Ніна повільно піднімалася на четвертий поверх. У будинку ще не увімкнули батареї. На килимку біля дверей під’їзду, лежали згорнуті, скрутивши свої різьблені куточки, кленові листки. Завтра вранці Анна, прибиральниця, вимете їх назовні.
Удома теж було холодно і темно. Лише очі Римми, кішки Ніни, яскраво світилися в кутку.
— Ну, що? Зачекалася? Та ти, мабуть, вся промерзла! — Ніна клацнула вимикачем у передпокої й взяла вихованку на руки. Кішка задоволено замурчала, немов старенький холодильник, що стояв у коридорі.
Сьогодні вона була особливо ласкава зі своєю господинею, тикалася їй в обличчя, лизнула кінчик носа, терлася об ноги…
Жінка пройшла до кімнати, увімкнула обігрівач.
-Скоро буде тепло! Та й опалення обіцяли увімкнути до завтрашнього ранку! — переконувала вона себе, натягуючи колючі вовняні шкарпетки. Це був подарунок бабусі. Та жила в селі, добре в’язала, одягала все місцеве населення за помірну плату.
Щиколотки відразу почали свербіти від лоскотливих волосинок, але зате по ногах розливалося м’яке, домашнє тепло.
Жінка за звичкою увімкнула телевізор і пішла на кухню. Римма нявкала, просячи їжі, та й самій треба було б щось перекусити перед сном, хоча здавалося, що вечеряти зовсім не хочеться. Та й взагалі нічого не хочеться. Ну, хіба що згорнутися клубочком на дивані, накритися легкою, ажурною хусткою і дрімати, слухаючи, як за вікном осінь шепоче свої секрети засинаючим деревам.
У Ніни сьогодні був День народження, який вона вже давно не святкувала. Римма ще застала галасливі компанії друзів, торт і свічки, які лякали кішку своїм диким світлом, що таїло велику, нестримну силу.
Все закінчилося якось поступово. Ні, телефон періодично дзвонив, Ніна кивала головою, дякуючи за привітання, їй було приємно. Але саме свято втратило для іменинниці своє значення. Просто не хотілося бути в центрі уваги, всі ці побажання з натяком на вік, «здоров’я-щастя, довгих років життя»…
У цьому світі свято Дня народження занадто сильно обросло ні про що не говорячими фразами.
-Риммочка! Іди вечеряти! – Ніна ласкаво погладила кішку по пухнастій голівці, сіла за стіл і присунула до себе велику тарілку з яловичим, соковитим, ароматно-заманливим стейком і великою порцією смаженої картоплі. Вона раптом зрозуміла, що мріяла про такий маленький бенкет ще з самого ранку.
…У квартирі поверхом вище пролунали якісь підозрілі звуки. Там жила екстравагантна старенька. Одного разу вона запросила Ніну до себе. Чи то радіо барахлило, чи то телевізор, жінка вже й не пам’ятала. Чоловіків на їхньому поверсі не було, от і подзвонила Поліна Андріївна своїй сусідці.
Тоді Ніна, переступивши поріг квартири, ніби потрапила до музею старовинних речей. Туалетні столики, етажерки, серванти та полиці; дзеркала у важких, різьблених рамах відбивали свічники, що стояли тут на кожному вільному місці.
— Так, — Поліна Андріївна вловила здивований погляд гості. — Маю, знаєте, пристрасть до таких дрібничок. Що поробиш…
Того вечора господиня провела гостю по всій квартирі, спостерігаючи, як Ніна жадібно розглядає вигадливе оздоблення приміщення.
Таке вона бачила лише в кіно. Усі знайомі, та й сама Ніна, давно позбулися стареньких предметів меблів, замінивши їх на сучасні, що пахнуть клеєм і ще чимось хімічним, шафи та дивани.
– Та у вас тут як у музеї! Куди не глянь, всюди антикваріат! — захоплено промурмотіла жінка.
– Так, ви праві. Ці речі мені дорогі, от і зберігаю…
Поліна Андріївна нарешті показала, де стоїть радіо, яке ніяк не хотіло налаштуватися на потрібну хвилю. Воно причаїлося на високому столику, заваленому якимись паперами.
Збоку, накрите темно-синьою тканиною, лежало дзеркальце. Ніна мимоволі замилувалася шматочком його овальної окантовки, що визирала з-під тканини, з переплетенням квіткових стебел і маленьких метеликів, що сиділи на них.
— Ой! Ви там на столі нічого не чіпайте, будь ласка! — злякалася старенька, але було вже пізно. Ніна доторкнулася, поставила дзеркальце на витончену високу ніжку і стояла, милуючись собою.
— Ну, ось! Ну, як же це… Незручно так вийшло…
Поліна Андріївна бідкалася, збентежено дивлячись на гостю. А Ніна ніяк не могла зрозуміти, в чому справа. Тільки-но вона збиралася запитати, що так розхвилювало сусідку, як у тієї знову задзвонив телефон. Уже вкотре за цей вечір.
-Так! Ні! Цієї середи не вийде. Ні, у мене черга, люба! Ну, що ви! Я розумію, але…
Поліна Андріївна ще довго вмовляла якусь Оленку не хвилюватися, трохи почекати…
Тим часом Ніна швидко полагодила радіо, кивнула сусідці, яка вкотре підносила трубку до вуха, і вийшла з квартири. Поліна Андріївна все хотіла їй щось сказати, але так і не змогла.
— Ну, як же тепер!? — бідкалася літня жінка, сидячи ввечері у своєму кріслі. – Доведеться все виконувати. А часу ні на що не вистачає!…
Сьогодні, того самого вечора, коли Ніна повернулася додому і насмажила собі картоплі, у квартирі Поліни Андріївни було якось незвично шумно. Рухалися меблі, щось дзвеніло, шаруділо.
Ніна здивовано втупилася в стелю. Було чутно, як сервірувальний столик проїхав з однієї частини квартири в іншу, потім щось гучно впало на підлогу, покотилося, наче залізний таз, і затихло.
-Гості у неї там, чи що? Або прибирання не вчасно затіяла, – припустила Ніна, поглянувши на годинник. Майже десята вечора.
Дуже хотілося спати. Ніна збила подушку і вляглася на бік. Тіло починало боліти від застуди.
-Все-таки продуло! — з досадою подумала жінка. Минулої ночі раптом відчинилося вікно. Поки господиня прокинулася, вся кімната охолола, кішка забилася кудись під ліжко, а вітер грався важкими шторами.
Ніна, поскаржившись, що піднімається температура, заснула. А потім хтось подзвонив у дверний дзвінок. Ніна, ще не прокинувшись, схопила телефон, потім остаточно розплющила очі й пішла до передпокою.
У вічко з того боку хтось дивився. Велике, опукле, наче риб’яче, око з-за лінзи з густими віями допитливо розглядало Ніну.
-Хто там? – про всяк випадок поцікавилася жінка.
-Та це ж я, Юля. Відчиняй!
Ніна відчинила двері й здивовано витріщилася на подругу.
-Юля? Ти ж маєш бути в Таїланді!
Гостя розгублено знизала плечима.
-Маю! Але чомусь я тут. Причому, я взагалі не пам’ятаю, як летіла додому! — Юля зітхнула. — Ось, привезла тобі кокоси, бери!
— Навіщо? Це ж така вага, не варто було турбуватися! Та й як ти їх провезла? Адже не можна, начебто…
Юля лише знизала плечима.Ніна взяла сумку й поставила її на підлогу.
— Ти ж сама просила їх привезти, ну, хотіла, щоб на твій День народження були кокоси з соломинками, щоб гості пили…
Юля замовкла, побачивши розгублене обличчя подруги. Заковика була в тому, що Ніна ніколи нікому про це не розповідала.
— Я сама тобі це сказала? — нахмурилася іменинниця.
— Ну, сама не сама, а значить, так тому й бути! Де гості? — Юля діловито зайшла до вітальні, поправляючи на собі спортивний костюм.
Римма кинулася геть, у темряву кухні.
— Нікого немає. Я трохи прихворіла. Та й взагалі…
— Зрозуміло. Температура? Іди, лягай, я все зроблю! Так, каву я зварю! — відповівши на думки подруги, Юля рушила в темряву.
На кухні щось загуркотіло, потім аромат напою, звареного в турці, приємно пощипав ніздрі.
Ніна лежала під ковдрою і розгублено кліпала очима. Щось тут було не так! Може, у неї марення? Може, температура висока, почалися галюцинації? І Юлі немає? А так класно, навіть якщо це марення. Юлька була «своєю» до кінчиків волосся.
Вони познайомилися ще в садочку. (Ох, страшно згадати, як давно це було!). У школи ходили різні, але уроки робили разом, разом закохувалися і розлучалися з обранцями теж спільно…
Юля, втрачаючи на ходу завеликі для неї гостьові капці, вже несла піднос із чашками кави, розігрітими млинцями та вишневим варенням.
— З Днем народження, рідна! — гостя посміхнулася й сіла на край ліжка. — А добре, що я тут опинилася, так?
Ніна кивнула.
— От би тільки згадати, як… — додала Юля, потираючи лоб.
А тим часом поверхом вище Поліна Андріївна, притуливши склянку до підлоги й підслуховуючи, задоволено посміхалася. Все йшло за планом. Довелося «посунути» клієнтів за записом, зайнятися Нінкою.
Ніна вже доїдала другий млинець, змащений варенням, як дверний дзвінок знову пролунав.
– Чекаєш на когось? – поцікавилася подруга.
– Ні. Але ж і тебе я теж не чекала… – Ніна встала і пішла відчиняти.
На порозі стояла бабуся. Задихана, втомлена, вона посміхалася і простягала онучці великий кошик з чимось, накритим гарною тканиною.
-Ось! Як ти хотіла. Тут і огірочки, і помідорчики. І гриби, що з тобою збирали. Все, як ти хотіла!
-Бабуся! – Ніна вже висіла на шиї родички, цілуючи рум’яні, холодні від вітру щоки. – Як ти тут опинилася? Я така рада, ти собі не уявляєш!
-Та знайомі підвезли. Прямо, така випадковість вийшла! Вони в місто, в театр, а я до тебе! А то якось недобре. У тебе свято, а ти одна…
…Тепер уже втрьох жінки перейшли на кухню. Затишно свистів чайник, баба Тамара розважала розповідями про сільське життя, а Ніна тільки дивувалася, як точно іноді збуваються божевільні сни з четверга на п’ятницю…
-Ніно? А що відбувається? – Юля відчула певну плутанину в подіях, що відбувалися. – Ти взагалі не хотіла, чи що, святкувати День народження? Де гості?
-Я? Я хотіла, тобто, ні. Загалом, всі так зайняті. Я не хотіла нікому заважати. Подумаєш, свято! Це ж не ювілей.
Ніна подивилася в примружені очі подруги й додала.
-Я хотіла. Але минулого разу в усіх з’явилися інші важливі справи. А я готувалася…
-Минулого разу — це п’ять років тому? Стільки, здається, ти не святкувала дні народження? — уточнила бабуся Тамара.
-Бабусю! Не треба!
-Ой, а шкарпетки на тобі , як добре! — Тамара задоволено вказала рукою на витягнуті ноги онуки у в’язаних шкарпетках.
У двері знову подзвонили.
Ніна раптом напружилася. Так уже було колись! У її сні. Якщо вона все правильно зрозуміла, то за дверима стоятиме Вітька.
Жінка тупцювала біля дверей, а дзвінок не замовкав.
-Ні! Цього точно не потрібно. Я не хочу!…
Але Юля, яка встигла підбігти, вже відчинила двері. У промінь світла увійшов чоловік із щетиною на обличчі, у високих гумових чоботях, брудних штанях, та хутряній куртці.
-Привіт! – Віктор розгублено дивився на Ніну, Юлю та бабу Тамару. А ті, у свою чергу, дурнувато посміхалися.
Роман Ніни та Віктора тривав довго. Були періоди затишшя, майже розставання, потім раптом спалахувала нова іскра, що змушувала їх шукати одне одного по всьому місту.
Вітя, привабливий і безстрашний хлопець, був мрією багатьох, але обрав Ніну. Йому здавалося, що тільки вона зможе його зрозуміти. І вона розуміла. Дорікала, зупиняла або, навпаки, наполягала. І кохала. А потім Вітя «загуляв», захопившись кимось на роботі…
Баба Тамара потім ще довго не могла пробачити йому сліз онуки. А сама Ніна намагалася забути залицяльника. Але, мабуть, не дуже старалася.
Вітя часто приходив до неї уві сні. Вона лаяла його, клялася, що ненавидить, але в підсумку сон закінчувався добре. На те він і сон!
-Я вітаю тебе з Днем народження! – Віктор простягнув іменинниці великий букет її улюблених фрезій і ігристе.
-Дякую…
-Вітя, звідки ти такий брудний? Адже у нас свято, а ти забув переодягнутися! – Юля стиснула губи.
-Я… Розумієте, я працюю в розпліднику, ну, там кабани…
-Кабани, кажеш? І що? — Юля склала руки на грудях.
-Я раптом згадав, що не привітав, приїхав одразу. Захотілося, Ніно, тебе побачити… Гаразд, я краще піду!
Він уже збирався йти, як раптом по батареях хтось застукав, голосно й стурбовано.
Жінки здригнулися.
— Що це? — баба Тамара подивилася на стелю.
— Не знаю! — Ніна знизала плечима. — Може, ремонтують опалення?
У її сні опалення увімкнули якраз у День народження…
…Поліна Андріївна у своїй квартирі важко зітхнула. Скільки ж турбот через власну безтурботність!…
…Вітю вирішили залишити. Раптом потечуть батареї, будинок все-таки старий!
Розмова, набираючи обертів, поступово заповнювала тиху кухню, розповзалася по кутках, лягала на підвіконня затишними купками посмішок і тостів.
Ніна раптом усвідомила, що саме так вона б і хотіла відзначити свій День народження. Всі найближчі люди поруч, з ними добре і легко. Це ж сон, можна забути про образи, хоча Юля й натякала подрузі, що Вітьці тут не місце. Але це не її сон, а Ніни! Вона в ньому господиня!
Потім, близько третьої ночі, Риммочка, нявкаючи, раптом принесла кошеня, поклавши його на коліна господині.
-Ой! Риммочка! Ти що? Звідки?
Кішка сама, здавалося, була здивована своїм раптовим материнством, але старанно вилизувала малюка.
Ближче до ранку увімкнули опалення. Заспаний, розпатланий слюсар, розбуджений дзвінком «зверху», лаючись, відкручував вентиль, пускаючи в дім довгоочікуване тепло.
Римма поклала кошеня ближче до теплої батареї й вляглася поруч. Вітя, як колись давно, сидів на підлозі й грав на гітарі, а Ніна, Юля й баба Тамара тихо підспівували, боячись розбудити Поліну Андріївну.
Але вона не спала. Втомлена, виснажена поїздками до Таїланду, заміським розплідником і бабусиним селом, охрипла від лайки з нетямущим слюсарем, вона сиділа в глибокому антикварному кріслі й перебирала бахрому на покривалі.
Вона втілила сон Ніни в життя до найдрібніших деталей. Інакше старенька не могла, адже вона була своєрідною рабинею снів з четверга на п’ятницю.
Варто було людині напередодні такої ночі поглянути в дзеркало Поліни, як її сон одразу ставав роботою для літньої чарівниці. Звісно ж, якщо вона не порушувала Кодексу Благородних відьом.
Того дня Ніна випадково порушила графік «оглядів», вклинившись у чергу клієнтів, переплутавши сусідці всі карти.
Але зараз, навіть крізь товстий шар підлоги, Поліна бачила, як Ніна посміхається, і це було так приємно! Кожному іноді потрібно трохи чарівництва, навіть дорослим тіточкам, які думають, що не люблять свій День народження…
Поліна Андріївна задрімала. У неї залишилося всього кілька днів, щоб відпочити перед черговим чарівництвом. У щоденнику всі будні були розписані на роки вперед…
