— Негайно прибери ці брудні чоботи! Скільки можна повторювати?!
Мати кричала так голосно, що слова розліталися осколками по всій кухні.
Катя стояла посеред передпокою — сім років, косички розтріпалися, щоки червоні. І мовчала. Уперто мовчала, стиснувши кулачки.
— Ти мене взагалі чуєш? — мати зробила крок ближче, нависла. — Чи ти спеціально з мене дурну робиш?
Щось всередині дівчинки клацнуло. Ніби пружина зірвалася.
— Ти зла! — викрикнула Катя. — Найзліша на світі!
І кинулася до дверей.
— Стій! Куди ти?! Катя!
Але та вже була на ґанку. Босоніж. В одній футболці і штанях. Зачинила хвіртку — і вперед, стежкою до лісу.
А за нею, плутаючись у власних лапах, припустився Боня — маленьке цуценя, рудий клубочок з довгими вухами. Воно завжди бігало за Катькою.
Ліс зустрів прохолодою.
Пахло мохом, хвоєю і чимось терпким — осіннім. Катя йшла, втупившись поглядом у землю, і тільки сопіла від образи.
“Зла вона. Вічно кричить. Вічно незадоволена. Ну і нехай!”
Боня біг поруч, іноді тикав носом в її руку. Ніби запитував: «Ти чого?»
– Нічого я, — буркнула дівчинка. — Просто не піду більше додому. Ось.
Вона звернула з стежки. Потім ще раз. Потім, зачекайте, а де ж була стежка?
Катя зупинилася. Озирнулася.
Дерева. Скрізь дерева. Високі, густі. І тиша. Така, що в вухах дзвенить.
– Боня? – покликала вона тихо.
Цуценя сиділо біля її ніг і дивилося знизу вгору. Великими, карими, нерозуміючими очима.
— Ну нічого страшного, — збрехала собі Катя. — Зараз знайдемо дорогу назад.
Але дорога не знаходилася.
Година. Дві. Небо темніло, ніби хтось зверху натягував сіру ковдру. Стало холодно.
Катька присіла на пень, обхопила коліна руками.
— Боня, я не знаю, куди йти, — прошепотіла вона. І заплакала.
Тихо. Майже беззвучно. Сльози капали на землю, змішуючись з хвоєю.
Цуценя підповзло ближче, ткнулося мордою в її ногу.
У селі спохватилися, коли зовсім стемніло.
— Галю! — крикнув сусід через паркан. — Катьку не бачив?
— Ні, — мати вийшла на ґанок, витираючи руки об фартух. — А що?
— Та ось Василь каже — бачив, як вона до лісу побігла. Години три тому. З собачкою.
Серце впало вниз. Так сильно, що на секунду перехопило подих.
— До лісу? — повторила мати. І побігла.
Кликати. Кричати. Метатися по лісу, поки голос не зник, поки ноги не підкосилися.
До вечора в селі зібралася вся округа. Чоловіки з ліхтарями, жінки з термосами. Навіть дільничний приїхав з райцентру.
Мати стояла біля краю лісу, дивилася в темряву і шепотіла одне:
– Тільки знайдися, донечко.
Чоловіки прочісували ліс ланцюгом — метр за метром, крик за криком. Жінки стояли біля багаття, кип’ятили чай, шепотілися між собою. А мати стояла як вкопана, вдивлялася в хащі, ніби могла силою погляду витягнути звідти дочку.
— Галю, йди відпочинь, — підійшла сусідка Тамара, простягнула кухоль. — Сили берегти треба.
— Які сили? — мати навіть не обернулася. — Вона там одна. Сім років їй, Томка.
— Знайдуть. Обов’язково знайдуть.
Але голос Тамари тремтів. І обидві це чули.
До ночі повернулися чоловіки. Втомлені. Брудні.
— Нічого, — дільничний провів долонею по обличчю. — Обійшли кілометрів два в усі боки. Ні сліду.
— Як це нічого?! — мати підійшла до нього, схопила за рукав. — Ви погано шукали! Треба ще! Треба далі!
— Галина Петрівна, я розумію. Але вже темно. Завтра з світанком продовжимо.
— Завтра?! — вона майже кричала тепер. — А якщо її вже завтра не буде?!
Дільничний мовчав. Що тут скажеш?
Ніч видалася холодною. Температура впала до нуля. У селі ніхто толком не спав — хтось чергував біля багаття, хтось збирав нові групи добровольців, хтось просто сидів на ґанку у темряві.
А мати всю ніч простояла біля дороги. Дивилася на ліс. Чекала дива.
Катька не пам’ятала, як заснула.
Пам’ятала тільки холод — пронизливий, в’їдливий. І страх. Такий, що хотілося згорнутися клубочком і більше ніколи не розгортатися.
Вона лежала під ялиною, підтягнувши коліна до грудей. Боня влаштувався поруч, притиснувся всім тільцем до її живота. Дихав часто-часто, тремтів.
— Не бійся, — прошепотіла дівчинка, гладячи його по мокрій шерсті. — Ми впораємося.
Але сама не вірила.
Ранок настав сірий, туманний. Катя спробувала встати — і охнула. Ноги не слухалися. Босі ступні розпухли, вкрилися подряпинами і синцями. Голова крутилася. У роті пересохло так, що язик прилип до піднебіння.
— Боня, — покликала вона хрипло. — Боня, вставай. Треба йти.
Цуценя підняло голову. Подивилося на неї — і знову ткнулося носом у її руку. Ніби говорило: «Я з тобою».
Вони брели навмання. Катя — крок, два, три, спотикаючись об коріння. Боня — слідом, іноді забігаючи вперед, іноді озираючись.
До полудня дівчинка впала. Просто впала на коліна посеред галявини і більше не змогла підвестися.
— Все, — прошепотіла вона. — Я більше не можу.
Боня заскиглив. Тихо так, жалібно. Потім почав лизати їй обличчя — наполегливо, відчайдушно.
— Не треба, — Катя відвернулася. — Іди додому, Боня. Іди за мамою.
Але щеня не пішло.
Воно лягло поруч. Поклало морду їй на плече. І залишилося.
Другий день пошуків був гірший за перший.
Чоловіки розділилися на три групи, пішли в різні боки. Хтось на квадроциклах, хтось пішки. Прочісували кожну балку, кожну галявину.
Нічого.
— Може, вовки? — тихо сказав хтось біля багаття.
— Замовкни! — гримнув інший. — При ній не говори такого!
Але мати почула. І щось всередині неї остаточно обірвалося.
До вечора другого дня надія почала танути.
Люди переглядалися. Мовчали. Хтось потайки хрестився.
На третій ранок сталося те, чого ніхто не очікував. З лісу вийшов Боня. Один.
Він йшов, хитаючись. Лапи підкошувалися. Шерсть звалялася, вкрилася будяками і брудом. З вуха текла кров — мабуть, зачепився за щось гостре.
— Дивіться! — крикнула Тамара. — Це ж, це ж собака Катерини!
Мати обернулася — і завмерла.
Цуценя зупинилося за десять метрів від неї. Присіло. Заскиглило. Потім розвернулося і пішло назад у ліс.
Пройшло кілька кроків. Зупинилося. Обернулося.
Знову заскиглило.
— Воно, воно кличе, — прошепотів хтось. — Кличе за собою!
Дільничний першим зірвався з місця.
— За мною! Швидко!
Боня побіг. Повільно. Ледве волочачи лапи. Але наполегливо — вперед, у ліс.
А за ним потягнулися люди. Мати бігла, не відчуваючи ніг, не помічаючи гілок, що шмагали по обличчю. Бігла і молилася — беззвучно, відчайдушно:
«Господи, нехай жива. Тільки нехай жива».
Цуценя вело їх майже годину. Через буреломи, через такі хащі, де зазвичай люди і не ходили.
А потім зупинилося. Лягло на землю. І більше не вставало.
— Тут, — крикнув дільничний. — Вона тут!
Він розсунув гілки ялини — і побачив.
Дівчинку. Маленьку, бліду, згорнуту клубочком на сирій землі.
Дільничний завмер. На секунду. Всього на одну секунду — але вона розтягнулася, ніби час стиснувся в грудку і застиг.
Дівчинка лежала під ялиною, нерухома. Обличчя — воскове, губи — сині. Очі закриті.
— Катя! — крик матері розірвав тишу.
Вона рвонула вперед, ледь не збивши дільничного з ніг. Впала на коліна поруч з дочкою, схопила її за плечі.
— Катерино, чуєш мене?! Відкрий очі! Ну будь ласка!
— Галина Петрівна, відійдіть! — дільничний відштовхнув її — різко, але не грубо. Нахилився над дівчинкою, приклав пальці до шиї.
Пульс. Слабкий. Але є.
— Жива! — видихнув він. — Жива, чуєте?! Швидко! Ковдри, термоси, все, що є!
Люди заметушилися. Хтось побіг за носилками, хтось здирав з себе куртку, хтось тряс термос, намагаючись розлити чай тремтячими руками.
А мати притискала дочку до грудей і плакала. Беззвучно. Сльози текли по щоках, капали на дитяче волосся, змішувалися з брудом і хвоєю.
— Пробач мене, — шепотіла вона. — Пробач, донечко.
Катя ледь ворухнулася.
Відкрила очі — каламутні, сліпі.
— Мамо? — ледь чутно промовила.
— Я тут! Я поруч! — мати міцніше притиснула її до себе. — Все добре. Все закінчилося.
Дівчинка моргнула. Повільно.
— Боня, — прошепотіла вона. — Де Боня?
Мати обернулася.
Цуценя лежало осторонь. Там, де зупинилося. Не ворушилося.
— Боня! — крикнула Катя. — Боня, вставай!
Дільничний підійшов до Боні, присів поруч. Поклав руку на груди.
Серце билося. Часто. Слабо. Але билося.
— Він живий, — сказав дільничний. — Тільки зовсім виснажився. Ледве дихає.
— Візьміть його, — попросила мати. — Будь ласка. Адже він її врятував.
Один з чоловіків обережно підняв цуценя. Боня навіть не відкрив очі. Просто звісив голову, ніби всі сили залишив на тій стежці, якою вів людей.
Катю несли на носилках. Закутану в ковдри, з термосом гарячого чаю в руках. Вона пила маленькими ковтками, морщилася — горло боліло, губи потріскалися.
А поруч йшла мати. Тримала за руку. Не відпускала ні на секунду.
— Мамо, — прохрипіла Катя. — Я не хотіла тікати.
— Тихіше, тихіше, — мати погладила її по голові. — Не говори зараз. Відпочивай.
Мати зупинилася. Подивилася на дочку — і сама заплакала. Знову.
— Це я в усьому винна. Я кричала через якісь чоботи, Господи. Через чоботи я мало не втратила тебе.
Катя простягнула руку, торкнулася материнської щоки.
— Не плач, — прошепотіла вона. — Я ж знайшлася.
І посміхнулася.
Коли вони вийшли до села, їх зустрічала вся округа.
Жінки хрестилися, чоловіки знімали капелюхи, хтось витирав сльози кулаками. А дільничний зупинився, обернувся до натовпу.
— Без цього цуценяти, — сказав він голосно, — ми б не знайшли її. Ніколи. Воно пройшло туди і назад. Кілометрів п’ять, напевно. А йому самому місяців шість від сили.
— Воно мене гріло, — тихо додала Катя. — Вночі. Коли було холодно. Воно лягало поруч і не давало мені боятися.
Люди мовчали.
Хтось шмигнув носом. Хтось відвернувся, щоб не бачили сліз.
А один з чоловіків підійшов і погладив Боню по голові.
— Ти герой, — сказав він просто. — Справжній герой.
Боня відкрив одне око. Подивився на Катю — вона лежала на носилках, загорнута в ковдри, жива, поруч.
І знову закрив очі.
Здається, він зрозумів: все. Можна відпочивати.
Вдома Катю поклали в ліжко. Укутали трьома ковдрами, напоїли гарячим молоком з медом, розтерли ноги спиртом.
А Боню поклали поруч. На краєчок ліжка.
— Нехай полежить, — сказала мати. — Він заслужив.
Цуценя згорнулося калачиком біля ніг дівчинки. Глибоко зітхнуло. І заснуло.
Міцно. Так, як сплять ті, хто зробив усе, що міг.
Катя простягнула руку, погладила його по голові.
— Дякую, що не покинув мене, — прошепотіла вона.
Мати сиділа на стільці поруч. Дивилася на дочку. На цуценя. І не могла відірвати погляд.
— Я думала, що втратила тебе, — сказала вона тихо.
Дівчинка кивнула.
— Я більше не буду тікати, — прошепотіла вона. — Обіцяю.
— І я більше не буду кричати, — мати нахилилася, поцілувала її в лоб. — Обіцяю.
Вони сиділи так довго.
А за вікном село поступово заспокоювалося. Люди розходилися по домівках.
І тільки дільничний стояв на краю лісу. Дивився в темряву.
— Пощастило, — сказав він уголос. — Чорт забирай, пощастило.
Але в глибині душі знав: це була не удача.
Це була любов. Маленька, чотирилапа, з рудою шерстю і величезним серцем.
Через тиждень Катя вже бігала по двору.
Боня слідом — правда, трохи повільніше, ніж зазвичай, кульгаючи на задню лапу.
Ветеринар з райцентру оглянув цуценя і тільки похитав головою:
— Виснаження, зневоднення, рвані рани на подушечках лап. Для дорослої собаки це було б випробуванням. А для цуценяти… Диво, що вижило.
— Він сильний, — сказала Катя, обіймаючи Боню. — Найсильніший на світі.
У селі про цю історію говорили довго.
Хтось називав це везінням. Хтось — божим промислом.
Катя виросла. Боня постарів.
Але коли дівчинка — вже не дівчинка, а дівчина — їхала вчитися в місто, вона присіла перед собакою на коліна. Обійняла його сиву морду.
— Дякую, — прошепотіла вона. — За все.
Боня лизнув її в щоку.
Один раз. Повільно і ніжно.
Ніби говорив: «Їдь. Я буду чекати».
Спеціально для сайту Stories
