Скільки Михайло себе пам’ятав, батьки завжди були ним незадоволені. Тамара Володимирівна й Олександр Георгійович вважалися людьми забезпеченими. Інших дітей не було, але єдиний син явно не виправдав надій владного батька і суворої матері.
– Що це взагалі за професія, машиніст поїзда?! – обурювалися батьки. – Ми розраховували, що ти щонайменше продовжиш сімейний бізнес. Чому батько має до старості горбатитися?
– Я не відчуваю в собі тяги до бізнесу, – відбивався Михайло, який уперше в житті проявив твердість у виборі професії. – Нічого в цьому не розумію.
– Звісно, ти ж ледь школу закінчив, жодного старання, – бурчала Тамара Володимирівна. – І тепер пішов куди? Нагадай мені? У кочегари? Мій син просто водить потяги! Це навіть не ганьба, а куди гірше.
– Мамо, тебе послухати, то краще б я десь під парканом сидів у компанії інших ледарів або під дитячим грибком у дворі! – обурився Михайло. – Між іншим, це важлива і потрібна професія.
– Ну, звісно, стати знаменитим футболістом, дипломатом або перекладачем ти й не мріяв! – обурено сказала Тамара Володимирівна. – Зате водити паровози – будь ласка!
Це була далеко не перша суперечка Михайла з батьками, ще коли він уперше заявив про бажання стати машиністом поїзда після дев’ятого класу, ті його висміяли.
Для батьків, інженерів, які колись закінчили ппрестижний університет, його успіхи в навчанні не виглядали вражаючими. Мати навіть скаржилася класній керівниці Раїсі Семенівні:
– Не розумію, у кого в нас Михайло такий уродився, не здатний навіть на четвірки витягнути атестат.
– Але він хороший хлопчик, до математики є здібності, трудовик його хвалить, – намагалася згладити ситуацію Раїса Семенівна. – У кожної дитини є таланти, потрібно їх просто розвивати.
– Ну ви ж самі бачите, пише з помилками, – хапалася за голову Тамара Володимирівна. – У творі не може навіть думку сформулювати. Відчуваю, бути йому двірником.
– Та ну що ви, зараз стільки платних ВНЗ, вступить куди-небудь, – втішала її Раїса Семенівна.
– Ну вже ні, нехай своїм розумом пробивається, – парирувала Тамара Володимирівна. – Спочатку син має нам довести, що він гідний батьківської допомоги.
Але Михайло і не збирався якось відповідати очікуванням батьків, з найперших років життя він усе робив не так, як хотіли мати й батько. Вони були незадоволені незграбністю єдиного спадкоємця, довелося відмовитися від боксу і футболу.
Мишко там весь час падав і набивав синці чи шишки. Відсутність музичного слуху теж була каменем спотикання, мати намагалася віддати Михайлика на фортепіано та гітару.
Потім була художня школа, але в неї хлопчика навіть не взяли. Батьки юних геніїв поглядали на творчі потуги сина Тамари Володимирівни зверхньо, і вона здалася.
Відучившись дев’ять класів, Михайло вступив до залізничного коледжу, а через чотири роки став помічником машиніста. Старанного хлопця доволі швидко відзначили, він рвався працювати, щоб поменше бувати вдома.
Невдовзі Михайлу довіряли вже й більш відповідальні завдання. А до тридцяти років молодому і перспективному співробітникові зовсім запропонували вступити до ВНЗ й отримати диплом з управлінської спеціальності, щоб потім йти в кар’єрі по адміністративній частині.
У цьому питанні Михайло теж був послідовний, він розумів, що згодом здоров’я здаватиме, та й узагалі колись доведеться стати розсудливим. Тому пішов вчитися. Університет він закінчив із червоним дипломом, запросив батьків на випускну церемонію, але знову почув лише байдужу відмову.
– Ой, та що там за диплом! Заочний! – усміхнулася Тамара Володимирівна. – Намалювали гарні позначки, та й усе.
– Точно, коли б ти так встиг так порозумнішати? – прокоментував досягнення сина Олександр Георгійович. – Ось у мене в твої роки вже будівельна компанія була. А це що? Тьху, папірець.
– Але я старався, вчився, ви могли б просто піти й порадіти за сина, – переконував їх Михайло.
– Знаєш, якби ти справді чогось досяг, – сказала Тамара Володимирівна. – А так навіть сусідський Льошка виглядає більш успішним. У нього і машина нова, і квартира своя.
– Ага, в кредит куплена, – буркнув Михайло. – Я зрозумів, мої успіхи нічого не варті. Ви все одно будете незадоволені. Добре, батьки, більше з такими дрібницями до вас не полізу.
Через місяць Михайло повідомив, що переїжджає, більше жити з батьками в одній квартирі не буде. Власне, він і так приходив тільки ночувати. Часто між рейсами залишався у службовому готелі, харчувався у їдальні. Але при одній згадці переїзду, з батьками завжди траплялася істерика, вони вважали, що мають у всьому контролювати сина.
– Куди це ти зібрався?! – обурилася Тамара Володимирівна. – Що, розбагатів і купив свою квартиру? Або подивився на розумних людей і взяв кредит?
– Ні, у мене є жінка Настя, буду жити з нею, – відповів Михайло. – Чекали, поки вчитися закінчу. Та й діти її до мене ось тільки зараз звикли.
– Що, знайшов розлучену з причепом? – ахнула Тамара Володимирівна, вмить розгубивши свою інтелігентність.
– Сашко, ти чуєш, що начудив наш син?! Зібрався жити з якоюсь тіткою та її дітьми. Михайло, вона що, якась провідниця?
– Вона квитковий касир, – спокійно відповів їй син. – І не смій заочно ображати людину. Настя – прекрасна жінка і мати. Я сподіваюся коли-небудь з нею одружитися.
– Тільки не це! – закричала Тамара Володимирівна. – Не смій навіть думати про таке. Чужих дітей виховувати! Це ж треба здогадатися! І мадам твоя напевно не першої свіжості. Я впевнена, вона довго шукала ненормального, готового одружитися з розлученою жінкою.
– Мати, я попереджав, – сказав Михайло і пішов збирати валізи.
Тамара Володимирівна хапала сина за руки, кричала, що нікуди не пустить, викидала речі з валіз.
Вибухнув повноцінний скандал, у якийсь момент мати Михайла картинно схопилася за серце й осіла в кріслі. Син викликав їй “Швидку”, поки чекали лікарів, Олександр Георгійович продовжив з’ясування стосунків.
– Це все ти винен, довів матір до серцевого нападу! І без того невдаха! Так ще більше вирішив її засмутити?!
– А в чому ж, тату, полягають мої невдачі? – запитав його Михайло. – Працюю на улюбленій роботі, на хорошому рахунку в начальства, премії отримую. У кар’єрі мене рухають, навчання повністю оплатили. Які проблеми-то?
– Ти навіть не розумієш, наскільки ти жалюгідний, – звично відповів Олександр Георгійович. – Ось я в твої роки вже компанію організував.
– Так, тату, тільки знаєш що, це була просто бригада штукатурів під твоїм керівництвом. Їй і залишається, до речі. У тебе за ці роки не знайдеться жодної нормальної відпустки, вихідні теж мимо. А скільки разів вас з оплатою обманювали? Якщо це і є бізнес, спасибі, не треба. Я краще безкоштовно раз на рік до моря з’їжджу за рахунок компанії.
– Ти пристосуванець, не здатний зрозуміти бізнесмена! – гордо відповів Олександр Георгійович.
Тут приїхали лікарі, ознак інфаркту або інсульту вони не знайшли, зафіксували незначне підвищення частоти пульсу від хвилювання. Дали Тамарі Володимирівні пораду поменше нервувати і поїхали, а Михайло в цей час зібрав речі і покинув батьківську квартиру. Фокус матері не вдався.
Настя знала, що він хвилювався перед розмовою з батьками, у себе вдома Михайла вона зустріла розпитуваннями.
– Ну що, як пройшло?
– Та все за планом. Я приблизно такого й очікував, – відповів їй Михайло. – Мати в істериці, у батька син у всьому винен. Загалом, сама розумієш.
– І немає жодних шансів, що вони зрозуміють тебе і приймуть цей вибір? – запитала Настя в коханого.
– Ні, це в тебе нормальна сім’я, де всі один за одного горою. А я бридке каченя, немов чужий у рідному домі.
Наступного дня Михайло поїхав у черговий рейс, а Настя відвела дітей до садочка і вирушила на роботу. Вона зайняла місце в касі і почала продаж квитків.
До обіду народу вже зібралося багато, вільного часу не було. Коли до віконця підійшла огрядна жінка в дорогому, але безглуздому пальто, із сивим волоссям, закрученим у гульку на маківці, вона явно не поспішала.
– Люди добрі, подивіться, що робиться! – раптом заголосила дама. – Кого сьогодні беруть у касири! Ця стерва синочка мого до себе жити переманила. А сама розлучена, дітей своїх хоче йому підпихнути!
– Ви, я так розумію, Тамара Володимирівна, – сказала Настя у віконце. – Добрий день, якщо вже ви забули про правила ввічливості, нагадаю про них.
– А ти хто така, щоб мене виховувати?! Пигалиця! Де Михайло?! Поклич його! – зажадала Тамара Володимирівна.
– Михайло на роботі, – відповіла Настя. – Або ви думаєте, я його під спідницею ховаю.
– Нахабна, так? – усміхнулася Тамара Володимирівна. – А я ось зараз на твоє хамство скаргу накатаю, посидиш без премії. А може, і зовсім звільнять. Ти взагалі у венеролога давно була? Синок мій нічого від тебе не підчепить? А пасажирам не страшно в такої вертихвостки обслуговуватися? Давай запитаємо, що люди думають.
– Жінко, ви квиток купуєте чи просто стоїте? – запитав чоловік, який стояв позаду Тамари Володимирівни. – Скільки можна затримувати чергу?!
– А ти мене не квап! – заволала Тамара Володимирівна. – Зараз узагалі цю касу закриють!
Але вийшло інакше. Матір Михайла охорона вивела з будівлі вокзалу, та обурилася ще більше, пішла писати скаргу до начальства, але й там не знайшла розуміння. Начальник вокзалу чудово знав і Михайла, і його наречену Настю, тож доволі швидко поставив жінку на місце.
– Я не здав вас у поліцію за порушення порядку тільки з поваги до віку. А ще тому, що Михайло – наш співробітник. Не хочеться ставити його в незручне становище. Але взагалі поводитеся ви огидно.
– А ви кого на роботу берете?! – обурилася Тамара Володимирівна. – Ця клуша з дітьми оточила мого синочка. Нам таку невістку не треба. Хіба мало від кого вона своїх нащадків нагуляла.
– Взагалі-то, Настя – вдова, і її чоловік теж у нас працював, він був другом Михайла. Він пішов з життя три роки тому, – сказав начальник вокзалу. – А ви зараз образили дуже хорошу жінку. Намагалися її принизити, зірвати роботу каси.
– Та яка мені різниця! – продовжувала напирати Тамара Володимирівна. – Не свята вона! По всьому ясно. Он як мені зухвало відповідала.
– Я вас зрозумів, а тепер залиште мій кабінет.
– Ага, та я й вище за вас піду! Нехай і цю Настю з роботи викинуть, і синочко мого теж. Може, тоді нормальну роботу знайде.
Тамара Володимирівна все ж покинула будівлю вокзалу, але продовжила писати кляузи, добре, що їх ніхто не сприймав серйозно. Михайло, дізнавшись про подію, взагалі вирішив припинити всі стосунки з батьками.
– Ти впевнений? – запитала його Настя. – Потім не будеш шкодувати?
– Ти матір мою особисто бачила, – відповів їй Михайло. – Як думаєш, варто шкодувати?
– Ну вже ні, – розсміялася Настя, – другого раунду я не витримаю. Просто вийду з себе. Твоя матінка вміє виводити людей з рівноваги. Добре, що за роки роботи в касі я ще й не таке бачила.
– До речі, якщо вже ми заговорили про родичів, – усміхнувся Михайло. – Давай розпишемося? Уже другий рік зустрічаємося. Діти до мене звикли, живемо тепер разом.
– Я згодна, – усміхнулася Настя. – Незважаючи на жахливу свекруху, чоловіком ти обіцяєш бути чудовим. До того ж мої батьки вже теж натякають на весілля. Вони навіть готові взяти участь фінансово. Хоча я, звісно, не хочу особливої пишності.
– Як скажеш, так і буде, – пообіцяв Михайло. – На щастя, з твоєю ріднею я ладнаю краще, ніж зі своєю.
Вони подали заяву в РАЦС, Тамара Володимирівна через знайомих про це почула і спробувала знову третирувати Настю, але тепер охорона вокзалу не пропустила її навіть до кас. Жінка виглядала просто посміховиськом зі своїми дурними претензіями.
Михайло батьків скрізь заблокував, на їхні дзвінки не відповідав, із квартири свого дитинства він виписався, взяв в іпотеку будинок для себе та сім’ї.
На одруження батьків Михайла ніхто не став запрошувати.
А незабаром стало відомо про те, що Настя виношує дитину, але і про це ніхто сповіщати Тамару Володимирівну та Олександра Георгійовича не збирається. Таких бабусю з дідусем Михайло і Настя своїй дитині точно не бажають.
