучення Олена випадково зустріла Тамару Петрівну в магазині. Свекруха спробувала затіяти розмову:
– Андрюша так страждає, – почала колишня свекруха. – Може, ще не пізно все виправити?
– Ні, Тамаро Петрівно, – твердо відповіла Олена. – Ваш син не страждає. Він просто втратив зручне джерело фінансування.
Повернувшись додому, Олена дістала карту Європи. Наступного тижня починалася її перша самостійна відпустка. Жодних зобов’язань, жодного тиску, жодних докорів.
– Тепер я відповідаю тільки за себе, – прошепотіла Олена, проводячи пальцем по наміченому маршруту.
За вікном світило весняне сонце. На парковці стояла її машина – символ свободи і незалежності. Олена посміхнулася, розуміючи, що вперше за довгі роки почувається по-справжньому щасливою.
Телефон задзвонив – це була мама:
– Оленочко, ти вже зібрала речі для поїздки?
– Так, мамо. Знаєш, я так хвилююся і радію одночасно.
– Це правильно, донечко, – у голосі Ірини Василівни звучала теплота. – Ти заслужила цю свободу. Насолоджуйся кожним моментом.
Олена підійшла до вікна. Захід сонця забарвлював небо в ніжні відтінки рожевого. Нове життя тільки починалося, і це життя належало тільки їй. Без маніпуляцій, без чужих амбіцій, без постійних докорів.
– Дякую, що навчила мене бути сильною, – сказала Олена мамі. – Тепер я знаю, що можу впоратися з усім сама.
Після розмови Олена ще довго стояла біля вікна. Дівчина думала про майбутню подорож, про нові можливості, про свободу приймати рішення. Життя більше не здавалося кліткою, у якій потрібно постійно підлаштовуватися під чужі бажання.
