Квартирне питання не зіпсувало стосунків у Дарининій сім’ї, хоча й далося взнаки вельми чутливо.
Вона з батьками і молодшим братиком Віталіком жила у двокімнатній квартирі, і їм із кожним роком ставало дедалі менш комфортно.
Віталіку виповнилося десять, Дарині дев’ятнадцять. Стосунки в сім’ї в них були доволі теплі, якщо й сварилися іноді, то швидко відходили, ніхто не вимагав неможливого, дорослі розуміли, що з їхніми доходами та витратами іпотеку їм не потягнути.
Брат із сестрою вже не могли жити в одній кімнаті – ні переодягнутися, ні запросити когось у гості, ні просто усамітнитися. І якщо у Віталіка інтереси були ще дитячі, то Дарині хотілося спілкування не тільки з подругами, а й із молодими людьми.
Виселяти когось на диван у доволі просторій кухні, теж варіант не дуже – дівчина навчалася в медичному коледжі й частенько користувалася кухнею як кабінетом для вечірніх і нічних занять, але спати йшла до “дитячої”, як за звичкою називали їхню з братом кімнату: батько вставав на роботу раніше за всіх, і йому потрібно було снідати, коли діти додивлялися треті сни.
Але була в сім’ї ще одна родичка, бабуся Зоя, яка мешкає у своїй маленькій квартирці в старому фонді, розділеній на дві крихітні кімнатки, хоча і з вікнами.
Цей поділ залишився з часів, коли був живий дід, з яким вони ужитися в одній кімнаті не могли: він любив нічні посиденьки біля телевізора, а потім голосно хропів. Бабуся ж лягала і вставала рано, тому й зробили таке перепланування.
Останніми роками бабуся почала різко здавати: загострилися всілякі старечі болячки, став підвищуватися тиск, і взагалі, 84 роки – це вже не жарти.
Почали думати й гадати, що тепер робити. Бабусю забирати до себе потрібно, але куди? І так тісно!
Мама запропонувала змінити обидві квартири на велику трикімнатну, але тато заперечив у тому плані, що зараз це, звісно, добре, але Дарина вже дівиця на виданні, і який чоловік їй трапиться, хто зна: раптом молоді не захочуть жити з батьками, і доведеться знову розмінюватися, адже не факт, що його батьки зможуть забезпечити молодих житлом, та й хто зна, як складуться стосунки, не можна не мати свого кута!
Після довгих обговорень дійшли висновку: бабусина квартира переоформляється на Дарину, вона вселяється в другу кімнату – і в неї з’являється свій куточок і для сну, і для занять, а бабусі забезпечують кваліфікований нагляд не просто онуки, а майбутньої медсестри.
Потім ця квартира так і відійде Дарині, а Віталька поки що прекрасно житиме з батьками, і після отримає їхню квартиру у свою власність.
На тому й вирішили. Це і справді був оптимальний варіант. Бабуся з онукою завжди ладнали, характери в обох були спокійні, добродушні, до лайки і сварок незвичні.
Баба Зоя, хоч і насилу, але ходила по квартирі, звичайно їжу готувала Дарина, а бабуся зрідка, з її допомогою, пекла свої фірмові пироги.
Так минуло два роки. На жаль, бабуся потихеньку згасала, дедалі більше сиділа у великому, затишному кріслі, яке купила їй онука за допомогою батьків, – у ліжко лягала тільки ввечері, спати.
Пекти пироги за фірмовим рецептом навчила Дарину, і та впоралася з цією справою не гірше за бабусю.
Онука намагалася знаходити час посидіти з улюбленою бабусею за чаєм із пирогами або цукерками, поговорити-послухати, обговорити якісь проблеми.
Але така можливість випадала їй не часто: дівчина закінчила коледж і влаштувалася на роботу в лікарню, а ця робота далеко не бездіяльна, часто виснажлива в фізичних і душевних силах. Коли вона приходила додому після чергування, їй хотілося тільки одного: впасти на ліжко і тупо поспати.
Але бабуся вимагала повсякденного догляду, навіть якщо не сидіти з нею за чаєм ,зробивши всі потрібні процедури, Дарина йшла до себе хоча б півгодини подрімати-відпочити, потім на неї чекали повсякденні турботи про себе: готування, прання, прибирання, і тільки після цього – блаженний сон перед новими трудовими подвигами.
У цей час у житті Дарини сталася дуже важлива подія: вона зустріла Петра – молодого інтерна, який проходив практику в їхній лікарні. Молоді якось одразу порозумілися, підтримували один одного, і, хоча у них толком не було повноцінних побачень (кілька разів сходили в кіно і недорогу кафешку), незабаром вони вже не могли жити один без одного.
Петро весь час намагався піднести дівчині то шоколадку, то скромний букетик, то ще якусь милу дрібничку, а Дар’я годувала молодого лікаря своїми пирогами за бабусиною технологією, і зніяковіло відмахувалася від захоплених компліментів її кулінарним талантам: “Ні, це бабусині пироги, її рецепт, я тільки біля плити стояла!”
Петро жив у службовій кімнаті казенного гуртожитку, харчувався в їдальні, а в лікарні заварював локшину швидкого приготування із сосисками – він приїхав із провінції й рідні в місті в нього не було.
Пироги пирогами, але гаряча їжа для молодого організму незамінна, і Дар’я почала тягати на роботу більш місткі контейнери з обідом на двох, а Петро, зметикувавши, що не можна повністю харчуватися коштом дівчини, став купувати і приносити їй продукти.
Дуже скоро їхні дружні стосунки перейшли зовсім в іншу площину, і Петро був представлений батькам Дарини уже як офіційний наречений.
Молодого лікаря вони прийняли вельми прихильно: хороша професія, відсутність шкідливих звичок і явна взаємна симпатія з їхньою донькою.
Жити стануть поки що у квартирі Дарини та її бабусі, а там видно буде.
Настав час знайомити нареченого з бабою Зоєю, чого дівчина трохи побоювалася. Заочно її улюблена бабуся і настільки ж улюблений майбутній чоловік були знайомі, але як прийме немічна хвора бабуся нового члена сім’ї – молодого, напевно галасливого чоловіка зі своїми звичками і порядками?
Як молодий хлопець прийме стару, майже нерухому хвору жінку, у вигляді неодмінної частини їхнього з юною дружиною побуту?
На найближчий вихідний призначили зустріч. Увесь тиждень до цього Петро мучив наречену запитаннями про те, що любить бабуся, що категорично не переносить, але готувався до зустрічі явно з піднесеним настроєм, без тіні невдоволення.
У призначений час він подзвонив у двері їхньої квартири, і Дарина навіть не одразу його впізнала: Петро був у чудовому сірому костюмі та блакитній сорочці, при краватці.
В одній руці він тримав букет кремових хризантем, в іншій торт “Пташине молоко” – все, як розповідала йому кохана про смаки бабусі Зої.
На величезне Даринине полегшення і чималу радість, ніякого неприйняття рідні люди один до одного явно не виявляли. Петро дуже завбачливо доглядав за бабусею Зоєю, відрізаючи шматочки тортика і підливаючи свіжий чай, розповідав кумедні історії з лікарської практики – не тільки своєї, а й знайомих професорів, у яких проходив навчання.
Старенька також не залишалася в боргу, весело згадуючи молодість, і гарнішала на очах, скидаючи тягар прожитих років і свої хвороби буквально на очах. Дарина навіть відчула легкий укол ревнощів – до неї бабуся ставилася з любов’ю, але це була любов бабусі до онуки, а тут явно була присутня, як зараз кажуть, хімія.
Баба Зоя з Петром зовсім забули про Дарину і спілкувалися між собою немов давні, близькі родичі.
Потім, коли кохана запитала в нього, як він так добре прийняв її родичку, Петро, соромлячись, зізнався, що в нього ніколи не було бабусі, вони обидві пішли засвіти до його появи, він дуже страждав від цього, і завжди в його мріях бабуся була саме такою, як Зоя Андріївна.
А та, своєю чергою, зізналася, що Петро нагадав їй, як вона висловилася, “одного молодого чоловіка”, з яким була знайома дуже давно…
Незабаром молоді справили не шикарне, але дуже душевне весілля, головним сюрпризом якого був приїзд до Зали Урочистостей “нашої спільної бабусі”, як представив її гостям Петро.
Він, виявляється, домовився в лікарні про спеціальну машину, де помістили особливе пересувне крісло, куди посадили бабусю й урочисто вкотили в зал!
Дарина з найнятою доглядальницею одягли бабусю в гарну сукню, зробили легкий макіяж, і вона провела на урочистості майже годину, сяючи трохи збентеженою, радісною посмішкою, вимовляючи тихим голосом тости, обіймаючи та цілуючи зі сльозами радості на очах своїх обожнюваних онуків.
Втомлену і непомірно щасливу, її відвезли на тій самій машині додому, дали потрібні ліки і поклали відпочивати.Спеціально для сайту Stories
Усі ці події немов додали їй життєвих сил, і вона прожила ще три роки в любові й турботі, дочекалася появи правнука Льоні, якого попросила назвати саме так.
Дар’я здогадувалася, що так звали того самого молодого чоловіка з її минулого, але нікому про свої здогадки не казала.
У галереї у кожного з молодят закріплена фотографія їхньої сім’ї разом із маленьким синочком і старенькою бабусею. Коли їх запитують, чия це бабуся, вони незмінно відповідають: “Наша спільна!”
