Вони стояли на засніженому пероні. Віра нетерпляче поглянула на годинник. До відправлення поїзда залишалося близько тридцяти хвилин. Тільки б діти не замерзли…
Наче у відповідь на тривожні думки, рум’яна дівчинка кинула в неї жменю снігу й весело розсміялася.
Віра посміхнулася у відповідь. Ще не вірилося, що відсьогодні вони — повноцінна сім’я. Було, звичайно, спілкування, поїздки в гості на вихідні, але це все не те. Цього разу вони з Іллею їдуть додому з дітьми. Зі своїми дітьми.
Спочатку в їхні плани входила лише одна дитина. Але хіба можна щось планувати, переступаючи поріг дитячого будинку?
****
Серце Віри забилося, щойно вона зробила кілька кроків знайомим гучним коридором. За 12 років тут нічого не змінилося. Ті самі зелені стіни, те саме тьмяне світло, старовинна ліпнина на високих стелях.
Поворот, повз кухню і сходами на другий поверх — дорогу вона знала напам’ять. Ілля міцно стискав руку дружини, розуміючи її почуття.
Антоніна Григорівна, незмінна директорка, постаріла, на обличчі з’явилися зморшки. Своїх колишніх вихованців вона впізнала відразу. Та й як не впізнати.
Вона пам’ятала всіх. І наївну дівчину, яка мріяла стати актрисою, і маленького жвавого хлопчика, якого інакше як цвіркуном і не називали. Багато їх було, дітей зі скаліченими долями, хтось зміг утриматися на плаву, хтось пішов на дно…
На запитання Антоніни Григорівни відповідали охоче. Віра актрисою не стала, вивчилася на виховательку і працює в дитячому садку, Ілля трудиться на машинобудівному заводі.
У них все склалося добре, десять років разом прожили, тільки діточок Бог не дав. А так хотілося комусь подарувати тепло, якого самі були позбавлені в дитинстві. Віра мріяла про велику і дружну сім’ю, Ілля хотів доньку, але не склалося.
Вік? Та як вийде. Зовсім малюків тут не було, скоріше ті, у кого не так вже й багато шансів бути усиновленими.
Антоніна Григорівна, киваючи в такт їхнім словам, знайшла анкети діточок. Віра з Іллею розсіяно дивилися на фотографії з зображенням похмурих, серйозних, не по-дитячому маленьких облич…
Несподівано до кабінету ввірвалася жвава розпатлана дівчинка років восьми:
– Антоніна Григорівна, Василь ображає Оленку, а я обіцяла не би..ся!
– Тихіше, Анно, вийди, будь ласка, і зайди як годиться.
– Я дам Василю по пиці, чесне слово, — гаряче заявила дівчинка, стискаючи кулаки.
— Треба постукати, запитати, чи можна увійти, привітатися… І не гризи нігті.
Слухати повчання у дівчинки явно не було часу. Окинувши швидким поглядом присутніх, вона сердито клацнула язиком:
– Ех, знову самій розбиратися. Потім не питайте, за що мене Марина Євгенівна покарала!
Задорно підстрибнули тонкі хвостики на маківці. Дівчинка, не прощаючись, вискочила з кабінету.
– Ось такі у нас дітлахи, колючі, шорсткі, – зітхнула директор.
– Розкажіть про цю дівчинку, – попросила Віра.
– Анна вам не підійде. У неї тут сестра, розлучати їх у такому віці вже не можна. Тим більше вона була в прийомній сім’ї, але там народилася власна дитина. Анна стала непотрібною, і її повернули. З нею працював психолог, але складнощі залишилися. Вона нікому не вірить.
– А раптом це доля, що саме її ми зараз зустріли?
– Вірочка, не треба, їй дев’ять років, скоро почнеться підлітковий вік. Без довіри вам доведеться несолодко. Я б взагалі порадила вам з’їздити в дитячий будинок, взяти зовсім крихітку…
Відрадити Віру не вдалося. Вони з Іллею вирішили познайомитися саме з Анною та її молодшою сестрою Оленкою.
Оформлення документів було нешвидким, за цей час Оленка — ласкава худенька дівчинка зі сніжно-білим волоссям — встигла звикнути до своїх майбутніх батьків і навіть ласкаво називала їх «мамуся» та «татусь».
Неусміхнена, замкнута Анна ніяк не могла звикнути до Віри, майже з нею не розмовляла. Якщо Іллю вона хоча б називала по імені, то Віра чула на свою адресу лише підкреслено ввічливе «ви».
Жінка сподівалася, що зможе розтопити лід у маленькому сердечку, але як підійти до Анни, не знала. Дівчинка їй не вірила, пам’ятаючи, що минулого разу саме прийомна мати вимагала повернути її до дитячого будинку.
Сьогодні вони їхали додому назавжди, з паперовою тяганиною покінчено. Після свят дівчатка підуть до нової школи.
30 грудня. Післязавтра Новий рік. Віра завжди любила новорічну метушню — дитячий сміх, хороводи навколо зеленої красуні. Вона хотіла влаштувати незабутнє чарівне свято для Оленки й Анни. Все вже було готово — вбрання, подарунки…
…Товариська Оленка, вбрана в нову сукню, безперервно щебетала, її сміх лунав дзвінким дзвіночком. Анна стояла поруч з Іллею, задумлива, і мовчки ловила сніжинки на свою рукавичку.
Олена кинула у Віру сніжну грудку. Віра зачерпнула долонею м’який податливий сніг і кинула в Оленку. Та, зрадівши, що її запросили до гри, весело катала сніжки.
Анна з-під лоба спостерігала за ними, але до гри не приєднувалась. Потім Ілля з Оленою ліпили сніговика біля перону. Снігопад посилився, великі сніжинки важко падали на землю. Але відчуття свята не зникало.
Серед веселощів не відразу зметикували, що Анна зникла.
– Анна де? – першим помітив її відсутність Ілля. Віра застигла.
– Туди ваша дівчинка побігла, — старенька, яка чекала на поїзд, махнула рукою на інший бік залізниці, де розташовувалося невелике кафе. — У туалет, напевно.
– Ходімо, — скомандував Ілля. Віра тихо, але рішуче зупинила чоловіка:
– Ти ж знаєш, вона через мене пішла. Мені й повертати. — додала голосніше, звертаючись до Оленки: — Олено, я теж на хвилинку в туалет, почекайте тут поки з татом, добре?
Вона легкою ходою перебігла через рейки, спустилася по протоптаній стежці зі схилу. До відправлення поїзда залишалося 10 хвилин. Навряд чи дівчинка пішла далеко, тим більше вже сутеніло, запалилися поодинокі ліхтарі.
Де шукати Анну, Віра не знала, йшла навмання. Заглянула в кафе, обійшла будівлю. Напівзруйновані сараї, похилені дерев’яні споруди. Віра кричала, кликала, але відповіді не було.
Вона відчувала, що Анна десь тут, поруч. Але чому вона пішла? Що сталося? Адже ніхто не сказав їй ні слова, не образив. Як пояснити дівчинці, що її люблять і не зрадять?
– Анно, ну де ж ти?! – Віра вже не могла кричати. Вона металася по розкиданих гнилих дошках, ледь припорошених снігом, навіть не думаючи, що там можуть бути цвяхи.
Каблук зачепився за щось, і Віра впала в кучугуру. Витерла мокре від снігу та сліз обличчя, сіла, притиснула коліна до грудей. Худе облізле кошеня, підтискаючи по черзі обморожені лапки, підійшло до неї і ткнулося мокрим носом у руку.
Віра притиснула кошеня до себе і несподівано розплакалася. Як же все добре починалося. І хто б міг подумати, що вона не знайде спільної мови з дівчинкою.
Анна ніяк не могла повірити, що вона потрібна, що її люблять, а Віра цього не помічала…
Гудок потяга рознісся по окрузі.
– Анно, я без тебе не поїду! – вигукнула жінка, звертаючись до порожнечі сараїв. У відповідь пролунало судорожне зітхання.
– Анно, — притиснувши до грудей кошеня, Віра пішла на звук. Так і є, Анна, згорнувшись у клубочок, сидить біля порожнього сараю.
Побачивши Віру, вона прикрила голову рукою, ніби чекала удару. Жінка присіла поруч:
– Чому ти пішла?
– Навіщо я вам?
– Щоб не бути самотніми. Ні нам, ні тобі з Оленкою. Разом тепліше.
– Я вам не потрібна. Ви ж мене через Олену взяли. Її без мене не віддавали.
– Анно, подивися на мене. Це неправда. Ми з Іллею тебе любимо. Ти нам потрібна. Я тебе, як тільки побачила, відразу зрозуміла, що ти будеш моєю донькою. І ми спочатку не знали, що в тебе є сестра.
– Справді?
– Так, Анно. Я так зараз злякалася, що не зможу тебе знайти. Не тікай більше, добре?
– А Ілля? Він розсердився? – нерішуче запитала дівчинка.
– Він теж злякався. Вони з Оленкою залишилися на вокзалі, зараз поїдуть додому, чекатимуть нас, прикрасять ялинку… – Віра знала, що Ілля нікуди без них не поїде. Він і не кинувся відразу на пошуки тільки для того, щоб не налякати Оленку.
Черговий гудок вивів їх із заціпеніння.
– Встигнемо? — тихо запитала Анна.
Віра взяла її за руку, і вони, не домовляючись, побігли до перону. Вітер дув у спину, немов підганяв.
Вірі здавалося, що вона пливе. Пливе в сніговій пустелі, наче в безкрайньому морі, назустріч своєму щастю. Незрозуміла радість заповнила все її єство, від швидкості перехопило подих.
Мигцем вона побачила дерева біля зупинки, казкові. Вітер підняв сніговий вихор, сніг засліпив очі. Більше Віра нічого не помічала, крім вагонів, що пропливали повз. Потяг зменшив швидкість, жалібно заскрипіли рейки, відчинилися двері…
Віра, підштовхуючи дівчинку, піднімалася по крутому насипу. Обігши поїзд ззаду, вони заскочили в останній вагон. Побачивши їх, Ілля, що стояв на пероні, підхопив Оленку і теж увійшов у тамбур. Двері з шипінням зачинилися.
Віра, важко дихаючи, притулилася спиною до холодної стіни… Вони стояли в тамбурі, обтрушуючи одне одного від снігових іскор. Щоки Вври почервоніли, очі блищали, на віях танули сніжинки. Анна посміхнулася вперше з моменту їхньої зустрічі, широко, радісно, і довірливо сказала:
– Ти зараз схожа на сніговика.
Віра обійняла її. Під курткою заворушилося підібране кошеня, висунувши цікаву мордочку з-під розстібнутої блискавки.
– А цього куди? — у голосі Анни знову пролунала настороженість.
– Додому, куди ж іще, — посміхнулася Віра, зовсім як дівчинка, обережно передаючи кошеня дівчинці, — тільки щоб ніхто не бачив, інакше провідниця буде лаятися.
– Іди до мене. Разом тепліше, — повторила слова Віри Анна.
Поїзд котився крізь засніжений світ, стукали колеса, гойдалися вагони. Піднімався повний місяць. Сніг припинився, і лише вітер господарював, ганяючи сніжинки.
У таку світлу ніч особливо вірилося в чудеса і новорічну магію. За кілька годин вони приїдуть до свого міста. Завтра Ілля привезе ялинку, і будуть хороводи, солодощі, пісні, дитячий сміх… Буде нове щасливе життя.
Віра не сумнівалася, вона знала, що тепер все буде добре. Її мрія щойно збулася. Анна, схиливши голову на її плече, довірливо прошепотіла:
– Можна тебе називати мамою Вірою?
Спеціально для сайту Stories
