Ірина дуже сумувала за чоловіком Миколою, якого не стало п’ять місяців тому. Машина виїхала з-за рогу на великій швидкості. Водія покарали, дали термін, але від цього було не легше.
Часто відвідувала свекруху, вже колишню невістку. У них були добрі стосунки, з першого дня знайомства. Ганна Валеріївна була розумною, доброю, чуйною жінкою. Ніколи не втручалася в їхнє життя.
Втрату сина пережила важко. Рятували онуки, діти молодшої доньки. Ірина з доброю заздрістю дивилася, як вона грається з ними, ходить у кіно. Адже своїх дітей у неї не було, і бути вже не могло.
Дев’ять років тому вона була при надії, все було добре, доти, доки не почалася кровотеча. Швидка довго не приїжджала, чоловік був у відрядженні.
Врятувати дитину не вдалося, як і жіночій орган. Складний випадок. Ірина була сама не своя від горя. Шість місяців, і тут таке… Та ще й більше не зможе мати дітей. Трагедія.
Чоловік втішав як міг. Пропонував узяти дитину з дитбудинку. Але вона не могла, не хотіла. Боялася. Пропонувала навіть розійтися, щоб чоловік знайшов іншу жінку, яка зможе ощасливити його малюком.
Відмовився. Казав, що кохає її, і переживе відсутність дітей.
І ось тепер Ірина залишилася одна. З матір’ю були натягнуті стосунки, для неї існував тільки улюблений син, а Ірина завжди була нелюбимою дитиною. Знала і відчувала це.
Свекруха була їй ближчою за матір. Називала Іринушкою, жаліла і завжди була рада її бачити.
З Миколою познайомила подруга. Він їй одразу не сподобався. Високий, худий, похмурий. Зголосився провести до дому. Виявилося, що він зовсім не такий, яким вона його уявляла. Добрий, відкритий, із гумором. Через півроку одружилися. Квартиру купили самі, Микола кілька років їздив працювати вахтовим методом і встиг назбирати потрібну суму до весілля.
Жили добре, дружно. Чули й розуміли одне одного.
І тепер було так самотньо одній коротати довгі вечори. Добре хоч була робота, хоч і нервова, але зате відволікала від сумних думок.
Щонеділі Ірина ходила на місце спочину, розповідала Миколі, що сталося за тиждень. Їй було легше на душі, здавалося, ніби чоловік чує її і підтримує. Іноді снився, вони гуляли, сміялися, він був молодий і красивий…
І ось Ірина знову сидить на лаві біля місця. З фотографії на хресті на неї дивиться коханий Микола. Строгий такий, у піджаку та білій сорочці. На документи фотографувався, інших якісних фотографій не знайшлося.
– До мами твоєї заходила, Миколо. Усе добре в них, Свєточка в перший клас пішла, племінниця твоя. І навіть закохалася вже, уявляєш… Шкода, що в нас не вийшло… Не змогла я донечку нашу доносити… Я так мріяла стати мамою. Але що вже тепер…
Ірина важко зітхнула, змахнувши сльозу, що накотилася.
– Тітонько, не плачте, у вас буде донька, – раптом пролунав дитячий голосок.
Ірина обернулася, і побачила дівчинку років семи з іграшковим ведмедиком у руках. Невисока, світле кучеряве волоссячко, у картатій сукні з довгими рукавами. Вона стояла недалеко.
– Ой, дівчинко… Ти звідки тут? Де твої батьки? – Ірина дивилася на всі боки, але нікого не бачила. Звідки вона з’явилася?
– Та я відійшла ненадовго. Мені нудно тут. Ось і ходжу. Я не одна, бачите, це мій друг Вінні. Ми завжди разом із ним.
–
– Ти не заблукаєш тут? Не треба самій ходити, а то всяких людей вистачає… А чому ти вирішила, що в мене донька буде? На жаль, це неможливо…
– А ось і ні. Можливо. Ви тільки вірте мені. Уже все вирішено. А чоловікові вашому добре, він із дядьком Толею разом, допомагають там людям…
Ірина здивовано слухала цю дивну дівчинку. Звідки вона може знати, добре там чоловікові чи ні? І дядька Толю назвала… Справді, незадовго до аварії пішов з життя його дядько Анатолій, з яким вони дружили, їздили на риболовлю, грали в шахи. Чому вона назвала його ім’я? Дивно якось. І донька… Звідки їй взятися?!
Напевно, у дівчинки бурхлива фантазія, придумує на ходу. Вирішила так утішити.
В Ірини задзвонив телефон. Вона полізла по нього в сумку, відповіла на дзвінок. Подруга.
Обернулася – а дівчинки вже немає. Втекла…
Цієї ж ночі Ірині наснився чоловік, і його дядько Анатолій. Вони посміхалися мовчки, і махали їй рукою з-за дерев’яного низького паркану білого кольору. Вона хотіла зайти до них, але не виходило. Потім вона прокинулася.
Як це розуміти? Ось подумала вчора про дядька Толю, і наснився. Ігри розуму…
Минуло кілька місяців. Ірина змирилася з втратою чоловіка, звикла, що його немає і вже ніколи не буде. Вона відчувала смуток, але намагалася не впадати в зневіру.
Якось вона йшла повз будинок подруги, і вирішила зайти в гості, без запрошення. Ноги самі несли до під’їзду.
– Ой, Іришко, заходь! У нас тут таке… Уявляєш, у чоловіка в аварію потрапив брат двоюрідний, з дружиною разом. Швидкість перевищили сильно і на зустрічну винесло. Синок у них залишився, Ромка, чотири рочки. Його тепер подіти нікуди. Мати хлопчика сирота була, у брата теж немає нікого. Мати його хвора лежить, вітчим доглядає, куди їм ще дитину.
Коротше, нам спихнули поки що. У дитячий будинок оформляти треба тепер. От же звалилося на нашу голову щастя таке… Ми забрати не можемо. Та й не хочемо, чесно кажучи. Самі тулимося з двома дітьми, у боргах усі… Сідай, чаю поп’ємо.
– Наталю, шкода як хлопчика, сирота тепер… От же горе яке…
Раптом із кімнати вийшов хлопчик. З очима повними сліз. У руках він тримав іграшкову маленьку людину-павука без ноги.
– Тітонько Наталю, а мамі з татом добре на небі? Їм не боляче?
– Не боляче, Ромочко! Іди, грайся…
– Тут ось нога відвалилася у людини-павука… Зламалася…
І хлопчик в голос заплакав, сльози великими краплями стікали по обличчю.
– Господи, ну що мені з тобою робити… Плаче цілими днями з різних приводів. Психіка, мабуть, нездорова, ще й батьків втратив… І житла не залишилося хлопцю, вони з батьками жили.
Ірина з жалем дивилася на дитину. Як же їй важко… Залишилася одна, живе в чужому домі, з незнайомими людьми… Ще й у дитячий будинок потрапить тепер…
– Ну от навіщо мені ці проблеми, Іро? Своїх вистачає. Нічого, у дитячих будинках дисципліна зате, і годують добре. Не пропаде. Я по телевізору бачила, як там добре діткам.
– Наталю, та як може бути добре в дитячому будинку? Ти про що? Тим більше він ріс у сім’ї. Невже не можна щось придумати, щоб не віддавати його. Шкода ж… Уся доля наперекосяк піде.
– Така розумна ти. Дітей немає, от і кажеш так. А в мене двоє хлопчаків уже є. Усі нерви вимотали. Не потрібна мені чужа дитина. Я сто разів пошкодувала, що взагалі у нас діти. Навіть заздрю тобі трохи. Жодних проблем, живеш у своє задоволення…
Ірину покоробили слова подруги. Знайшла чому заздрити. Спілкуватися з нею перехотілося.
– Не дай Бог тобі такого щастя, як у мене. Я піду вже.
Ірина вийшла з квартири з важким серцем. Даремно зайшла. Стільки негативу. Ще й хлопчик цей душу розбередив…
Усю ніч Ірина ворочалася. Історія Роми не давала їй спокою. Такий милий хлопчина, темні кучерики, блакитні очі, яке життя на нього чекає в дитячому будинку…
І раптом її осінило. Вона забере його! І стане йому мамою! Житлоплоща і дохід дозволяють, не повинні відмовити служби…
І ось Ірина стала законним опікуном хлопчика. Обладнала дитячу кімнату, купила все необхідне. Її квартира наповнилася дитячим сміхом. Свекруха була рада такій події, запрошувала в гості, та й сама приходила зрідка.
На відміну від мами. Та покрутила біля скроні, обізвавши дурною… Але Ірині була неважлива її думка. Вона сама вирішить, як жити.
Рома швидко звик до неї, і незабаром почав називати мамою. Ірина полюбила хлопчика, і танула, коли він обіймав її тонкими рученятами і називав мамулею. Яке ж це щастя…
Пролетів рік. В Ірини з’явився сенс життя, і вона знову навчилася радіти й усміхатися. Цей хлопчик вдихнув у неї іскру життя.
Вони любили гуляти в парку, ходити в кінотеатр, на атракціони. Їм було добре разом. І головне, вони були не самотні, і так потрібні одне одному…
– Ось, Миколо, прийшли з Ромкою до тебе. У нас усе добре, Рому хвалять, вчить англійську, ходить на танці. Є чим зайнятися…
Поки Ірина говорила, Рома відійшов убік.
– Мамо, а я дівчинку бачив, із ведмедиком. Вона сказала, що нам час зараз іти. Йти до виходу.
Ірина зніяковіла. Знову дівчинка з ведмедиком. Але вона нікого не помітила… Дивно. І чому йти треба?
– Та я вже все, Ромочко, ходімо, вечерю готувати треба…
Виходячи Ірина помітила чоловіка, що йшов поруч.
– Спритний у вас синочок, – зауважив він із посмішкою, спостерігаючи, як Рома біжить підстрибом.
– Так, є таке… Любить бігати і стрибати.
– Я сам такий був, – чоловік почав згадувати дитинство, і Ірина з цікавістю слухала його. Приємний голос, та й сам теж. Високий, худорлявий, чимось на Миколу схожий.
– Вибачте за нахабство, але запитаю. Ви заміжня? – несподівано запитав він.
– Була. На жаль, чоловіка більше немає. Ми від нього йдемо…
– Вибачте… А можна мені ваш номер телефону взяти? Я зовсім розучився знайомитися з жінками… Кілька років доглядав за хворим батьком, пішов засвіти нещодавно, мами немає, пішла з життя від онкології, одружений не був, дітей немає. Ось надолужую згаяне. А ви мені одразу сподобалися, скажу чесно… Мене Олексій звати. А вас?
Ірина дала номер. Чому б і ні? Адже життя триває…
І ось вони з Олексієм уже ведуть Ромку в перший клас. Усе якось само склалося. Рома з Олексієм одразу порозумілися. І коли Ірина, бентежачись, сказала синові, що виходить заміж, і що вони тепер житимуть разом, той щиро зрадів. Свекруха теж схвалила її вибір.
– Іринушко, і правильно! Ти молода ще, треба жити далі, і Ромці батько потрібен…
Вирішили жити у квартирі Олексія, три кімнати, і в центрі міста. А квартиру Ірини здавали квартирантам.
– Іро, а ти не думала, що ми можемо мати свою дитину? – якось запитав Олексій Ірину.
Вона з подивом подивилася на нього.
– Яким чином, Олексію?
– В сучасному світі все можливо. Зараз це не проблема, було б бажання і гроші…
– Ніколи не думала про це. Та й стара я, напевно, вже. Тридцять шість років все-таки. І гроші чималі потрібні…
– Гроші в мене є. Можна ж спробувати, що скажеш?
– Ну не знаю. Дивно все це. Та й є Ромка в нас…
– Але ж ти завжди мріяла про доньку, і якщо є хоч єдиний шанс, чому б не спробувати? Ми станемо батьками двох дітей…
Ірина задумалася. Але ж це дійсно єдиний спосіб у її випадку…
Вони сходили на консультацію і вирішили спробувати. Звернулися в клініку, яка займалася підбором “мам”, і всіма подальшими процедурами.
Все вийшло. І через дев’ять місяців у них з’явилася дочка. Ну і нехай її виносила інша жінка, але генетично це була їхня дитина.Спеціально для сайту Stories
– Мамо, коли Поліна підросте, я захищатиму її, і вчитиму всьому. Адже я старший брат, – з гордістю говорив Рома, тримаючи маленьку сестричку на руках.
– Звичайно, синку, одна надія на тебе, – з посмішкою відповідала Ірина.
Вона не могла повірити у своє щастя. Ще недавно їй здавалося, що життя скінчилося, ніякого просвіту. А тепер у неї є чоловік і двоє дітей. Чи це не щастя…
Якось вона залишила дітей із чоловіком і приїхала до Миколи.
– Рідний, помолися там за нас, щоб усе добре було. Я така щаслива…
На могилку, розташовану недалеко, сіла гарна пташка і почала співати. Ірина замилувалася нею і звернула увагу на пам’ятник із фотографією. Побачивши, хто там зображений, вона здригнулася. Це була та сама дівчинка з іграшковим ведмедиком… У тій самій сукні, в якій вона її бачила і з тією ж іграшкою в руках.
Ірина підійшла ближче і прочитала ім’я дівчинки – Уляна. Пішла з життя через чотири місяці після Колі…
Виходить, вона бачила її привид. Мабуть, душа ще була тут і вирішила з’явитися їй, щоб втішити. Але ж вона говорила, що буде дочка, а Ірина не повірила.
І ще вона сказала тоді, що все вирішено. Значить, вона знала заздалегідь, дива, та й годі… І про Миколу говорила, значить йому там добре…
Дивно це все і незрозуміло. Але дива трапляються, адже все збулося, що вона передбачила тоді. І Рома бачив її і сказав, що час йти. Адже того дня вона зустріла Олексія на виході. Усе було визначено наперед…
Ірина вирішила, що купить плюшевого ведмедя і принесе наступного разу дівчинці, щоб віддячити якось. І нікому ніколи не розповість про їхню розмову. Це буде їхній секрет. А поки що, їй час додому. До чоловіка й дітей. Жити своє щасливе життя…Спеціально для сайту Stories
