Олена підбігла до колодязя, з якого сухенька бабуся намагалася набрати води і запропонувала свою допомогу. Воду треба ще перелити у невелике відерце, яке бабуся принесла із собою. Старенька подякувала і зізналася, що їй вже важко самій воду носити, а допомоги годі й чекати.
З розмови було зрозуміло – старенька живе одна, хоче комусь виговоритись. Олена допомогла віднести відро до старого дерев’яного будинку бабусі. Виявилося, що чоловік старенької роки чотири тому пішов у засвіти, а дітей не має і не було. У бабусі біла лише племінниця Таня, але й та рідко приїжджала.
Олена ж розповіла, що переїхала у село жити з чоловіком і трьома дітьми. Баба Зоя засміялася. Зайшли до хати. Все чистенько, але якось по-старому, ніби дивишся картину сільської хати радянських часів. Домоткані половики, тюльові фіранки, грубка.
Товстий рудий кіт спав на підвіконні та вухом не вевів. Якось затишно. Вдома Олена розповіла своєму чоловікові Артему про бабу Зою. Артем спочатку не зрозумів – начебто рідня є у бабусі, чому вони не допомагають? Але він пообіцяв своєму другу подзвонити.
Друг Серьога був майстер на всі руки, йому доводилося робити все з будівництва будинків. Щоправда, він у цей час був у відпустці, але обіцяв приїхати, коли повернеться. Олена заходила до баби Зої, носила їй воду, в чомусь допомагала, іноді вони розмовляли про щось, але тема племінниці була закритою, старенька не хотіла про неї говорити.
Наприкінці серпня, коли Артем із Сергієм перебирали грубку в будинку баби Зої, приїхала й племінниця. Дуже повна жінка, із золотими перстнями майже на кожному пальці, множинними ланцюжками на шиї. Без будь-якого смаку, але дорого-багато.
Вона з чоловіком носила в машину консервацію, приготовлену бабою Зоєю і завантажувала її до багажника. Артем був нагадав племінниці, що про бабцю дбати треба, але та лише огризнулася та скомандувала чоловікові пакуватися швидше.
Скільки б не намагалася баба Зоя заплатити за ремонт пічки, Артем із Сергієм жодної копійки не взяли. Тільки обігрівалася старенька піччю лише одну зиму – наступної весни, на початку березня, вона вирушила на небо до свого чоловіка.
Весь цей час, поки вона жила, сім’я Олени їй допомагала як могла. Баба Зоя хворіла і майже весь час перебувала вдома, племінниця не приїжджала, та й сама бабуся майже не виходила. Олена готувала їй їжу, по господарству справлялася. Іноді із бабою Зоєю сиділа її подруга – бабуся Маша.
Поховали стареньку, відспівували у церкві. Приїхала на похорон та племінниця Тетяна зі своїм чоловіком Женею. Після похорону всі пішли поминати бабу Зою до її хати, але Тетяна з Женею до хати не заходили. Вони ходили по засніженому городу, щось сперечалися і махали руками.
Через півмісяця Олені повідомили, що вона є спадкоємицею всього майна баби Зої. Це було несподівано, адже старенька про це навіть не натякала. І коли вона встигла скласти заповіт, вона ж постійно була на селі?! До Олени тут же приїхала Тетяна та вимагала відмовитися від спадщини.
Дивлячись на Тетяну, можна було припустити, що це у неї проблеми з психікою – вся червона, ніздрями пихкає, зубами скрипить. Отримавши відмову, Тетяна поїхала. За цією сценою через паркан спостерігала бабуся Маша.
От якраз вона й стала головним свідком, коли Тетяна подалася до суду. Вона жоден суд вона не виграла. Будинок з ділянкою перейшов у наслідування за заповітом Олені та її сім’ї, адже саме вони опікувалися бабусею, коли про неї забули родичі
