– Треба їхати, у мене термінове відрядження! — мати швидко збирала речі, — та й бабуся за тобою скучила, вже давно чекає.
Дев’ятирічний хлопчик, не відриваючи очей від екрана смартфона:
– Що я там робитиму? У цій глушині хоч вай-фай є?
– Є! — мати захлопнула кришку валізи, ніби тим самим закривши тему обговорення.
Ось вони вже в селі, ледь не заблукали, шукаючи будинок. Так давно вони тут не були. Хлопчик, не відриваючись від захопливої гри, стояв і не дивився по сторонах. Його не зацікавили навіть діти, що промчали повз на велосипедах.
– Онук приїхав! — радісно вибігла на ґанок бабуся Ніна.
– Привіт, Баб Міна, — промчав на мотоциклі сусідський хлопчина.
– Мамо, що це за «Міна»? — обурилася дочка, яка щойно приїхала.
– Доню, він же, з повагою, мене тут усі так називають, знаючи мій вибуховий характер.
Бабуся, сміючись, підійшла до онука, обійняла його й розтріпала його пригладжену стрижку.
Вона була жвавою, невисокою, а навколо її блакитних очей простягалися промінчасті зморшки, і здавалося, ніби з них лилося світло.
– Васюта, який же ти блідий, ти хоч буваєш на свіжому повітрі? — запитала вона.
– Мамо, не чіпай його, його нічого не цікавить, крім його стрілялок.
– Гаразд, ходімо в хату, я якраз напекла беляшеків, — бабуся спритно підхопила валізу, відчинила двері, запрошуючи в дім.
– Мені чіпси, не хочу ваших беляшів, — заскиглив Василь.
Мати дістала з сумки йому банку коли та пакет чіпсів.
– Боже мій! — лише розвела руками літня жінка, — чим же ви отруюєтеся у своєму місті?!
Її дочка, худа жінка з втомленими очима, сказала:
– Мамо, не приставай, він і так погано їсть, ну добре, мені скоро їхати, він у тебе місяць побуде?
Почувши про місяць, хлопчика просто підкинуло:
– Що я тут місяць робитиму? Добре, інтернет є, ти гроші за нього кинула?
– Так, синку, і ось тобі на «кишенькові», купуватимеш у магазині смаколики, — вона простягнула йому купюру.
Бабуся Ніна лише похитала головою…
Проводивши матір, Василь сів на диван і захоплено почав відстрілювати когось у віртуальній грі. Викрикуючи, коли влучав, лаючись і сердячись, коли промахувався.
Бабуся уважно дивилася на нього.
– Васюта, йди погуляй, познайомся з дітьми.
– Не хочу, — пролунала відповідь.
– Мені треба мух винищувати, — хитро відповіла вона.
Хлопчик зітхнув, встав, взяв свій гаджет і неохоче поплентався у двір. Ось він у дворі, навколо стільки цікавого, але він не бачить ані кроликів, що смішно хрумкотять моркву, ані виводку каченят, що плескаються в калюжі.
До Василя підійшов хлопчисько, він був весь у масляних плямах.
– Привіт, — він простягнув Василю свою брудну долоню, — мене звати Петро, ходімо, допоможеш у гаражі, я збираю мотик.
– Ні, дякую, — Василь занурив погляд у свій смартфон.
– Будь ласка, допоможи по-братськи, — повторив своє прохання хлопчисько.
– Відчепися, у мене гра.
Петро вихопив смартфон і жбурнув його прямо у відкрите вікно горища будинку баби Ніни, а сам втік, блискаючи п’ятами.
Василь, сидячи на лавочці, розплакався — він залишився без улюбленого гаджета. Що ж робити? І він підійшов до сходів, що вели на горище. І ось він, на тремтячих ногах, завмираючи від страху, почав підніматися до омріяного вікна горища.
Він знав, що дивитися вниз не можна, його сердечко билося прискорено, на лобі з’явився піт, але незбережена гра додавала сил його слабким ногам.
Ось нарешті він на горищі, думав, що тут йому буде страшно, але озирнувшись, він завмер. Він опинився ніби в космосі.
Крізь дрібні дірки в даху пробивалися сонячні промені, вони, наче бластери, розсікали простір, а дрібний літаючий пил витав у повітрі, наче міжгалактичні кораблі.
Хлопчик почав оглядатися, шукаючи очима свій телефон. Ось стара пралка, наче колесо сансари, дитячі санки та великий ящик, наче скриня зі скарбами.
Василь, затамувавши подих, підійшов до нього й почав знімати кришку. Вона зі скрипом піддалася.
Він заглянув усередину: ящик був повний старих іграшок, і хлопчик почав по черзі діставати їх і розглядати на світлі.
Спочатку він дістав дзиґу — вона вже потемніла від часу, але коли він поставив її й розкрутив, вона з радісним дзенькотом закрутилася, і крізь прозору верхню частину дитина раптом побачила коней, що бігли.
Наступною іграшкою виявилася стара велика лялька, він хотів її відкинути (хлопчики не грають у ляльки), як вона раптом жалісно сказала: «мама».
Василь посадив ляльку неподалік і дістав незрозумілу для нього дрібничку — це був круг, схожий на плоску тарілочку, на якій були курчата, і щойно він її обернув, курчата ожили й почали ніби дзьобати невидиме зерно.
Вміст ящика настільки захопив дитину, що він геть забув про свою гру на смартфоні. Награвшись із курчатами, він з нетерпінням потягнувся за наступною іграшкою — це виявився калейдоскоп.
Які химерні візерунки були в ньому, як дорогоцінні камені, вони переливалися яскравими барвами.
«Ой, що ж далі? — думав хлопчик, і знову — загадкова знахідка.
— Що ж це?» — але, повернувши ручку збоку, він почув мелодію з скриньки. Повільно відкривалася кришка, і Василь, затамувавши подих, спостерігав, як танцює маленька балерина.
Раз за разом він крутив ручку музичної шкатулки, і раз за разом маленька танцівниця виконувала для нього свій танець.
– Васюта, ти де? — пролунав голос бабусі.
– Бабусю, бабусю, я тут, — закричав Василь, — я знайшов скриню зі скарбами! Допоможи мені її зняти!
– Що тебе занесло на горище? — запитала бабуся, піднімаючись до онука.
– Ой, зовсім забув про телефон, — Василь придивився й побачив свій телефон поруч.
«Диво, як я його не помітив?» — засунув його в кишеню штанів і простягнув руку, щоб допомогти бабусі.
Потім вони разом з нею, вже на веранді, протирали запилені іграшки. Бабуся Ніна розповідала історію кожної знахідки, і сама ніби опинилася у своєму далекому дитинстві. Взявши в руки музичну скриньку, вона крутнула її й, завмерши, слухала мелодію, потайки витираючи сльозу, що набігла на очі.
– Цю скриньку мені привіз мій тато, твій прадід, на честь нього тебе й назвали.
І вона розповіла онукові про його героїчного предка.
– Гаразд, Василю, ходімо їсти, я наліпила вареники з полуницею.
І хлопчик раптом відчув, як він зголоднів, тим більше, що з кухні доносилися такі смачні запахи.
Всю ніч Василю снилися космічні кораблі, дорогоцінні камені в скринях, і він бачив балерину, що танцювала під музику.
Минув тиждень, телефон задзвонив пронизливим дзвінком. З вулиці забіг задиханий Вася:
– А, мамо, привіт, все добре, так, ми ходили з хлопцями на риболовлю, я сам зловив рибу! Так! Завтра підемо по ягоди, — затараторив хлопчик.
– Ой, та не поспішай, тут класно. І кішка ще кошенят народила, потім усе розповім, все, бувай. Хлопці знову кличуть на річку.
І, вимкнувши телефон, Василь кинувся до хлопців, які на нього чекали…
