– Що, діду? Таблетку? Води? – Льошка, сидячи за стіною, пильно прислухався, чи не прокинеться дід, і щойно почув, як той заворушився, як уже й опинився поруч.
Дід тепер дедалі більше спав, та й з ліжка вже не вставав. Усі знали, що він поми..є . І сам дід Павло знав, так і сказав тиждень тому, коли вранці не зміг встати: «Все, настав час. Довго вас мучити не буду. Швидко піду».
Лікарів, звичайно, викликали, ті тільки руками розвели, мовляв, що ви хочете, дідусеві дев’яносто вісім років, але таблетки якісь все-таки виписали. «Та що вони розуміють? — сердився про себе Льошка, підслухавши розмову мами з лікарями.
— Дід він ще ого-го який. Та вони ще тиждень тому на риболовлю ходили. А минулого місяця на ювілеї баби Олі дід і на гармоні грав, і пісні співав.
Ні, Льошка не хотів вірити. Він навіть запитав його про це.
– А як же, кожному своя черга настане. Отже, зараз настала моя. – Дід Павло сухою старечою рукою хотів погладити засмаглу долоню праправнука, але Льошка розплакався і втік. Ні, він не хотів вірити. А ще йому раптом стало дуже страшно. Страшно, що діда скоро не стане.
– Ти що це? – Баба Оля підняла Льошку за підборіддя, коли він, вибігши з дому, наткнувся на її огрядну постать. Льошка, схлипуючи, виклав усі свої страхи. Як він буде без дідусевих історій? А дерев’яні фігурки з ким точитиме? А в карти гратиме вечорами?
Баба Оля зітхнула, як вона часто робила останнім часом, виходячи з кімнати дідуся Павла.
– Всім нам буде важко без нього, Льошенько. – Вона погладила Льошку по голові і зітхнула ще раз. Баба Оля була невісткою дідуся Павла, місяць тому їй самій вже відсвяткували сімдесят п’ять.
– Та як же інакше, не буває так, щоб людина жила вічно. А ти, якщо хочеш довше зберегти пам’ять про нього в серці, то проведи з ним більше часу, що залишився.
Льошка шмигнув носом, у свої сім років він уже знав, що таке см..ть, але поки він не зіткнувся з нею так близько, вона була якоюсь ефемерною, не справжньою. Льошка також знав, що його батько покинув маму ще до його народження і навіть не цікавився сином.
Мамі одній було важко давати собі раду, і вона привезла Льошку в село. Тут жила її мати, бабуся Льошки Ніна Павлівна, велика й галаслива. Вона працювала продавчинею в місцевому магазині і знала все про всіх.
Свого діда Льошка не знав. Баба Ніна лише відмахувалася: «загуляв десь у місті, туди йому й дорога». З нею жила її мати, прабабуся Льошки Ольга Матвіївна. Вона теж була великою, як і дочка, але зовсім не галасливою. Зате співала вже надто гарно, та й все якісь старовинні пісні.
Свого чоловіка вона давно поховала, але досі згадувала з повагою і, згадуючи, витирала сльозу, що незмінно котилася з куточка ока.
А ще з ними жив дід Павло, прапрадід Льошки, виходило, він єдиний чоловік у родині. Сухий, жилавий, з копицею сивого волосся, якою він дуже пишався, мовляв, інші вже давно лисі, а він ще нічого, ще молодим фору дасть. І давав, особливо коли з’явився онук.
– Жіночим царством кого виховаєте? – Посміхався він, забираючи трохи підрослого Льошку з собою на двір.
Так і вийшло, що всюди Льошка з дідом, все разом робили. Дід намагався подати приклад, Льошка намагався у всьому наслідувати. Мама і бабусі посміювалися над ними, «дідовим хвостиком» Льошку прозвали.
А тепер що? Льошка, все ще шморгаючи носом, думав про бабусині слова, забившись у дальній куток сараю. У цьому сараї вони з дідом багато чого зробили разом, тут і інструменти всі зберігалися.
Льошка оглянув акуратні полички. Дід любив порядок у всьому, кожен цвях у нього був на своєму місці. Його не стане, а цей порядок і все інше, що зроблено його руками, залишиться.
Баба Оля має рацію. Треба зберегти не тільки те, що дід зробив своїми руками, а й якомога більше спогадів про нього. Льошка витер сльози й повернувся до хати. Тепер він весь час проводив поруч із дідом.
— Нічого не треба, просто посидь. Мені якось страшно стало, — відповів дід Павло, дивлячись у вікно.
— Страшно? — здивувався Льошка. Йому завжди здавалося, що дідусь зовсім нічого не боїться.
— Раніше я думав: ось піду засвіти, і ми з Уляною знову будемо разом. А тепер згадую своє життя і весь час думаю: ні, я багато грішив. Мене не пустять до неї, я потраплю в інше місце. – Пояснив дід Павло.
Уляною звали його покійну дружину. Пішла з життя вона дввно , від хвороби, як розповідав дід. Льошка бачив її на старій фотографії, яку дід дбайливо зберігав.
Дід на ній сидів такий молодий, статурний, ошатний, у високих чоботях і з лихими вусами. А поруч вона. Навіть з фотографії Льошка відчував тепло і затишок, що виходили від неї.
– У чому ж ти згрішив? – Знову здивувався Льошка. Дід завжди вчив його чинити по совісті, допомагати іншим, та й сам був таким.
– Пам’ятаю, мені було років дванадцять, я вкрав курку в сусідньому селі…
— Та ж тоді часи які були, голод, а ти юшкою з цієї курки нагодував молодшого брата з сестрою. — Льошка згадав цю історію, дід її колись уже розповідав.
— Правильно. Та тільки ж все одно виходить, що вкрав. І адже спеціально пішов у сусіднє село, ніби якщо не у своїх вкрав, то й не крав виходить.
А ні, брате, як не крути, це не правильно. Я з цією куркою за пазухою поки додому біг, все про себе повторював, мовляв, багато у них було, а я одну тільки взяв. А все одно крадіжка виходить. – Дід Павло зітхнув.
– Ти, Льошка, чужого ніколи не бери. – Додав він суворо. Льошка закивав головою, кілька разів кивнув, щоб дід не сумнівався, що він наказ на все життя запам’ятав.
– За одну-то курку, напевно, нічого й не буде. – Припустив він.
– Може, й не буде. Та тільки хтозна, що ще накоїв у житті, всього й не згадаєш. Твоя бабуся Уляна була м’якою, мухи не скривдить, а в мене характер був суворий, може, когось якимось словом і образив у запалі. – Задумався дід Павло.
– Була така історія. У нас був сусід Микола, прикладвся до чарки постійно, вже й з дому все виніс. І ось якось я схаменувся, а сокири немає. Дрова рубав, та прибрати забув, наступного дня тільки згадав. Дивлюся, ніде немає. І тут згадав, що Микола якраз через паркан заглядав, просив пляшку, коли я з дровами возився. Я йому відмовив. Ось у мене й склалося, ніби Микола в помсту мою сокиру пізніше прихопив, та й прогуляв, мабуть, вже.
Ох, як я розлютився. Прямо до нього. За груди взяв, а той одне повторює: не брав я, своє так, а чуже брати рука не підніметься. Не повірив я, останніми словами його вилаяв. А потім виявилося, що Уляна сокиру прибрала.
Я вибачився перед Миколою, та й він сказав, що не тримає на мене зла, а все одно недобре виходить. Сам роззява, а на людину наклеп накинув, та ще й вилаяв. Ти, Льошка, дивися, щоб у тебе руки та язик не випереджали голову. Думай, перш ніж щось сказати чи зробити.
А вже в гніві й зовсім ніяких рішень не приймай. Гнів затуманює очі. Ну й порядок у всьому має бути, кожній речі своє місце. – Додав дід Павло. Льошка знову кілька разів кивнув, мовляв, буде виконано.
– Але ж ти потім вибачився, і Микола тебе пробачив, – Льошка хотів підбадьорити діда.
– Микола пробачив, добра йому пам’ять. Та тільки ж не всі гріхи мої. І марно жив, і лінувався. – У це Льошка зовсім повірити не міг, скільки себе пам’ятав, дід завжди був у справі. Дід помітив здивовані очі онука.
– Бувало й таке. – Зітхнув він. – Молоді були, важкі часи скінчилася, життя налагодилося. Вечорами збиралися хлопці та дівчата, співали й танцювали. А я був найкращим гармоністом у селі, співаком, щоправда, не був, зате танцював від душі, як тільки витримували чоботи.
Бувало, ніч пролітала, а вранці мама не могла мене розбудити. Справ було повно, а я все відмахувався. Дякую Уляні, що навчила мене розуму. Ми разом ходили по городах, вона була красива, а які в неї очі, як погляне, аж дихати не можу. Я раз, два до неї, а вона тільки плечем поведе, і навіть не відповість. А я її все на гуляння кликав.
– У мене немає часу. Багато роботи. – І на цьому все.
– Але ж треба й відпочивати. – Кажу я.
– Спочатку справа, потім забава. У народі правильно кажуть. А у тебе все навпаки, на думці лише веселощі. У мене немає часу марно гуляти разом, а якщо у тебе серйозні наміри, то відразу скажу, що мені такий чоловік не потрібен. З таким все господарство через рік піде коту під хвіст. – Сказала, як відрубала.
– Тут я вже задумався. Закинув гулянки. Мати не могла натішитися, як ретельно взявся за справи. А Уляна не відразу в мене повірила. Лише через рік погодилася вийти за мене заміж.
А вже там я все життя старався для неї, для дітей, щоб вона ні хвилини не шкодувала, що повірила. Добре жили. А коли все зроблено, перероблено, то й відпочити не гріх, свята завжди весело святкували. – Дід Павло посміхнувся, занурившись у спогади.
– Ти, Льошка, слова бабусі Уляни міцно запам’ятай: спочатку справа, потім забава.
Матері та бабусям у всьому допомагай, один ти у них чоловік залишаєшся. Потім свою сім’ю створиш, дружині допомагай, про дітей піклуйся. – Знову повчав дід.
Льошка про свою сім’ю ще й не думав. Поки Льошка розмірковував над словами діда, той знову заснув. Льошка поправив на ньому ковдру і навшпиньки вийшов із кімнати. Піти картоплю почистити, баба Оля якраз почала готувати обід, — вирішив він.
Коли обід був готовий, баба Оля пішла перевірити свекра, може, хоч гаряченького поїсть. Але дід Павло уже не дихав.
На похоронах Льошка, як не намагався, не зміг стримати сліз. Та й увечері так і заснув у сльозах. А вночі йому приснився дід Павло, зовсім як на тій фотографії, молодий, статурний. Пальцем він перевіряв, чи гостра сокира, а залишившись задоволеним, взявся рубати дрова.
Потім на ґанок вийшла бабуся Уляна, Льошка її відразу впізнав, по ласкавій посмішці й добрих очах. Вона покликала діда обідати. Вже на ґанку дід обернувся і, ніби, побачив його, Льошку, і помахав йому рукою.
Льошка прокинувся і подумав: я ж казав, що ту курку пробачать. А ще подумав, що завжди пам’ятатиме настанови діда. А потім думати вже не було часу, треба багато встигнути зробити до обіду, а потім з усіма на річку піти.
Спеціально для сайту Stories
