Одного вечора мій чоловік пішов до магазину і не повернувся. Ми жили з ним і дітьми у його матері протягом п’яти років.
Коли я прийшла вранці до поліції, щоб написати заяву на розшук, мені сказали, що приймуть заяву тільки через три доби після зникнення.
Я написала заяву…
І ось минуло три роки…
Кожен день я сподівалася, що двері відчиняться, і він увійде. До його зникнення ми жили з його матір’ю, яка і раніше мене не любила, точніше – тихо ненавиділа. А після того, як ми залишилися з нею, вона зовсім втратила розум. Сусідам почала розповідати, що її сина викрали мої коханці і втоп или в кар’єрі.
Я все терпіла, сподівалася, свекруха схаменеться і перестане всяку нісенітницю молоти. Але не тут то було.
Так, у нас є кар’єр за містом, і глибина в ньому більше ста метрів. І чоловіки звертали на мене увагу, але ніяких романів у мене навіть у думках не було. Сім’я для мене – святе.
Однак з кожним днем відносини зі свекрухою ставали все гіршими. Лаятися почали взагалі на рівному місці: то ложку не туди поклала, то кухоль не там поставила.
І моє терпіння лопнуло – я почала шукати варіанти для обміну квартири.
На це вона мені заявила:
– Я тобі не дам в хорошу квартиру заїхати! Навіть не мрій!
Як тільки з’являвся варіант обміну, вона ніяк не погоджувалася. Якщо пропонували третій поверх, говорила, що високо, що ноги у неї хворі. Потрапляв перший поверх – молодь під вікнами буде шуміти. Був другий поверх – не наш район – до магазину далеко.
Нарешті, підвернувся варіант у будинку навпроти: другий поверх, все, як треба, і магазини поруч, і район знайомий.
Так знайшлася наступна відмовка:
«Я з вікна буду бачити вікна своєї старої квартири, звідки мій єдиний син зник».
Так вона довела мене до такого стану, що я була готова переїхати куди завгодно, аби тільки закінчилися скандали, і діти цього кошмару більше не чули.
В результаті я з дітьми переїхала на перший поверх в будинок старих років побудови, що стоїть на самому краю цвинтаря.
З свекрухою ми розлучилися ворогами, ніби й не жили стільки років разом. Всі говорило про те, що і наших дітей – своїх онуків – вона теж не любила.
Мабуть, їй було байдуже, що вони день у день слухатимуть похоронні марші або, як вб иті горем родичі, ридатимуть на місцях спочину. До того ж, підходячи до будинку, замість дитячого майданчика, їм доведеться бачити хрести та пам’ятники.
Зрозуміло, що вона мстилася мені. Але ж до зникнення чоловіка я не мала ніякого відношення.
Ну, нічого не поробиш, треба було якось облаштовуватися на новому місці.
Насамперед я купила щільну тканину, щоб пошити штори, бо дивитися на катафалки не хотілося. До вечора штори були готові. Ми завісили вікна і стали жити, як у підвалі – майже без сонячного світла.
Минув рівно місяць, як ми сюди переїхали. Одного разу я стояла біля плити і варила дітям кашу. Раптом почула гуркіт у під’їзді і вийшла подивитися, що сталося.
На сходах лежала моя сусідка. Вона стогнала і корчилася від болю – підвернула ногу і встати не могла. Продукти, які були в сумці, розсипалися. Я допомогла їй встати і довела до дивана в її квартирі, потім вийшла і зібрала всі продукти. Повернувшись, побачила, що сусідка сидить і плаче.
Я запропонувала викликати лікаря, але вона відмовилася, сказала, що плаче не від болю.
Поплакавши трохи, вона заговорила:
– Прокляте це місце! Рідкісний день без неприємностей обходиться. Напевно, у всіх, хто біля цвинтаря живе, неприємності щодня трапляються.
Я стала її заспокоювати, почала говорити, що вона все перебільшує, і все буде добре.
Далі я навела як приклад себе. Сказала, що вже місяць тут живу і все нормально. Звичайно, неприємно щодня слухати похоронні марші, але людина до всього звикає.
Після недовгої паузи вона мені відповіла:
– Я тобі нічого не буду говорити – сама скоро все дізнаєшся і зрозумієш.
І справді, з того дня неприємності посипалися на нас, як з рогу достатку.
Спочатку син впустив собі на ногу гантель, і в лікарні йому наклали гіпс. Потім у дочки почав боліти живіт – виявили гастрит.
Але найстрашніше сталося через тиждень.
Вночі я раптом прокинулася від дивного звуку, ніби хтось шкребе нігтями по склу. Поглянула на годинник – на ньому було рівно дві години. Я підійшла до вікна, ніби хтось тягнув мене туди. Відсунула штору і з жахом відсахнулася!
На вулиці в метрі від мене стояла жінка приблизно мого віку. Її синювате обличчя в яскравому світлі місяця було схоже на передсм ертну маску. На ньому було здивування і єхидна посмішка.
Від жаху всі мої м’язи скувало судомою. У мене пересохло в горлі, і я не могла закричати або поворухнутися. Так і стояла, вчепившись у штору.
Жінка мовчки повернулася і повільно рушила в бік цвинтаря. А я стояла і дивилася, поки вона не зникла за воротами.
Після такого кошмару я змогла заснути тільки під ранок.
Весь день я не могла ні про що інше думати. Навіть розповісти комусь про те, що сталося вночі, я боялася. Думала, якщо розповім, мене приймуть за божевільну.
Проте, я судорожно шукала відповідь, що це було?! Розглядала різні варіанти – один безглуздіший за інший.
Десь до полудня я все ж знайшла, як мені здавалося, правильне пояснення. Я вирішила, що моя свекруха, навіть переселивши нас в таку діру, ніяк не заспокоїться.
Припустила, що вона найняла якусь жінку, щоб та розіграла весь цей моторошний спектакль. Але, розмірковуючи, я прийшла до висновку, що не варто голослівно звинувачувати свекруху. Це могла зробити і ритуальна компанія, щоб за безцінь викупити мою квартиру під магазин і торгувати тут вінками.
Далі неприємності почали з’являтися в моєму житті із завидною постійністю, і їх вже не можна було пояснити випадковими збігами.
Через два дні на роботі мені сказали, що я потрапляю під скорочення. Те, що у мене маленькі діти, нікого не хвилювало. Мені запропонували вибір без вибору: або пишу заяву, або мене звільняють за статтею.
Я написала заяву за власним бажанням.
Ще через два дні я отримала розрахунок і на автобусі поїхала додому. Який віддчай мене охопив, коли вдома я відкрила сумку і не знайшла там свій гаманець з останніми грошима!
«Мабуть, витягли в автобусі». Я розридалася.
Потім взяла наші з чоловіком обручки, подивилася на них востаннє і пішла в ломбард.
У ломбарді мені запропонували сущі копійки. Я вирішила, що спробую продати дорожче в іншому місці. Вийшовши на вулицю, я побачила чоловіка, який тримав у руках картонку, на якій було написано: «Куплю золото». Я підійшла і дістала обручки.
Він подивився і запропонував на тисячу більше, ніж у ломбарді. Я погодилася. Сховавши гроші в кишеню, я пішла в бік зупинки.
Тут повз мене промчав молодий хлопець. Пробігаючи, він упустив згорток.
Я трохи забарилася, а коли крикнула йому, він уже зник за рогом.
Я підняла згорток і відкрила. Там лежала пачка грошей. У ту ж мить з’явилася циганка.
– Та ми з вами гроші знайшли! – голосно сказала вона і висмикнула пачку з моїх рук. – У поліцію нести не треба – гроші там собі заберуть. Давай їх поділимо!
Тут вона витягла з пачки приблизно половину, тицьнула мені залишки грошей і зникла.
Не встигнувши отямитися, я сунула їх у кишеню. Як би не було соромно, але в той момент я змушена була визнати – душа моя раділа – гроші мені були потрібні, як повітря.
Але моя радість тривала недовго. Зробивши десяток кроків, я повернула за ріг… А там уже стояв той хлопець. З ним поруч стояв лисий чолов’яга, і в руках у нього була бита!
Вони підійшли до мене, і хлопець досить агресивно почав наїжджати:
– Мені сказали, що ви знайшли мій згорток!
Мені нічого не залишалося, як віддати йому гроші.
– Тут не все!
Мою розповідь про циганку вони навіть слухати не стали. Сказали, що я злодійка і частину грошей встигла віддати спільникам. Я почала обурюватися, але з боку це виглядало, ніби я виправдовуюся. Загалом, у мене забрали всі гроші, які я виручила з обручок.
Я так засмутилася, що не пам’ятаю, як дісталася додому. Наплакавшись, я згадала, що сусідка казала, ніби цей будинок приносить мешканцям одні нещастя. І, справді, так погано мені ще ніколи не було.
Тієї ж ночі я знову прокинулася від того, що хтось знову почав шкребти по склу. Я страшенно злякалася, але ноги самі понесли мене до вікна.
Я тихо відсунула штору – на вулиці знову стояла та моторошна жінка.
Якби я не боялася налякати дітей, я б закричала на весь голос. Насилу стримуючись, я закрила рот рукою… Так ми стояли і дивилися одна на одну, не знаю скільки часу.
На якусь мить мені навіть здалося, що її обличчя трохи ожило. Потім вона повернулася і пішла до цвинтаря. А я стояла і дивилася, поки вона не зникла за воротами. Після чого я сповзла по стіні на підлогу і просиділа в кутку до самого ранку.
Я не могла повірити, що все це відбувається саме зі мною.
Наступного дня хтось постукав у двері. Я відкрила – на порозі стояла сусідка. Вона подала мені квитанцію по квартплаті. Я відкрила її, ледве стримуючи сльози. Вона сказала, що йде в ЖЕК і запропонувала заплатити за мене. Тут я не витримала і розплакалася прямо перед нею.
Я згадала все своє життя, сварки зі свекрухою, хвороби дітей, свого чоловіка, з яким дуже добре жили, про своє звільнення і, що грошей немає зовсім. Сусідка стояла і слухала, мовчки дивлячись на мене, а потім раптом притиснула до себе міцно.
Трохи заспокоївшись, я розповіла їй, що відбувається у мене ночами – про свою нічну гостю.
– Гаразд, – сказала сусідка. – Іди, вмийся, і я дещо покажу тобі.
Через десять хвилин ми вже йшли по кладовищу. Сусідка підвела мене до чиєїсь мог или, і я побачила фотографію на пам’ятнику. На ній була та сама жінка, яка приходила до мене ночами.
– Це вона? – запитала сусідка.
Я кивнула головою, не в силах навіть відкрити рот.
Взявши мене за руку, вона відвела мене звідти.
Коли ми прийшли до неї додому, вона розповіла мені про те, що теж бачила привид цієї жінки. Що після цього у неї не стало сина, а потім покинув чоловік. Сама вона захворіла на діабет, і багато інших неприємностей з нею сталося.
Після цього минуло кілька днів. Привид жінки за вікном більше не з’являвся.
Не знаю чому, але у мене раптом стало з’являтися непереборне бажання сходити до тієї жінки на мог илу. І з кожним днем воно ставало все сильніше і сильніше.
Зрештою, я не витримала і пішла до неї. Страху чомусь майже не було. Може, тому, що був ясний день, і яскраво світило сонце.
Знайшовши її місце спочину, я обережно встала біля огорожі.
Моги ла вся заросла травою і виглядала занедбаною. Мабуть, родичі рідко або зовсім не відвідували її. А, може, і не було у неї ніяких родичів.
Я вирвала траву, зібрала листя, що нападало з дерев, намагаючись при цьому не дивитися на фотографію.
Впоравшись, я все ж зважилася і стала уважно розглядати фото на пам’ятнику.
При світлі дня вона не здавалася небезпечною або страшною, скоріше, вона була навіть красивою. Її брови були трохи підняті і нагадували крила чайки в польоті. Форма носа витончена, тонкі риси обличчя. Сукня з глибоким вирізом підкреслювала пишні груди.
Тут мені дуже захотілося запитати її: « Що я роблю не так? Чому ти ходиш до мене і лякаєш?» – Віра (ім’я я прочитала на пам’ятнику)! Скажи, що ти хочеш? Хіба я в чомусь винна перед тобою? Думаєш, я щаслива?
І тут мене, немов прорвало. Зараз я вже й не пам’ятаю, що говорила, про що питала. Мабуть, розповіла їй про свої біди і страждання.
Якби в той момент мене бачив хтось зі сторони, мене б точно прийняли за божевільну – сиджу на мог илі і розповідаю про свої біди.
Але в міру того, як я розповідала про все своє життя, мені ставало все легше і легше.
Коли я йшла, то попрощалася з Вірою, як з давньою подругою, з якою нас об’єднувало щось спільне – біда. Тільки її біда була в тому, що у неї відібрали життя, а разом з ним і щастя.
А моя біда полягала лише в тому, що я, продовжуючи жити, раптом опустила руки і впала у відчай.
Тієї ж ночі мені наснився сон. У мою кімнату увійшла Віра, тільки не в образі примари, яка лякала мене ночами. Це була красива жінка з фотографії на пам’ятнику.
Вона сіла на ліжко поруч зі мною і заговорила:
– Слухай уважно і запам’ятовуй. За тобою гріхів немає! Зробиш, як я скажу – все у тебе налагодиться. Чоловік твій за борги розплачується – в карти він грав. Великі гроші винен! Його за це в рабство продали! Снодійним напоїли і в машині відвезли.
Він поки що живий і працює. Там його охороняють, щоб не втік. З ним працюють такі ж бідолахи. Від ліків вони поступово божеволіють. Скоро самі себе впізнавати перестануть. З чоловіком ти більше не побачишся.
А тобі треба продати своє житло похоронному агентству і купити квартиру подалі звідси. У цьому я тобі допоможу. Чоловік у тебе скоро інший буде. І твоїх дітей він полюбить, як рідних. Прощавай. – Сказала вона все це і вмить розчинилася, як дим.
Я прокинулася від власних схлипів. Сон свій чи не сон я настільки ясно і чітко бачила, що пам’ятаю все до дрібниць: інтонацію її голосу, сукню з мереживами, брошку із зеленим каменем. Навіть запах землі, перепрілого листя і тліючого одягу відчувала. Він ще довго витав у кімнаті, ніби привид був все ще поруч.
На третій день до мене прийшли з похоронного агентства і почали вмовляти продати їм квартиру під офіс.
Я була дуже здивована тому, як швидко збулися пророчі слова моєї нічної гості.
Я, звичайно ж, погодилася і відразу поїхала в агентство нерухомості. Там мені буквально за тиждень підібрали непогану квартиру майже за ті ж гроші.
Зараз ми живемо в престижному районі.
А чоловік мені, і справді, скоро зустрівся – хороший! І моїх дітей дуже любить!
Все склалося саме так, як і передбачила мені моя «подруга» з кладо вища.
Та й я за це про неї не забуваю!..
Спеціально для сайту Stories
