– Я не хочу гречку. Їжте самі свою гречку. Що там у нас ще є?
– Нічого, мамо. Ой! Локшина є. Будеш?
– Ну, давай. Раз немає більше нічого.
Маринка скакала на одній нозі, натягувала штанину, кричала матері в іншу кімнату.
– Мамо, я сварю. Скажи тільки, чого хочеш…
– Давай локшину. Чого я буду тебе напружувати. Знову одна тяганина від мене.
– Мамо, ну, яка тяганина? Чого зварити?
– Локшину давай. Не треба нічого, – у голосі матері чулася образа.
Локшина, хліб, кава, сир, пиріжок, печиво, чай у термосі… Маринка, припасаючи старій матері, яка погано ходить, перекус до обіду, увесь час думала про те, що якби вона стільки їла вранці, то, напевно, не ввійшла б у двері.
Дзвонив телефон, Марина ставила локшину перед матір’ю, та в цей час щось говорила, але Марина побігла до телефону.
– Алло, – дзвонила доросла донька Катя.- Добрий ранок. Зможеш сьогодні Артемка із садка забрати? У мене завал тут…
– Зможу. Не хвилюйся, заберу. І куди його?
– До себе візьми. Я ввечері заїду або Сергій, або… Ой, мамо. Ми такі закручені, ввечері вирішимо.
А хто зараз не закручений? – подумала Марина, дивлячись на себе в дзеркало, розмазуючи за інерцією тональник. Потрібно було якимось магічним чином прибрати синці під очима.
– Ти чула? – у матері були проблеми зі слухом, тому весь цей час вона щось говорила, думаючи, що донька слухає її.
Дорогий слуховий апарат, на який витратили півтори її пенсії, вона відкинула. Сказала, що й так чує добре, а від апарата болить у неї голова.
– Що, мамо? – Марина фарбувалася нашвидкуруч.
– Ти вікно мені відкрий. Тільки трохи. А Віці подзвони, не забудь. Рочок у них сьогодні Левушкові. Зараз-то рано, але подзвони годин… годин… годин…
Зі спальні вийшов сонний чоловік.
– Договір роздрукуй, не забудь, – нагадав.
– Не забуду.
– Забудеш.
– Не забуду.
– Годині о десятій подзвони, на другій перерві, – крикнула мати, – Чи рано буде о десятій? Як думаєш? Коли краще-то?
– Мамо, зателефоную, – Марина вже одягнулася, дивилася у свій учительський портфель, намагаючись зібратися з думками – чи все взяла?
– Дивись там… Слизько, – попередив чоловік, пройшов у ванну і запитав уже звідти, – Я не зрозумів, а де мій рушник?
– Упав у лоток Лютика. У пранні. Візьми інший, – і вже голосніше, щоб чула мама, – Я пішла…
– А телефон взяла? – запитання матері залишилося без відповіді.
Ця звичка ставити якесь запитання у двері спочатку дратувала дуже, а тепер Марина звикла.
Вона зачинила двері, закрила ключем. Фух… Ось тут, на майданчику під’їзду, можна вже спокійно перевірити – чи все взяла?
Але перевірити не встигла, знову задзвонив телефон.
– Марино Ігорівно, вітаю, – ця мама учня завжди говорила повільно, з розтяжкою. Марина зрозуміла, що якщо продовжить розмову, то неодмінно запізниться. Вона притиснула телефон вухом до плеча, попрямувала до ліфта, – Ви можете розмовляти зараз?
– Кажіть…
– Розумієте… Тут така справа. Дениска захворів. Учора ще ввечері, дивлюся, а він невеселий якийсь… Зазвичай він увечері невгамовний, балакучий. А тут чоловік каже…
Ця розповідь матусі тривала доти, доки в Марини, яка вже крокувала вулицею, остаточно не замерзла рука.
– Я зрозуміла, одужуйте…, – перервала вона довгу розповідь, – Постарайтеся виконувати мої завдання, коли буде легше Денису.
Холодно… Ох, забула вікно мамі відкрити! Але ж Павло вдома, впораються…
– Марино, а не підміниш мене на шостому уроці в п’ятому “а”, – склавши руки перед грудьми, перед самим дзвоником до класу ,до неї зайшла вчитель української мови, а за сумісництвом – подруга й дуже хороша людина Олена Миколаївна. – Мені до Вітьки в лікарню треба.
– На шостому? Підміню, – обернулася до класу, – Діти, тихіше!, – і знову до Олени, – Все буде добре.
– Ти – найкраща Марино! Там будова слова. Я план на столі залишу. Ой, Марино, а чого в тебе одне око з тінями, а інше – ні?
– Та ти що! О, Господи…
Вологі серветки ситуацію виправили ще до уроку.
До уроків Марина завжди ставилася серйозно, готувалася ґрунтовно. Частіше вночі, вдень не вистачало часу. Ось і зараз, щойно почався урок, вона наче заспокоїлася.
Але посеред уроку від чоловіка прийшло смс – вона залишила в комп’ютері флешку. А це означає, що договір, який потрібен чоловікові для продажу старої машини саме сьогодні, залишився вдома.
Вона дала дітям завдання, відвернулася до вікна, набрала номер чоловіка.
– Павло, надішли на шкільну електронку його. Я тобі зараз напишу її… Як? Ну, скинь на телефон… , – діти відчули слабину. – Що відбувається в класі? Черниш, швидко заспокоївся!
На перерві помчала Марина дивитися електронку.Спеціально для сайту Stories
Секретарка Ніна Олександрівна махала руками – не до Вас.
– Не зараз, тільки не зараз, Марино Ігорівно. До нас з департаменту їдуть… А вас, до речі, Ольга Олегівна зайти просила.
– Навіщо?
– Не знаю я…, – Ніна втупилася в екран комп’ютера.
Марина подивилася на годинник, попрямувала до психолога, але в кабінеті її не застала, набрала номер.
– Ааа, Марино Ігорівно, щодо вашої Полищук документи готові. Треба відправляти. І це терміново. Я не буду це робити, займайтеся самі, беріть, ідіть до Лідії Миколаївни, підписи…
– Добре. Давайте документи, де вони?
– У кабінеті, де ще?
– Я поруч із кабінетом вашим.
– А…так? Я поїхала ненадовго, ну, давайте я сама їх вам принесу.
– Добре, буду чекати.
Не встигла піднятися вона сходами, як зателефонувала мама.
– Ти привітала?
– Кого? А, так… Тобто – ні ще. Подзвоню, мамо, не хвилюйся.
– Подзвони обов’язково.
Але продзвенів дзвінок, і почався новий урок – не відволічешся.
Наступна перерва була довга. Марина повела своїх шестикласників у їдальню.
У їдальні працювала мати однієї з учениць – хвилин десять пішло на бесіду з нею. Жінка шепотіла, відводила її вбік. Вона вважала, що її дівчинку принижують, Марина обіцяла в ситуації розібратися. У результаті – лише ковтнула чаю, перекусити не встигла.
– Ну, чого, роздрукувала? – дзвонив чоловік.
– Роздрукую… Не піду, поки не роздрукую.
Їй телефонували з ЦНАПу, запрошували забрати документи, які оформляли для мами. Ось… теж треба знайти час.
Телефонувала бабуся Полищук, питала, чи готові документи. Затягнула з документами психолог, а неприємні слова від бабусі довелося вислухати їй.
Після п’ятого уроку вдалося роздрукувати документи для чоловіка. Марина склала їх у файл, як неймовірну коштовність.
А ось документи Полищук довелося залишити Ніні – Лідія Миколаївна, директорка, поїхала. І тепер поставити підпис не могла. Треба чекати до завтра.
Марина дзвонила в опіку, розв’язувала проблему, вибачалася за затримку, пояснювала ситуацію… Полищук в них лише значилася, але в школі практично не бувала. Зараз її переводили до спецзакладу.
А тут ще Раїса Григорівна прийшла зі скаргою на її дівчат. Вони в туалеті влаштували поділ кабінок: у свою кабінку нікого не пускали, стверджуючи, що інші її бруднять.
Розбиралися…
Після шостого уроку вона написала племінниці привітання і з почуттям виконаного обов’язку вирушила в учительську заповнювати електронні журнали.
– Марино, ти довго? Чекаємо, чекаємо, – із претензією в голосі телефонувала мама.
– Мамо, я на роботі… Скоро буду.
– Ти ж раніше по вівторках о третій уже вдома була. Га?
– Заміщала педагога…
– Га? Чого?
– Заміщала! – крикнула в трубку втомлена Марина.
– Чого?
Марина зітхнула глибоко…
– Нічого, мамо…
– А вдома хліба немає. Павло сказав. Він чекає на тебе. І я чекаю…
Звісно, хотілося запитати, а чи не хоче Павло сходити по хліб сам, але Марина розуміла, що мама або не розчує, або розведе руками.
А ще хотілося закричати – а навіщо ви всі мене чекаєте? Навіщо?
І Марина закричала… Але тільки подумки…
У реалі ж вона сиділа за комп’ютером у вчительській, зовні цілком спокійна, писала домашку, виставляла оцінки. І ніхто не помічав її гнівно стиснуті губи.Спеціально для сайту Stories
Вона розуміла – мамі бракує спілкування. Із чоловіком мама спілкувалася мало, тільки за потреби. Та й він не горів бажанням спілкуватися зі старою, яка вже не виходить із дому.
Є люди, які спокійно роблять тільки те, або практично тільки те, що вважають за потрібне. Таким був чоловік. А є ось такі, як вона…
Виходило, що всі стрілки сходилися на ній, на Марині. Усім вона потрібна…
Навіть кошеня, яке купила донька, і те опинилося в них. З’ясувалося, що у зятя алергія. Він раптом почав свербіти й чхати, щойно в домі з’явився Лютик.
А Марина крутилася в усьому цьому, і їй усе більше хотілося на безлюдний острів.
Зі школи вона попрямувала в магазин. Повні пакети провізії. Увечері буде онук, у нього – своя кухня. Чоловік не їсть тушковані овочі, а мама не може жити без тушкованої капусти. Без капусти в неї одразу починає боліти живіт.
– Шкода мені тебе, Мариночко, краще вже нехай болить живіт. А ти відпочинь, не треба капусти сьогодні…
Це було мамине гасло: “Шкода мені тебе, відпочинь, а я вже переб’юся як-небудь”.
І воно було дієвим – після нього Маринка бігла в аптеку, готувала те, що матері хотілося, відчуваючи надзвичайно почуття провини перед старою безпорадною людиною.
Ось і зараз вона тягла важкі пакети з супермаркету, щоб догодити всім. І весь час було відчуття, що щось вона забула зробити.
Чоловіка вдома вже не було.
– Прийшла, так? Слухай-но, я Клаві дзвонила, а в неї у Свєтки-то спину прихопило…, – Марина щойно переступила поріг, кинула на підлогу пакети, почала роззуватися.
– Мамо, і в мене спина болить, можна я прийду до тями спочатку.
– Так я чого? Просто розповісти хотіла, – образилася мати.
Новини про далеку незнайому Марині давню товаришку матері Клаву зараз її цікавили найменше. Але роздягнувшись, розклавши пакети по полицях холодильника, все ж пішла до матері в кімнату:
– Ну, чого там із твоєю Клавою?
Так… матері не вистачало спілкування. Марина це розуміла. У неї спілкування було з надлишком, і зараз хотілося просто тиші. Але вона слухала про Клаву, робила вигляд, що цікавиться.
Марина дістала покупні заморожені котлети, зібралася посмажити, але виявила, що сковорода брудна, поставила її в раковину, змивала жир. Вона чула, але не слухала матір, думала про справи шкільні, мила посуд, смажила котлети і чистила картоплю на вечерю практично одночасно.
Було в неї в запасі не більш як година часу, а потім треба їхати в садочок за онуком.
У двері постукали. Відчинила. За дверима літня сусідка.
– Мариночко, не допоможете? У мене краплі за диван закотилися. А я ж не бачу…
Швидко допомогти теж не виходило. Коли сусідка зі швидкістю черепахи рушила вузьким своїм коридором, Марина зрозуміла – котлети згорять.
Вона повернулася на секунду просто вимкнути газ.
– Чого там? Хто?
– Тітка Маша, мамо…
– А чого їй треба?
– Краплі впали, закотилися…
– Га? Що розбилося?
– Нічого не розбилося, мамо?
– Куди ти? Куди пішла-то знову?
Марина грюкнула дверима. Це неможливо! Неможливо… Нерви здавали.
Вона повернулася від сусідки, роз’яснила матері ситуацію, щосили намагаючись зробити це спокійно. Потім вислухала міркування про старість, нашвидкуруч щось приготувала, зібралася за онуком.
– Ти ж вікно мені вранці так і не відчинила. Хоч зараз відчини!
Марина пройшла прямо взута, відчинила вікно.
У годину-пік в автобусі було не проштовхнутися. Вона дивилася за вікно, на сніг, що тане на асфальті. Хотілося в теплі країни, і бажано під пальму на безлюдний острів.
Клацнув телефон.
Повідомлення від далекої подруги Віри:
“Давно не розмовляли, вдень ніколи, ввечері зможеш?”
“Давай, тільки після дев’ятої.”
Біля садка зловила дівчинку, яка тікала від матері.
– Ох, дякую!
Мати досить хльостко покарала дівчинку, та розревілася.
– Ну, навіщо Ви? – вирвалося в Марини від несподіванки материнського дійства.
– Ви не розумієте! Уже ніяких нервів не вистачає! – мало не плакала молода матуся.
І Маринці стало шкода молоду жінку. Якийсь надлом у ній відчувався. Час чи що такий – усім “нервів не вистачає”.
– Бабусю! – Артемко мчав до неї.
Як же любила вона цього хлопчика, свого онука. Марина розтанула, усміхнулася. У ці хвилини вона була, і справді, щаслива. Він тараторив, розповідаючи свої дитячі важливі новини. І ось ці новини, хоч і були вони зовсім незначними в дорослому сенсі, але чомусь було слухати цікаво.
– У Артема соплі. Завтра лікуйтеся. Ми вже не стали сьогодні дзвонити, але після сну встав із закладеним носом.
– Правда? Добре, дякую, будемо лікуватися…
Вона одягла Артемка, вивела на вулицю. А потім рішуче повернулася в садок і викликала таксі. Якщо він і справді починає хворіти, краще їхати на таксі.
– Катю, Артемко захворів. У садочку сказали – лікувати, – зателефонувала вона з таксі доньці.
– Ясно… Він і вдома вранці сопів. Як же зараз невчасно! А ти працюєш, так?
– Ну, звісно… І тато.
– Шкода. Гаразд, придумаю що-небудь. Знову преміальні не отримаю.
– Що робити, Катю. Діти хворіють.
Удома треба було відокремити Артемка від старенької матері. Хворіла вона завжди важко, Марині дуже не хотілося, щоб мати підхопила вірус.
Добре хоч Павло, прийшовши з роботи, відволік онука – вони грали з Лютиком, клеїли стару модель автомобіля в спальні.
А мама дивилася телевізор у залі, свої улюблені політичні програми. Марина, як завжди, була на кухні. Треба було нагодувати сім’ю вечерею, приготувати обід на завтра.
День спливав, як швидка річка по камінцях…
От тільки ніжки не хотіли стояти, Марина сідала на стілець, а ще голова весь час норовила впасти на стіл, та так там і залишитися…
Забігла Катя – свіжий струмінь. Її новини завжди були якісь хвилюючі, але завжди хороші.
– Донечко, привіт,як справи?
– Та ось підтвердилося дещо. Мамо… пішли до тата, мені вам треба щось сказати.
Увійшли в зал, щоб і бабуся чула.
Марина почала здогадуватися. Невже? Артемка носився за Лютиком.
– Дорогі мої, я чекаю на дитину.
– Ух ти! – батько не знав як реагувати.
– Вітаю, люба ти моя! Ох, як же все ж таки боязко…, – Марина ще не прийшла до тями, обіймала доньку.
– Га? Чого? – бабуся як завжди не розчула.
– Катька дитину чекає, – переклав Павло тещі.
– На кого чекає?
Батько закотив очі.
– Бабусю, – Катерина сіла поруч із бабусею, обійняла за плече, поклала її руку собі на живіт, – Два місяці вже…
Після від’їзду Каті з Артемкою, після того, як Марина нагодувала всіх, у раковину не хотілося заглядати. Гора посуду туди не влізла, вона височіла ще й поруч на столі.
Вона сиділа на кухні, не могла поворухнутися.
– Марино. Ліки мені дай. І води запити, – кричала мама.
На кухню увійшов Павло.
– Павло, і мені якісь ліки дай. Від втоми, радості й сказу одночасно, – сказала вона тихо.
– Здається, Лютик десь напаскудив. Пахне…, – відповів чоловік. Він дивився на Марину жалісливо. – Я помию посуд, йди до мами, і подивися, може відшукаєш, де там Лютик сходив. А то ж не засну…
І знову дзвінок. Щойно побачила Марина – хто дзвонить, зрозуміла, що намагалася згадати вдень.
– Тетяно, привіт. Забула, завтра заберу гриби. Так, вона другий день забуває забрати в овочевому кіоску, де працює мати її випускниці, замовлені там гриби. Не забути б – завтра!
Увечері, коли чоловік лежав перед телевізором, а мама вже міцно спала, Марина стояла під струменями душу й уявляла себе десь далеко-далеко під струменями водоспадів. А кругом пагорби, скелі й тільки звук падаючої води…
Ще треба було підготуватися до завтрашніх уроків. Але це – вже вночі.
Вона вийшла з ванної о пів на одинадцяту, коли подзвонила Віра. Марина лягла на ліжко, передчуваючи душевну розмову.
– Ох, Маринка. Навіть часу немає поговорити нормально. У мене така круговерть!
– І в мене… Я постійно хочу на безлюдний острів.
– Теж саме.. І коли ми з тобою відпочинемо?
Останнім часом із подругами розмовляла ночами. Вдень зовсім не вистачало часу.
Потім Марина готувалася до уроків до пів на другу. Лютик забрався їй на коліна, приємно бурчав, зігрівав своїм теплом.
А коли проходила повз мамину кімнату, побачила, що та вже не спить – сидить на ліжку.
– Мамо, що, не спиться?
– Ні… Не спиться. Удень виспалася…
– А я засинаю, пів на сьому вже вставати. Як я тобі заздрю… Коли вже й у мене настане спокій?
Мати повернула до неї обличчя, блиснуло її сиве волосся в місячних відблисках вікна.
– Ні… Не дай Бог, Марино, тобі такого спокою, який у мене. Ось ти зараз по-справжньому щаслива. Тільки ж і сама цього не розумієш…
– Мамо…
– Бережи його, щастя своє. І себе бережи. Адже життя твоє зараз і є – щастя.
Марина присіла поруч, зітхнула і раптом пригорнулася до матері – захотілося. Мати обійняла її.
Але ж і правильно. Їй є кого любити, є, чого чекати, бажати, творити… І її люблять. А з рештою вона впорається…
Завтра буде новий день.
Ще один день суцільного щастя.
