Днями ми з дружиною валялися на дивані та читали книги. Час був близько дев’ятої вечора, і я вже не планував набивати черево перед сном, але тут, як на зло, у романі хтось дуже апетитно уплітав млинці.
Я сказав дружині, що щось захотілося млинців, а вона, не відриваючись від книжки, запитала, чи я їх не зроблю. Я відмовився та й робити млинці було з нічого, а в магазин ніхто наче не збирався йти.
Проходить ще п’ять хвилин, і тут дружина ніби ненароком згадує вголос, що є кисле молоко, але я не реагую. Ще через якийсь час вона закриває книгу і здається і йде на кухню.
З кухні до мене починає долинає дзвін посуду і дзижчання блендера, а потім і шипіння олії. Оговтався я десь за півгодини, коли помітив антену котячого хвоста.
Самої кішки видно не було, її приховував жирний туман, що розстилався над підлогою в кімнаті. Дружина досі була відсутня. Обережно зайшовши на кухню, я вперше побачив, як моя кохана жінка перетворюється на відьму.
Все як у кіно: шафи навстіж, скрізь баночки, скляночки; під білим борошном ховаються чаклунські таємниці – половина кухонного гарнітура і холодильник.
На чотирьох конфорках у чотирьох різних сковородах рум’яняться апетитні кружечки, зіткані з бозна яких хімічних сполук. На великій тарелі під вершковим маслом, потопають два десятки готових млинців.
Булькає електричний чайник, а дружина в повному неадекваті розмовляє з тістом. Потім кинула на мене погляд і попросила сходити за олією в магазин, бо вона скінчилася. Я втік у магазин, проклинаючи себе і свій язик.
Ближче до одинадцятої стало зрозуміло, що млинців вже не хочеться – хочеться спати, але повернути дружину так просто навряд чи вийде. В очах її горіли первісні багаття.
Природний інстинкт «нагодувати ближнього і не дати племені загинути голодною смертю» захопив мою дружину. Коли дзвін уявного старовинного годинника в моїй голові відбив північ, кімната відчинилася.
Дружина покликала мене їсти млинці, над якими вона так довго чаклувала. “А може, завтра?” – крутилося питання на язиці, але так і загинуло в глибинах мого страху. Кохана дивилася на мене хижим поглядом, поки я їв.
Ми сиділи за столом, переді мною гора млинців, у гуртку – чай, в очах – сльози. Я з набитим ротом намагався відповісти на питання в її очах, що млинці вийшли дуже смачні.
Два дні ми ці прокляті млинці їли: на сніданок, обід та вечерю, а вони не закінчуються. Коротше, я більше на ніч художню літературу не читаю. Дуже калорійна вона і небезпечна.
