– Ти добре подумала, Іро? У вас же діти. У них перехідний вік.
– Мамо, у них майже завжди перехідний вік. Мені терпіти, поки вони не одружаться, не вийдуть заміж?
– Ну і як ти їм поясниш?
– А вони все знають. Зараз нічого не приховаєш, все на виду. Якщо хочеш знати, я від них і дізналася. Інтернет!
Їхній татко щасливий з новонародженим сином. Для нас він зараз у відрядженні, а для них там.
– Що? Ось так в інтернеті?
– Звичайно, це не він сам. Це його нова «шкірка» все виставила.
– Шкірка? А як її звати,не розумію?
– Я не знаю, як її звати. Я її просто так назвала. Пам’ятаєш, він усіх жінок так називав. Ось і вона шкірка. І вже не перша. Тож не відмовляй мене, мамо. Плакати не буду.
– Ну тоді звичайно, донечко. Я ж нічого не знала. Ось же негідник. А такий на вигляд порядний. Був!
– Ось саме, що був.
– А ти вже і йому сказала?
– Звичайно сказала. І речі його збираємо вже. Як приїде – валізу в руки і прощавай. З чим прийшов, з тим і піде.
– Ну і правильно.
Їхню телефонну розмову перервав дзвінок у двері.
– Це свекруха завітала, – сказала Іра, подивившись у вічко, – зараз почнеться. Бувай, мамо, я подзвоню потім.
– Добрий день, Маріє Романівна. Проходьте.
– Що це ти надумала? – прямо з порога почала свекруха – Розлучення! А ти Льоню чому не запитала? Він не хоче розлучатися.
– Забула вас привітати, Маріє Романівно. З онуком вас, з поповненням у вашій родині.
– Чому ти проігнорувала моє запитання?
– Та й ви про онука повз вуха пропустили.
– Ми зараз про розлучення, а не про онука. Не можна батька дітей позбавляти.
– А ніхто й не позбавляє. Він батько моїх дітей. А тепер і не тільки моїх.
– Ти виразка, Іринка. Завжди такою була.
– Ну я виразка, а ваш син хто? Двоєженець?
– Багато ти розумієш. Йому так зручніше. Тут сім’я, ви, а там він часто буває у відрядженнях. Не в готелі ж йому щоразу ночувати і їсти де попало.
– А й правда! Добре влаштувався. Тут живе в квартирі дружини. Там у коханки. Ви самі себе чуєте? Що за нісенітницю ви несете? Тепер сім’я у нього буде там, а тут мама. Речі сина відразу заберете?
– Подумай, Іро. Не можна так відразу. Він не хоче з тобою розлучатися. А діти як? Подумай про дітей.
– Ми з дітьми вже подумали. Вони все знають.
– Та як про це можна з дітьми думати.
– Це йому треба було думати. А тепер пізно. Мені ніколи, а вам час.
Випровадивши свекруху, Іра продовжила збирати валізу.
З дітьми вони вирішили зібрати все, що належить батькові. Якраз позбудуться мотлоху, який заповнив лоджію.
Старі вудки, які лежать без діла років десять. Лижі, він дуже їх хотів, але жодного разу не вийшов в ліс. Нові. Капелюх з величезними полями. Старий радіоприймач, який він привіз від матері. Дві пари страшних чобіт.
Величезні відра, рюкзак. Санки з його дитинства, свекруха віддала для онуків. Все це лежало вантажем вже багато років.
«Викинути не можна – знадобиться», – завжди говорив Льоня.
“Не можна так, не можна, забере з собою,” подумала Ірина.
Зі школи повернулися діти. Добре, що у неї ще тиждень відпустки. Встигне зібрати речі і подати на розлучення.
– Мамо, а давай на лоджії ремонт зробимо. Я бачив в інтернеті, – сказав п’ятнадцятирічний Кирило.
– Ось завтра від речей позбудемося і зробимо. Батько завтра приїжджає, – відповіла Іра, а потім подумала і додала, – і їде.
– А можна я сам. Знаєш, як красиво буде.
– Я подумаю.
– Ура, Юлька, нам мама дозволила.
У дітей інші турботи. Звичайно, сумно від розлучення батьків, але що поробиш. А може і не сумно.
Якщо подумати, то батько ними і не займався зовсім. Так, просто назва і все. А діти вже не маленькі, 15 і 13 років, бачать і розуміють все.
Увечері повернувся Леонід.
– А чого ти так рано? У тебе відрядження до завтра.
– Нам треба поговорити. Без дітей.
– Ну поговоримо. Тільки це нічого не змінить.
– Ти все вже знаєш. Так вийшло. Вибач.
– Так. Знаю. Дякуючи інтернету. Всі вже знають. Взагалі інтернет – класна річ.
– А ти навіть не переживаєш?
– А чого переживати? Все скінчено. А ти думав, я буду плакати?
– Ні, почекай. Ну зрозумій мене! Мені як бути?
– Нема чого чекати. Речі зібрані. Валіза в передпокої, решту зараз винесемо. Як бути? Це вже твоя справа. А що буде далі, я можу припустити. Хочеш послухати?
– Що?
– Хочеш почути свій гороскоп на найближчий час? Або краще ворожіння циганки?
– Ти знову…
– Слухай! Ти зараз з речами їдеш до мами, або до своєї шкірки. Я подаю на розлучення. Ти виплачуєш аліменти. Всі щасливі. Особливо твоя шкірка.
– Зачекай, не можна так відразу. Які аліменти?
– На двох дітей. Кирило і Юля. Забув про них?
– Але у мене маленька дитина. Їй багато чого потрібно. Зачекай, ось підросте, тоді і буду платити. У тебе ж хороша зарплата. Впораєшся.
– Три, п’ять, скільки років чекати? Щоб діти виросли? Ай, молодець. Ось як добре продумав. І мати твоя каже, що тобі зручно.
Тут сім’я, там відрядження. Добре влаштувався. Тепер там сім’я, а тут аліменти. Ключі на стіл, речі забирай і до мами. А я впораюся. Можеш не переживати.
– А куди я з лижами влітку?
– Ну це твої проблеми. На лижах і в капелюсі, взагалі красень будеш, – сказала Іра, подаючи сомбреро.
Від уявних картинок їй стало навіть весело.
– Ось всюди ти знайдеш, що сказати. Ще й смієшся. Не дарма мама тебе виразкою називає. А приймач мені навіщо? Відра, чоботи, плащ-палатка. Це ж мотлох.
– Це твій мотлох. Нам чужого не треба. А якщо і тобі не треба – смітник знаєш де. Так, ось ще твоя колекція банок з під пінного. Вибач, якщо якась пом’ялася, але ледве в мішок запхали.
– Ну ти і…
– Все, тобі час.
– А вечеря. Я з відрядження повернувся.
– Все у мами. І вечеря, і ночівля. Прощавай. Мамі привіт і мої вітання. Ключі! – Іра простягнула руку.
Леонід повільно дістав ключі і поклав їх на тумбу. Так само повільно почав виставляти все на сходовий майданчик.
Прощавай, зручне життя, привіт, аліменти.
Через годину зателефонувала свекруха. Доїхав, значить.
– Ірка. Що ти робиш?
– А в чому справа?
– Навіщо мені цей мотлох?
– Ви про сина?
– Ось же виразка. Про все, що він привіз. Навіщо мені це барахло.
– Ну це він сам вирішив привезти все до вас. У нього був вибір. Або смітник, або все до вас. Користуйтеся.
Іра натиснула на відбій і заблокувала телефон свекрухи. Вона навіть не очікувала, що розлучення це так весело. І не думала, що так може жартувати. Ну не плакати ж. У неї діти.
Спеціально для сайту Stories
