Сьогодні Ліза знову не ночувала вдома, Ганна очей не зімкнула, пила заспокійливі, ходила від вікна до вікна. А донька заявилася вранці рано, і, як ні в чому не бувало, пройшла до себе в кімнату, переодяглася і вийшла на кухню снідати.
– Мамо, дай поїсти, до гімназії спізнююся.
– Лізо, ти мені скажи, де ти знову… – почала було мати, але дочка її тут же грубо обірвала.
– Не твоя справа, де була і що робила.
– Доню, ну як же це не моє, тобі ще п’ятнадцять років, я за тебе відповідаю.
– Мамо, я сказала, не твоя справа, – Ліза допила чай із бутербродом і втекла в гімназію. Ганна сиділа на кухні та плакала від безсилля. Ліза – її єдина дочка, привела її у світ пізно, майже в сорок років.
Правду кажучи, живе Ганна тільки заради доньки, купує їй гарні речі, годує тільки якісними продуктами і смачно, присвятила доньці все своє життя. Заради своєї Лізоньки готова на все, тільки ось настав такий час, що впоратися з нею вже не може.
– Де і коли я припустилася у вихованні доньки помилки? Чому вона така?
Ліза ніколи не почувалася самотньою, бо Ганна приділяла їй дуже багато уваги. Навіть робочий графік постійно намагалася підлаштовувати так, щоб більше часу проводити з донькою.
Ліза донині за собою не прибирає постіль, не миє посуд.
– Може, я доньку занадто розпестила, – задавалася питанням мати. – Але ж вона росла тихою, домашньою і вихованою дівчинкою.
Коли Лізі виповнилося три роки, мати віддала її в хореографічний гурток, потім у гімназію з поглибленим вивченням англійської мови. Навчалася спочатку добре, але після тринадцяти років “з’їхала” на трійки, навіть викладачі скаржилися матері на батьківських зборах.
– Приділіть увагу Лізі, вчитися стала слабо, нічого її не цікавить. У нас таке враження, що ваша донька потрапила під чийсь вплив. Радимо придивитися, з ким вона спілкується і дружить.
Ганна щосили намагалася дізнатися, з ким спілкується дочка, але Ліза відверто приховувала і нічого не розповідала матері.
– Мамо, відчепись, ну є в мене друзі та подружки і що далі? Вони такі самі, як і я… – грубо відповідала донька.
– Донечко, я дуже хвилююся, а раптом, що трапиться з тобою, ти знаєш, я не переживу цього. Живу тільки тобою, – казала мало не зі сльозами мати.
– Ой, мамо, прибери свої сльози, нічим ти мене не розжалобиш, мені вже скоро п’ятнадцять років, і я цілком самостійна. І не потрібно мене контролювати, інакше зовсім втечу з дому.
Йшов час. Одного разу Ганна помітила зникнення грошей. Зрозуміла, що донька потихеньку краде з дому гроші. З гаманця в матері зникають гроші, а коли Ганна подивилася свої “заощадження”, то частина грошей випарувалася. Вирішила суворо поговорити з донькою.
– Лізо, до чого ти дійшла? Крадеш у матері гроші. Ти думаєш легко ці гроші мені дістаються? Куди ти поділа ці гроші? Що купила на них? Нічого в тебе я не бачу нового, а грошей взяла ти не мало, – запитувала мати.
– Відчепись, – тільки й почула вона у відповідь.
А наступного дня Ліза зовсім не прийшла додому ночувати. Ганна всю ніч металася туди-сюди, пила заспокійливі, переживала, бігала по подружках, яких знала. І здавалося, не залишилося такого місця, де б її не шукала.
А Ліза вранці заявилася додому і сказала, що ночувала в подруги, причому в тієї, до якої мати бігала.
– Лізо, хто тебе навчив брехати? Я тебе шукала у Віри, ти чому брешеш? – тривожилася Ганна.
Але дочка стала пропадати і на два, а то й на чотири дні. Нічого не могла вдіяти мати. Краде гроші і пропадає на кілька днів. Коли вже не могла Ганна нічого вдіяти, звернулася в поліцію на пошуки доньки.
– Доньки немає вже п’ять днів удома, у гімназії на уроках її теж немає, – плакала Ганна.
За допомогою поліції Ліза знайшлася. Зняли її з поїзда, який прямував до іншого міста. У поліції на Ганну дивилися косо, типу погано виховала доньку.
– Якщо ваша неповнолітня донька пропадатиме, ми подамо на вас до суду на позбавлення батьківських прав, і доньку заберуть у притулок.
А потім видали їй таке, від чого Ганна втратила спокій і сон. Ліза перебуває в якійсь секті. Вирішила ще раз серйозно поговорити з дочкою. Ліза, звісно, була незадоволена і заявила:
– Навіщо ти мене шукаєш із поліцією? Ось закриють мене де-небудь…
– Лізонько, а що я маю робити? Я місця не знаходжу, не сплю і не їм, коли тебе немає вдома. Мені потрібно лягти на поріг, щоб тебе не випускати з дому? Або сидіти і чекати сумної звістки? Ти кажеш, що просто йдеш гуляти з друзями, а раптом ти вляпаєшся в якийсь злочин? І тоді знову буду винна я?
Лізі скоро виповниться сімнадцять, а мати так і не знає, що робити з дочкою. Одними повчаннями нічого не може домогтися. Ганну викликали в поліцію на бесіду і пропонували їй відправити доньку в інтернат. Там вони живуть у закритому режимі, дають їм освіту і виховують в ізольованому середовищі. І це дозволяє їм забути про своїх колишніх друзів. Але Ганна відмовилася, вона думає:
– Боюся, що донька почуватиметься, як у клітці. Хоча… вона вже потрапила в клітку під назвою “секта”.
Скільки б не вмовляла мати доньку, скільки б не переживала, але своїх “друзів” донька кинути не змогла. Ліза йде і приходить додому, коли захоче, іноді пропадає на тиждень. А іноді й на місяць.
Одного разу Гпнна помітила на полиці в кімнаті доньки сумнівні книжки. Від їхнього змісту в Ганни ледь волосся дибки не встало. Там написано про страшні й неприємні речі… які закликають до чого завгодно. Ганна зрозуміла, що не зможе витягнути доньку, але намагалася і боролася щосили.
Із гімназії вже давно зателефонували й повідомили:
– Вашу доньку Лізу з гімназії виключено за систематичні прогули.
А Ліза, ставши повністю вільною, взагалі пішла надовго з дому. Приходить зрідка помитися і випрати одяг.
– Донечко, невже подобається тобі таке життя бездомне, схаменися, донечко, прошу тебе, – переконувала і вмовляла її мати.
– Відчепись, – чула мати у відповідь, вона вже й перестала її називати мамою.
– Де ти пропадаєш, донечко? Навіщо тобі таке життя? – і те, що почула у відповідь, ще більше засмутило її.
– Батьки – це сірі миші, – безжально й грубо відповідала Ліза, – зомбі, які живуть у вічних злиднях. І взагалі немає потреби вчитися, виходити заміж, приводити у світ дітей, до життя треба ставитися легко і байдуже.
– Лізонько, що ти таке кажеш?
Ганна зрозуміла, що там їх навчають так жити й думати. Донька не дивиться телевізор зовсім. До слів матері не прислухається, не сприймає її абсолютно.
– Лізонько, приберися у своїй кімнаті й брудні штани кинь у пральну машину, – сказала одного разу Ганна їй, але донька повелася неадекватно, вона грубо закричала у відповідь:
– Найбільший бруд у домі – це ти! Не чіпляйся.
Коли Ліза вкотре йде, мати запитує:
– Доню, ти куди йдеш?
– На роботу, – різко відповідає вона і йде.
Поступово Ганна довідалася, чим же займається дочка зі своїми “друзями”. Виявляється, вони клянчать гроші на вулиці та в електричках, інші брязкають на гітарах і намагаються щось співати, треті, знявши головні убори з голови, жебракують. Ось така робота в її Лізоньки.
А в літні місяці вони “працюють” і в інших містах, потягах. Ці гроші вони віддають комусь, а собі залишають небагато.
Ганна не спить нормально ночами, думки постійно крутяться в голові, як врятувати доньку.
– Як же не розуміє Ліза, що її використовують. Мізки їй затуманили книжками і “проповідями” на зборах. Їй старанно хтось втовкмачує в голову, що жити за повчанням батьків неправильно. Як мені донести до неї це. Як сказати, що з цього нічого доброго не вийде, губить вона своє життя.
В один із таких приходів додому доньки, Ганна делікатно завела з нею розмову на цю тему. Але Ліза не слухала, вона навмисно вмикає голосно музику і вдає, що мати не помічає, дивиться на неї, як на порожнє місце. Або починає танцювати, смикатися.
– Донечко, давай сходимо з тобою до лікаря, щось не дуже гарний ти маєш вигляд, – лагідно запропонувала мати, а вона погодилася на здивування матері.
На прийомі в лікаря Ліза натягнула на себе вигляд розумної, вихованої і скромної дівчини, нормально розмовляла з лікарем. Він виніс їй вердикт: – абсолютно здорова.
Це була надія в Ганни, думала, лікар щось побачить у поведінці доньки, але на жаль…
Ліза вискочила з поліклініки і навіть не глянувши на матір, швидко кудись пішла, не озираючись.
– Що тепер робити? Мені дуже страшно. А що, якщо вона одного разу приведе своїх “друзів” до нас додому, вони виганятимуть мене? А що, все може бути, ось тепер уже нічому не здивуюся. Цікаво, чи є ще такі нещасні матері, як я?
Ганну в житті нічого не тішить. Її пізня дитина, її улюблена і єдина донька щастя їй у житті не принесла.
Тепер вона живе немов на пороховій бочці, не знаючи, що ще можна очікувати від доньки. Так і не може витягнути свою доньку з того виру, куди вона потрапила. Ганна, звісно, звинувачує себе, що свого часу прогледіла цей момент. І що її чекає далі, навіть і не уявляє…Спеціально для сайту Stories
