Я народилася в неблагополучній родині. Батька не знала. Мама (якщо її можна так назвати) гуляла з чоловіками, а я завжди була голодна. Все, що залишалося на столі, я підбирала, вимакувала шматочком хліба з баночок, часто отримувала прочуханки.
Чи були ще хтось — сестра чи брат — не пам’ятаю, мені тоді було три роки чи три з половиною.
Пам’ятаю, що мене тоді навчили співати пісні. Ставили на табуретку, і я співала, а вони, мамині чоловіки, посміхалися і давали за це цукерку.
А ось востаннє дали випити щось дуже гірке , і тут зайшли жінки та поліцейські. Забрали мене і повезли далеко-далеко. По дорозі мене нудило, а тітка чимось мене напоювала.
Коли приїхали (це був дитячий будинок), мені намазали голову чимось смердючим (гасом). У мене було багато вошей і гнид. Потім Ірина Олександрівна — директорка дитячого будинку — та її донька Света забрали мене до себе додому.
Там мене викупали, розчесали й дали кашу, а я просила ще. Поклали на дуже біле простирадло. А вночі я встала і вкрала цукерку, засунула в рот, а обгортку сховала під подушку. Вранці я знову їла кашу, і мені дозволили взяти скільки завгодно цукерок.
Це дитячі спогади. А тепер про те, як я потрапила в казку.
Вранці мене одягли у все нове, гарне, та ще й подарували ляльку. А я не знаю, що з нею робити, адже у мене їх ніколи не було. Я була дуже худа, ребра стирчали, всі співчували мені й жаліли мене.
Коли я, вимита й причепурена, притиснулася до Светики, вона заплакала й сказала, що забирає мене до себе в село: «Нехай поживе й наїсться досхочу, а там видно буде».
У мене були великі блакитні очі, я була білявою.
На дорогу Ірина Олександрівна напекла нам пиріжків, парових котлет, всякої всячини і, звичайно, дала цукерок. Я їла всю дорогу. І ось на світанку ми приїхали. Нас зустрічав Іван — чоловік Світлани.
А тепер про Світлану.
Вона закінчила медичний інститут, за розподілом потрапила до районного центру, а звідти — у село. Познайомилася з красенем-механізатором Іваном. Жили з батьками: мама — вчителька початкових класів, тато — столяр, займався бджолами. Обоє вже пенсіонери.
Відсвяткували весілля. Почали будувати свій будинок, поруч із батьками. У будинку відвели місце і для майбутніх діток, а їх ніяк не було.
Минуло вже п’ять років, а дітей все немає. Почали вже думати про прийомних, та все не наважувалися. Отже, коли Іван зустрів на вокзалі й взяв мене на руки, я запитала: «Хто ти?» Він одразу вигадав байку: «Я твій тато, а ти моя донька. Я, коли був у відрядженні, загубив тебе, а ось ми зі Світланою тепер тебе знайшли. Твоя мама — Світлана Володимирівна».
Яка радість була на моєму обличчі, коли я його обіймала.
«Дякую, Іване», — прошепотіла Світлана.
Так відбулося знайомство з моїми батьками. А коли ми приїхали додому, там були й бабуся, й дідусь, і кіт, і Жулька (товстеньке цуценя). Усі радіють, цілують, обіймають мене. Я почервоніла.
На голові — блакитний бант, а я в блакитній сукні. На шум вийшла сусідка з Володькою, і він вигукнув: «Мамо, поглянь, яка принцеса!».
— А мене тато знайшов. Спочатку він мене загубив, а потім знайшов. Ось!
На другий день я запропонувала Володі: «Давай дружити!» На що він відповів: «Та ще чого! Не вистачало, щоб я з малечею дружив. Подорослішай, тоді й будемо дружити».
Я щодня питала у тата з мамою: «Я підросла чи ні?» Зрештою, тітка Надя (мама Володьки) пояснила або вмовила його, щоб він був як брат — захищав, опікувався мною. Він послухався маму.
Я відчувала, що бабуся не відразу мене полюбила, придивлялася. Спочатку ми разом ліпили вареники, пиріжки, і я казала, що це для тата. А у них у дворі чого тільки не було: корова (я спочатку її боялася), мухи (бджоли), кури, півень, гуси шипіли на мене, собака Жулька — ми з нею відразу подружилися.
Наступного дня мама, дідусь і бабуся поїхали до міста на ринок. Бабуся продавала молоко, вершки, яйця, а ми з мамою купували сукні, туфельки і, головне, багато іграшок (посуд, м’ячі, лялькову коляску) та казки — я не знала, що це таке.
Увечері вони читали мені цю книгу. Мені дуже сподобалося. На знак подяки, коли всі сиділи за столом, я залізла на стілець і щосили заспівала. Ніхто навіть не засміявся, а дідусь сказав, що це нехороші пісні. Це був мій останній виступ.
Вночі, коли всі лягли спати, я прибігла до мами з татом, сказала, що тітка, яка мене ображала, стукає до мене у вікно. А це була гілка абрикоса. З тих пір я спала у них у кімнаті.
Тато сказав, що я посадила його на голодний пайок. Я цього не зрозуміла.
Тато йшов на роботу, а мама була у відпустці, і ми з нею багато працювали на городі. Я вирвала багато моркви, думала, що це трава. А з бабусею вивчали літери та цифри. Бабуся хвалила мене, гладила по голові і сказала, що мене назад не відвезуть.
І ось ще що. Друзі Володьки сказали, що я не схожа на тата, він чорний, а я біла. І я вирішила їм довести, що я татова.
Коли бабуся пішла в поле доїти корову, а дідусь був біля бджіл, я залізла в піч, набрала сажі, вугілля і намазала цим голову. Побігла до тата на роботу. Володька побачив мене і швидко поїхав на велосипеді до нього повідомити, що я біжу до нього.
Перехожі зупинялися в подиві, питали, що сталося, і повідомили мамі. Коли під’їхав тато на мотоциклі, мама вискочила з лікарні, і ми поїхали додому. А там уже бабуся лаяла дідуся: «Старий пень, ти куди дивився?»
Посадили мене у ванну, довго мили шампунем. Так я намагалася довести, що я татова донька.
Порадилися всією сім’єю і вирішили, що я маю бути в дитячому колективі. І мене відвели до дитячого садка, щоправда, я була там до обіду.
Увечері я демонструвала свої знання. Дуже швидко навчилася читати й рахувати. Я цьому раділа й хвалилася перед Володькою. А коли він пішов до школи, я влаштувала таку істерику, що йому довелося взяти мене з собою й посадити за парту. І я весь урок просиділа, не поворухнувшись.
І ще згадую свій перший щасливий Новий рік. Перед цим мене до самого вечора ніхто не забирав із дитячого садка, сказали, щоб не травмувати мою психіку і душу: вони зарі..ли кабана, а мені сказали, що він схуд.
Вони взяли нового маленького. Наступного дня отримали телеграму від Ірини Олександрівни (мами Світлани).
«Зустрічайте».
Як тільки я дізналася, що вона їде, впала перед мамою на коліна, заливаючись сльозами:
«Не віддавайте мене в дитячий будинок, я буду слухатися».
Мене ледве заспокоїли.
І ось дідусь з татом привезли ялинку. А ми з мамою поїхали в місто купувати подарунки. Ялинку прикрашали з татом, і він зробив так, що ялинка стала світитися. Яка це радість. Я в новій сукні, на столі чого тільки немає.
Мене поставили на табурет, який дідусь мені зробив, і я читала вірші, а потім тітка Надя принесла «Наполеон».
Який щасливий це був день!
1 вересня. Вся родина проводжає мене до школи. Я вчилася добре. І весь цей час листувалася з Володькою, він обіцяв, що приїде на випускний. Він вступив до авіаційного училища, про яке давно мріяв.
Зібралися всі в залі. Я стою така ошатна, але дуже сумна, — немає мого Володі. І раптом через весь зал іде Вовка з валізою. «Принцесо, я тут!».
Потім я вступила в міське медичне училище і стала фармацевтом. А незабаром мене призначили завідувачкою аптеки, але я ніколи не забувала, що зробили для мене справжні батьки.
І що було б зі мною, якби мене тоді не забрали опікунська рада та поліція. Я ніколи не згадувала і не шукала ту маму.
Ми живемо з Володькою — Володимиром Івановичем — у мирі та злагоді, у нас двоє дітей. Ми часто їздимо до батьків.
Більше б таких батьків, як мої мама й тато!
Спеціально для сайту Stories
