У родині сталося нещастя. Пішов з життя коханий чоловік Лариси. Він їхав додому з роботи, йшов сильний дощ, на мосту вантажівка втратила керування й врізалася в машину Семена. Від удару його машину просто викинуло з мосту. Шансів у нього не було.
Але трагедія спіткала не лише Ларису, а й матір Степана. Раїса Федорівна від новини про улюбленого сина впала в неадекватний стан. Жінка просто збожеволіла, і коли дізналася про це, ледь не накинулася з кулаками на Ларису, незважаючи на вагітн.сть невістки.
Степан і Лариса почали будувати будинок одразу після весілля. І ось два роки тому вони закінчили будівництво, взялися за облаштування, щоб до моменту народження дитини все було повністю готове.
А пів року тому Степан вирішив забрати маму з міста до свого великого будинку. Лариса сприйняла це з неохотою, адже стосунки між Ларисою та Раїсою Федорівною були напруженими.
Степан був маминим улюбленцем, хоча він не був єдиною дитиною. У Раїси Федорівни від першого шлюбу було дві доньки-погодки. Але Степан все одно був маминою радістю, бо народився від коханого чоловіка і ще й пізно.
А коли коханий чоловік передчасно її покинув, син став світлом у віконці. А тут ще й вона, Лариса, яку так і не вдалося відігнати.
Коли Степан привіз матір, то в присутності Лариси сказав їй, що господинею в домі є його дружина, а мати тут у гостях, і господарство в домі буде вестися так, як скаже Лариса.
Звісно, Раїса Федорівна намагалася підривати правила ненависної невістки, але син суворо сказав, що якщо вона не змінить свою поведінку, то повернеться до міста.
Раїсі Федорівні довелося прикусити язика і жити за правилами невістки. Ні, Лариса не з тих, хто буде утискати права мами чоловіка, але й на пальчиках перед свекрухою не танцювала.
Лариса працювала вдома, тому їжа завжди була свіжою, дім прибраний, клумба з квітами прополена. Але яка свекруха визнає заслуги нелюбої невістки?
У якийсь момент було досягнуто миру — крихкого, але стабільного. А тут таке горе. Лариса в лікарні, Раїса Федорівна сама у великому будинку. Добре хоч сам будинок був у закритому селищі з охороною, і можна було не турбуватися про те, що туди проникнуть сторонні.
Раїса Федорівна ходила по порожньому будинку й не могла знайти собі місця.
Серце постійно боліло. Єдиними, хто підтримував її у горі, були доньки. Вони щодня приїжджали до матері — або всі разом, або по черзі. Вона навіть особливо не звертала уваги на те, що робили доньки в будинку.
Жінка просто ходила з кімнати в кімнату, торкалася речей, до яких доторкався син, і плекала в собі свій біль.
Таня з Оленою мили посуд, після того як приготували матері їжу. Тільки ось готували вони з того, що знаходили. З собою привозили максимум свіжий хліб.
А Лариса була запасливою. У неї завжди була забита морозилка м’ясом і замороженими овочами. Багато домашніх напівфабрикатів. Чим сестри й користувалися.
— Олено, що ж нам робити? Мати зовсім ні на що не здатна. А якщо вона піде слідом за Степаном раніше, ніж ми отримаємо спадщину? — Тетяна витирала посуд і прибирала його в шафу. Мати не терпіла, коли посуд не прибрано, а сваритися зараз з матір’ю їм було невигідно.
– І що з того? Думаєш, нам багато від цього будинку дістанеться? Лариска ось народить спадкоємця — і все. Матері від будинку залишиться третина. — Олена була старшою і дуже хитрою.
– І що ти пропонуєш? — Тетяна дістала з шафи печиво до чаю. — Куди ми цього спадкоємця подінемо? Матері ж сказати, що Лариска його нагуляла, простіше простого. Вона її ненавидить. Але він же народиться і за законом матиме право на спадщину.
– Так. З цим треба щось робити. Треба, щоб вона його взагалі не народила. Треба їй щось підсипати в їжу. Вона ж і так у лікарні. Значить, ніхто й не запідозрить. А ми потім її звідти витягнемо. — Олена взяла чайник і розлила чай по чашках.
– Ти думаєш, вийде? — Таня завмерла. Ідея сестри їй не дуже подобалася, але дуже хотілося поліпшити своє житлове становище.
– Вийде. І матір переконаємо, що дитина точно була не Степана. І взагалі, вона винна в тому, що він пішов з життя. Ну а хто ж іще? Звісно, ненависна невістка. — Олена зло посміхнулася.
— А потім і матусі допоможемо швидше відправитися до улюбленого синочка. Продамо все це й почнемо жити як люди. — Жінка з задоволеним обличчям сіла за стіл.
Раїса Федорівна, яка все це почула, раптом втратила рівновагу й зісковзнула по стіні. У голові загуділо. Усе почало розпливатися. Жінка знепритомніла.
Раїса Федорівна прийшла до тями вже на дивані у вітальні. Дочки кружляли навколо неї, наче метелики.
– Мамочко, що з тобою сталося? Ти знепритомніла. Ми з Танею вийшли з кухні до тебе, а ти лежала на підлозі. — Олена дивилася на матір із тривогою. Тільки турбувалася вона не через здоров’я матері.
— Мамочко, ти, мабуть, зголодніла. — Давай я принесу тобі поїсти. Ти ж так мало їси. — Тетяна поспішила на кухню й швидко повернулася з тарілкою супу. — Поїж, мамочко.
Раїса Федорівна подивилася на суп. По поверхні тарілки, немов острівці, плавали шматочки жиру. Дочки готували їжу, від якої у жінки потім болів шлунок.
Раптом вона згадала обіди Лариси. Прозорі, легкі бульйони. Смачні парові котлетки. Завжди салати зі свіжих овочів. А тут навіть їсти не хотілося.
– Хочу чаю, гарячого, — тихо промовила мати. — Я втомилася, — вона відвернулася. — Олена поспішила за чаєм.
– Мамо, давай ми поки що переїдемо до тебе. Лариска невідомо, коли випишеться. — Заметушилася Тетяна.
— Ні. Хочу побути на самоті, — сухо відповіла жінка. — Їдьте додому. У вас там родини.
— Мамо, ти впевнена? — боязко запитала Олена, поставивши перед матір’ю чашку з чаєм.
— Залиште мене в спокої. – Жінка підвищила голос.
Сестри не стали сперечатися з матір’ю й поспішили до виходу. Раїса Федорівна залишилася сама. Жінка лежала на дивані, дивилася в стелю й думала.
Сина більше немає. Дочки вже ділять її майно. А ділити є що. Адже вони самі відвезли її до нотаріуса, щоб вона відкрила спадкову справу. А значить, частина будинку Степана вже дістанеться їм. Квартира, яка дісталася від другого чоловіка і на яку Степан не став претендувати. Квартира велика й простора, трикімнатна.
Але в голові ще крутилася думка, що Степана більше немає, а головне — серце жінки розривалося від того, що її дочки хочуть позбутися синочка Степана.
Те, що Лариса чекає на хлопчика, вже було відомо. І саме вони переконували її в тому, що це дитина не Степана. Та й Лариска не така вже й погана. Слідкувала за її харчуванням. Готувала смачні парові котлетки. Завжди стежила, щоб Раїса Федорівна вчасно приймала ліки.
Та й сама їх купувала. Степана любила й піклувалася про нього. А дочки навіть зайвого разу не дзвонили.
А якщо не стане онука, то що з нею буде? Кому вона буде потрібна? Дочкам точно потрібна лише її спадщина, і якнайшвидше. Жінка так і заснула на дивані з важкими думками.
Вранці її розбудив дзвінок від Лариси, вона повідомила, що завтра її випишуть. Невістка не чекала святкового прийому, але вирішила попередити, щоб не звалитися, як сніг на голову, на страждаючу жінку.
А може, й сподівалася, що та поїде до своєї квартири, щоб не перетинатися з нелюбою невісткою.
У жінки щось клацнуло в голові. Вона встала й почала збирати свої речі. Ні, нізащо. Вона не підпустить їх до Лариси. Коли речі були зібрані, вона зателефонувала дочкам і вимагала, щоб вони негайно приїхали.
Яким же було здивування сестер, коли вони побачили сумки матері.
– Я більше ні ногою в цей дім не ступлю! Щоб я жила під одним дахом із цією негідницею? Та ні за що! Я повертаюся додому! Не буду я жити за її правилами. — Жінка палала гнівом.
Не дивлячись на дочок, вона вийшла з дому, даючи зрозуміти дочкам, що її рішення не підлягає обговоренню.
— А дізнаюся, що хтось із вас з нею дружить, та й у гості їздить, — не пробачу! — Злісно крикнула жінка.
Сестри були дуже незадоволені. Адже крім того, що мати залишила Ларисі будинок, їм ще довелося прибирати її квартиру, щоб жінка там могла нормально жити.
І ця її погроза зовсім не вписувалася в їхні плани. Але сперечатися зараз з матір’ю було ризиковано. А раптом вона образиться на них і все відпише на ім’я ще ненародженого онука. Та чорт з ним, з будинком, квартира матері коштує великі гроші. Її б тільки отримати.
Лариса повернулася з лікарні й виявила, що в будинку нікого немає. Свекруха поїхала й забрала свої речі. На столі в спальні свекрухи залишився лише лист.
«Ларочка, пробач мене, стару. Пробач, що всі ці роки не приймала тебе. Але нам більше нема чого ділити. Мого Степана вже немає, і мене, мабуть, скоро теж не стане. Тримайся подалі від моїх дочок. Нічого з ними не їж і не пий. Не знаю, що вони задумали, але твій синочок їм дуже заважає.
Дай Боже, щоб вистачило сил, і я дістануся до нотаріуса. Я відмовлюся від своєї частки у вашому будинку. Нехай усе дістанеться онуку. І свою квартиру я теж залишу йому.
Біда відкрила мені очі на мою родину. Тепер я знаю, хто про мене дбав, а хто хоче нажитися за мій рахунок. Не шукай зустрічей зі мною і не дзвони. Нехай вони думають, що я, як і раніше, звинувачую тебе у всіх своїх бідах. Тобі так буде спокійніше.
А якщо ти не будеш тримати на мене зла і вирішиш віддячити, назви онука Олександром, на честь мого батька. Він прожив довге й щасливе життя. Нехай і онук так само. І, будь ласка, не повторюй моїх помилок. Прощавай, Ларисо, бережи сина.”
Лариса відклала лист і присіла на порожнє ліжко. Що ж сталося за час її відсутності? Було тяжко. Свекруха хоч і не була їй близькою, але без неї вона залишилася сама в домі.
Лише зараз Ларисі хотілося спокою й тиші. Завдяки фахівцям у лікарні Лариса й прийшла до тями, і в неї з’явилося бажання жити далі. Була мета — народити й виростити сина.
Вона виконала прохання свекрухи. З нею вона не спілкувалася, з зовицями повністю розірвала всі контакти. Лариса зателефонувала свекрусі лише після народження синочка.
— Раїсо Федорівно, у нас з вами народився Сашко, — спокійним голосом сказала Лариса. Образи вже забуті. — Схожий на Степана.
— Ось і чудово. Ось і добре, — тихо сказала свекруха. — Бережи нашого хлопчика.
Наступного дня Раїси Федорівни не стало.
Коли через деякий час зовиці почали нападати на Ларису, погрожуючи всілякими небесними карами та судом, з’ясувалося, що Раїса Федорівна виконала свої обіцянки.
Коли вони нишпорили в квартирі матері в пошуках чогось, чим можна було б нажитися до вступу в спадщину, то знайшли нотаріальні документи.
Від спадщини сина жінка відмовилася на користь його дитини, а свою квартиру заповіла онукові. На будинок вони плюнули, коли з’ясувалося, яка саме частка належала матері, але за квартиру вирішили боротися. Ось тільки довести, що мати була не при здоровому глузді, коли писала заповіт, їм не вдалося.
Лариса переступила через це і продовжила жити далі. Їй ще належало виховувати сина.
