— Без цього цуценяти, — сказав він голосно, — ми б не знайшли її. Ніколи. Воно пройшло туди і назад. Кілометрів п’ять, напевно. А йому самому місяців шість від сили

— Негайно прибери ці брудні чоботи! Скільки можна повторювати?!

Мати кричала так голосно, що слова розліталися осколками по всій кухні.

Катя стояла посеред передпокою — сім років, косички розтріпалися, щоки червоні. І мовчала. Уперто мовчала, стиснувши кулачки.

— Ти мене взагалі чуєш? — мати зробила крок ближче, нависла. — Чи ти спеціально з мене дурну робиш?

Щось всередині дівчинки клацнуло. Ніби пружина зірвалася.

— Ти зла! — викрикнула Катя. — Найзліша на світі!

І кинулася до дверей.

— Стій! Куди ти?! Катя!

Але та вже була на ґанку. Босоніж. В одній футболці і штанях. Зачинила хвіртку — і вперед, стежкою до лісу.

А за нею, плутаючись у власних лапах, припустився Боня — маленьке цуценя, рудий клубочок з довгими вухами. Воно завжди бігало за Катькою.

Ліс зустрів прохолодою.

Пахло мохом, хвоєю і чимось терпким — осіннім. Катя йшла, втупившись поглядом у землю, і тільки сопіла від образи.

“Зла вона. Вічно кричить. Вічно незадоволена. Ну і нехай!”

Боня біг поруч, іноді тикав носом в її руку. Ніби запитував: «Ти чого?»

– Нічого я, — буркнула дівчинка. — Просто не піду більше додому. Ось.

Вона звернула з стежки. Потім ще раз. Потім, зачекайте, а де ж була стежка?

Катя зупинилася. Озирнулася.

Дерева. Скрізь дерева. Високі, густі. І тиша. Така, що в вухах дзвенить.

– Боня? – покликала вона тихо.

Цуценя сиділо біля її ніг і дивилося знизу вгору. Великими, карими, нерозуміючими очима.

— Ну нічого страшного, — збрехала собі Катя. — Зараз знайдемо дорогу назад.

Але дорога не знаходилася.

Година. Дві. Небо темніло, ніби хтось зверху натягував сіру ковдру. Стало холодно.

Катька присіла на пень, обхопила коліна руками.

— Боня, я не знаю, куди йти, — прошепотіла вона. І заплакала.

Тихо. Майже беззвучно. Сльози капали на землю, змішуючись з хвоєю.

Цуценя підповзло ближче, ткнулося мордою в її ногу.

У селі спохватилися, коли зовсім стемніло.

— Галю! — крикнув сусід через паркан. — Катьку не бачив?

— Ні, — мати вийшла на ґанок, витираючи руки об фартух. — А що?

— Та ось Василь каже — бачив, як вона до лісу побігла. Години три тому. З собачкою.

Серце впало вниз. Так сильно, що на секунду перехопило подих.

— До лісу? — повторила мати. І побігла.

Кликати. Кричати. Метатися по лісу, поки голос не зник, поки ноги не підкосилися.

До вечора в селі зібралася вся округа. Чоловіки з ліхтарями, жінки з термосами. Навіть дільничний приїхав з райцентру.

Мати стояла біля краю лісу, дивилася в темряву і шепотіла одне:

– Тільки знайдися, донечко.

Чоловіки прочісували ліс ланцюгом — метр за метром, крик за криком. Жінки стояли біля багаття, кип’ятили чай, шепотілися між собою. А мати стояла як вкопана, вдивлялася в хащі, ніби могла силою погляду витягнути звідти дочку.

— Галю, йди відпочинь, — підійшла сусідка Тамара, простягнула кухоль. — Сили берегти треба.

— Які сили? — мати навіть не обернулася. — Вона там одна. Сім років їй, Томка.

— Знайдуть. Обов’язково знайдуть.

Але голос Тамари тремтів. І обидві це чули.

До ночі повернулися чоловіки. Втомлені. Брудні.

— Нічого, — дільничний провів долонею по обличчю. — Обійшли кілометрів два в усі боки. Ні сліду.

— Як це нічого?! — мати підійшла до нього, схопила за рукав. — Ви погано шукали! Треба ще! Треба далі!

— Галина Петрівна, я розумію. Але вже темно. Завтра з світанком продовжимо.

— Завтра?! — вона майже кричала тепер. — А якщо її вже завтра не буде?!

Дільничний мовчав. Що тут скажеш?

Ніч видалася холодною. Температура впала до нуля. У селі ніхто толком не спав — хтось чергував біля багаття, хтось збирав нові групи добровольців, хтось просто сидів на ґанку у темряві.

А мати всю ніч простояла біля дороги. Дивилася на ліс. Чекала дива.

Катька не пам’ятала, як заснула.

Пам’ятала тільки холод — пронизливий, в’їдливий. І страх. Такий, що хотілося згорнутися клубочком і більше ніколи не розгортатися.

Вона лежала під ялиною, підтягнувши коліна до грудей. Боня влаштувався поруч, притиснувся всім тільцем до її живота. Дихав часто-часто, тремтів.

— Не бійся, — прошепотіла дівчинка, гладячи його по мокрій шерсті. — Ми впораємося.

Але сама не вірила.

Ранок настав сірий, туманний. Катя спробувала встати — і охнула. Ноги не слухалися. Босі ступні розпухли, вкрилися подряпинами і синцями. Голова крутилася. У роті пересохло так, що язик прилип до піднебіння.

— Боня, — покликала вона хрипло. — Боня, вставай. Треба йти.

Цуценя підняло голову. Подивилося на неї — і знову ткнулося носом у її руку. Ніби говорило: «Я з тобою».

Вони брели навмання. Катя — крок, два, три, спотикаючись об коріння. Боня — слідом, іноді забігаючи вперед, іноді озираючись.

До полудня дівчинка впала. Просто впала на коліна посеред галявини і більше не змогла підвестися.

— Все, — прошепотіла вона. — Я більше не можу.

Боня заскиглив. Тихо так, жалібно. Потім почав лизати їй обличчя — наполегливо, відчайдушно.

— Не треба, — Катя відвернулася. — Іди додому, Боня. Іди за мамою.

Але щеня не пішло.

Воно лягло поруч. Поклало морду їй на плече. І залишилося.

Другий день пошуків був гірший за перший.

Чоловіки розділилися на три групи, пішли в різні боки. Хтось на квадроциклах, хтось пішки. Прочісували кожну балку, кожну галявину.

Нічого.

— Може, вовки? — тихо сказав хтось біля багаття.

— Замовкни! — гримнув інший. — При ній не говори такого!

Але мати почула. І щось всередині неї остаточно обірвалося.

До вечора другого дня надія почала танути.

Люди переглядалися. Мовчали. Хтось потайки хрестився.

На третій ранок сталося те, чого ніхто не очікував. З лісу вийшов Боня. Один.

Він йшов, хитаючись. Лапи підкошувалися. Шерсть звалялася, вкрилася будяками і брудом. З вуха текла кров — мабуть, зачепився за щось гостре.

— Дивіться! — крикнула Тамара. — Це ж, це ж собака Катерини!

Мати обернулася — і завмерла.

Цуценя зупинилося за десять метрів від неї. Присіло. Заскиглило. Потім розвернулося і пішло назад у ліс.

Пройшло кілька кроків. Зупинилося. Обернулося.

Знову заскиглило.

— Воно, воно кличе, — прошепотів хтось. — Кличе за собою!

Дільничний першим зірвався з місця.

— За мною! Швидко!

Боня побіг. Повільно. Ледве волочачи лапи. Але наполегливо — вперед, у ліс.

А за ним потягнулися люди. Мати бігла, не відчуваючи ніг, не помічаючи гілок, що шмагали по обличчю. Бігла і молилася — беззвучно, відчайдушно:

«Господи, нехай жива. Тільки нехай жива».

Цуценя вело їх майже годину. Через буреломи, через такі хащі, де зазвичай люди і не ходили.

А потім зупинилося. Лягло на землю. І більше не вставало.

— Тут, — крикнув дільничний. — Вона тут!

Він розсунув гілки ялини — і побачив.

Дівчинку. Маленьку, бліду, згорнуту клубочком на сирій землі.

Дільничний завмер. На секунду. Всього на одну секунду — але вона розтягнулася, ніби час стиснувся в грудку і застиг.

Дівчинка лежала під ялиною, нерухома. Обличчя — воскове, губи — сині. Очі закриті.

— Катя! — крик матері розірвав тишу.

Вона рвонула вперед, ледь не збивши дільничного з ніг. Впала на коліна поруч з дочкою, схопила її за плечі.

— Катерино, чуєш мене?! Відкрий очі! Ну будь ласка!

— Галина Петрівна, відійдіть! — дільничний відштовхнув її — різко, але не грубо. Нахилився над дівчинкою, приклав пальці до шиї.

Пульс. Слабкий. Але є.

— Жива! — видихнув він. — Жива, чуєте?! Швидко! Ковдри, термоси, все, що є!

Люди заметушилися. Хтось побіг за носилками, хтось здирав з себе куртку, хтось тряс термос, намагаючись розлити чай тремтячими руками.

А мати притискала дочку до грудей і плакала. Беззвучно. Сльози текли по щоках, капали на дитяче волосся, змішувалися з брудом і хвоєю.

— Пробач мене, — шепотіла вона. — Пробач, донечко.

Катя ледь ворухнулася.

Відкрила очі — каламутні, сліпі.

— Мамо? — ледь чутно промовила.

— Я тут! Я поруч! — мати міцніше притиснула її до себе. — Все добре. Все закінчилося.

Дівчинка моргнула. Повільно.

— Боня, — прошепотіла вона. — Де Боня?

Мати обернулася.

Цуценя лежало осторонь. Там, де зупинилося. Не ворушилося.

— Боня! — крикнула Катя. — Боня, вставай!

Дільничний підійшов до Боні, присів поруч. Поклав руку на груди.

Серце билося. Часто. Слабо. Але билося.

— Він живий, — сказав дільничний. — Тільки зовсім виснажився. Ледве дихає.

— Візьміть його, — попросила мати. — Будь ласка. Адже він її врятував.

Один з чоловіків обережно підняв цуценя. Боня навіть не відкрив очі. Просто звісив голову, ніби всі сили залишив на тій стежці, якою вів людей.

Катю несли на носилках. Закутану в ковдри, з термосом гарячого чаю в руках. Вона пила маленькими ковтками, морщилася — горло боліло, губи потріскалися.

А поруч йшла мати. Тримала за руку. Не відпускала ні на секунду.

— Мамо, — прохрипіла Катя. — Я не хотіла тікати.

— Тихіше, тихіше, — мати погладила її по голові. — Не говори зараз. Відпочивай.

Мати зупинилася. Подивилася на дочку — і сама заплакала. Знову.

— Це я в усьому винна. Я кричала через якісь чоботи, Господи. Через чоботи я мало не втратила тебе.

Катя простягнула руку, торкнулася материнської щоки.

— Не плач, — прошепотіла вона. — Я ж знайшлася.

І посміхнулася.

Коли вони вийшли до села, їх зустрічала вся округа.

Жінки хрестилися, чоловіки знімали капелюхи, хтось витирав сльози кулаками. А дільничний зупинився, обернувся до натовпу.

— Без цього цуценяти, — сказав він голосно, — ми б не знайшли її. Ніколи. Воно пройшло туди і назад. Кілометрів п’ять, напевно. А йому самому місяців шість від сили.

— Воно мене гріло, — тихо додала Катя. — Вночі. Коли було холодно. Воно лягало поруч і не давало мені боятися.

Люди мовчали.

Хтось шмигнув носом. Хтось відвернувся, щоб не бачили сліз.

А один з чоловіків підійшов і погладив Боню по голові.

— Ти герой, — сказав він просто. — Справжній герой.

Боня відкрив одне око. Подивився на Катю — вона лежала на носилках, загорнута в ковдри, жива, поруч.

І знову закрив очі.

Здається, він зрозумів: все. Можна відпочивати.

Вдома Катю поклали в ліжко. Укутали трьома ковдрами, напоїли гарячим молоком з медом, розтерли ноги спиртом.

А Боню поклали поруч. На краєчок ліжка.

— Нехай полежить, — сказала мати. — Він заслужив.

Цуценя згорнулося калачиком біля ніг дівчинки. Глибоко зітхнуло. І заснуло.

Міцно. Так, як сплять ті, хто зробив усе, що міг.

Катя простягнула руку, погладила його по голові.

— Дякую, що не покинув мене, — прошепотіла вона.

Мати сиділа на стільці поруч. Дивилася на дочку. На цуценя. І не могла відірвати погляд.

— Я думала, що втратила тебе, — сказала вона тихо.

Дівчинка кивнула.

— Я більше не буду тікати, — прошепотіла вона. — Обіцяю.

— І я більше не буду кричати, — мати нахилилася, поцілувала її в лоб. — Обіцяю.

Вони сиділи так довго.

А за вікном село поступово заспокоювалося. Люди розходилися по домівках.

І тільки дільничний стояв на краю лісу. Дивився в темряву.

— Пощастило, — сказав він уголос. — Чорт забирай, пощастило.

Але в глибині душі знав: це була не удача.

Це була любов. Маленька, чотирилапа, з рудою шерстю і величезним серцем.

Через тиждень Катя вже бігала по двору.

Боня слідом — правда, трохи повільніше, ніж зазвичай, кульгаючи на задню лапу.

Ветеринар з райцентру оглянув цуценя і тільки похитав головою:

— Виснаження, зневоднення, рвані рани на подушечках лап. Для дорослої собаки це було б випробуванням. А для цуценяти… Диво, що вижило.

— Він сильний, — сказала Катя, обіймаючи Боню. — Найсильніший на світі.

У селі про цю історію говорили довго.

Хтось називав це везінням. Хтось — божим промислом.

Катя виросла. Боня постарів.

Але коли дівчинка — вже не дівчинка, а дівчина — їхала вчитися в місто, вона присіла перед собакою на коліна. Обійняла його сиву морду.

— Дякую, — прошепотіла вона. — За все.

Боня лизнув її в щоку.

Один раз. Повільно і ніжно.

Ніби говорив: «Їдь. Я буду чекати».

Спеціально для сайту Stories

You cannot copy content of this page