У дитячому садку мені не вдавалося спати вдень. Лежиш, мучишся, з боку на бік крутишся: і нудно, і ні про що не думається, і додому хочеться, до бабусі.
І так мені одного разу стало тужно, що я не витримала, сіла на ліжку і… заспівала. І звичайно ж одразу прибігла вихователька.
— Нумо, тихо! Чого кричиш? Не бачиш — всі сплять. Лягай, закривай очі.
— Я не кричу. Я тихонько співаю. Лежати мені не зручно, — пояснила я.
І знову заспівала.
—Так. Ну, стоячи, тобі точно буде зручніше! — зашипіла вихователька. — Одягайся! У кутку доспіваєш.
У куток мене поставили на кухні. Я притулилася до стіни і заспівала з того ж місця, де мене обірвали.
А виховательки якраз обідали — одна наша, одна — з сусідньої групи — та сама, що завжди з розпатланою зачіскою і дуже зла.
– Знову Марія?
– А хто ж іще? Тепер співає! – чи то поскаржилася, чи то похвалилася наша. – І як бабуся з нею витримує!?
– Може, вона хвора? – припустила чужа. – З головою не в порядку?
– Та що ви таке говорите! Дитинство це просто ще! — не витримала няня, яка витирала мокрою ганчіркою великий облущений стіл. — Вона ще дитина, зовсім маленька.
— Всі маленькі, але всі — діти як діти, а ця вічно… Чого ось вона співає без дозволу? — не здавалася наша вихователька. — Може, і хвора…
Я з кутка їх слухаю і продовжую співати. Пісня закінчилася, я вирішила повернутися в спальню. Дуже вже було в кутку незатишно. А з ними — ще нудніше.
— Анно Михайлівно, можна я спати піду?
— Що, співати розхотілося? — єхидно запитала Анна Михайлівна.
— Просто я пісень мало знаю…
— І, слава Богу!
— …але знаю багато віршів.
— Тоді стій — читай вірші!
І я почала читати вірші — з виразністю, голосно. Але вірші теж скоро закінчилися. Тоді я сама себе тихо похвалила і знову запитала:
— Тепер можна я вже спати піду?
А виховательки якраз доїли, чаю попили, і їм треба було сходити на вулицю— вони завжди під сходами за рогом садка палили — я бачила.
— Кричати більше не будеш?
— Ні, спати буду.
— Іди!
Пішла я в спальню, лягла в ліжко і думаю: невже я справді хвора? А чим же? Ну, нянечка ж сказала — дитинство! Ось вона, моя хвороба. Так мене ж треба це… ізо… ізо… лювати… як тих пожовклих дівчаток з моєї палати, коли я в лікарні лежала.
Я ж і заразити кого-небудь можу!
Увечері прийшла бабуся, їй, звичайно ж, поскаржилися, що я співала під час тихої години. І, звичайно ж, вона мене лаяла. Але я навіть не образилася: адже вона не знає, що я хвора.
Бабуся багато працює в своєму інституті, зі мною мало розмовляє — могла і не помітити, як я захворіла. А вихователька мене цілими днями виховує, їй видніше.
— Бабусю, не сердься на мене! Це все від хвороби.
— Знову хитруєш? — запідозрила бабуся. — Ти абсолютно здорова! Завтра все одно в садок підеш!
Я хотіла їй сказати, що я заразна. Що мене треба ізо… ізо… ну, це саме… в садок не пускати. Але потім вирішила: не буду її засмучувати. Раптом хвороба сама пройде?
Весь наступний день у дитячому садку я поводилася ідеально, намагалася триматися подалі від дітей, чим вразила Ганну Михайлівну до глибини душі.
—Маріє, ти не захворіла? Щось ти якась підозріло слухняна сьогодні.
«Ну і нехай запам’ятає мене такою хорошою, — думала я. — А коли я по…у від ускладнення хвороби, вона буде ридати, що так мене ображала!»
І в суботу, і в неділю вдома я теж була неймовірно зразковою дитиною — навіть помила посуд і підмела підлогу. Мені, правда, все ж трохи дісталося: ганчірки для витирання пилу на місці не було, і довелося змісти крихти зі столу віником.
Але на бабусю я зовсім не образилася, адже вона не знала, що я серйозно хвора. І що скоро зовсім піду з життя.
Так ось, я сиділа у своїй кімнаті і все думала: що б ще хорошого наостанок зробити? І раптом у мене пішла кров з носа. Ось вона, підла хвороба, почала проявлятися. Добре б хоч не сильно мучитися – відразу на той світ.
Я пішла до ліжка, лягла і приготувалася.
— Ти чого притихла? Шкодиш? А чого ти в ліжку валяєшся посеред дня, — заглянула в мою кімнату бабуся. І тут побачила, нарешті, що у мене пів обличчя в крові.— Ой, чому ти мовчиш? Треба зупинити!
Я важко зітхнула і почала з нею прощатися.
— Ти, бабусю, тільки не плач… і не лайся. Це моя хвороба так проявляється. Тому я і в дитячий садок більше не піду.
— Що це за хвороба? — насторожилася бабуся.
— Тримайся від мене подалі, а то заразишся, — похмуро продовжила я. — А коли я піду з життя, принось мені квіточки на мог илку. Я їх дуже люблю…
Тут у мене самі собою закапали сльози. Бабуся не на жарт злякалася: ніколи зі мною такого не було. Помацала лоб, змусила показати язик і горло.
– Температури немає, горло в порядку. Напевно, це щось нервове, – зробила висновок вона. – Просто у тебе судини слабкі, ось кров і пішла.
Сіла. Обійняла мене. Але я з обіймів вибралася.
– Ні, бабусю. Ти просто мене бачиш тільки вранці і тільки ввечері, тому й не помітила, — сказала я. — А виховательки весь час зі мною, ось вони й помітили, що я захворіла.
— Господи, та чим же? Чому ж вони мені не сказали?
— Дитинством! — прошепотіла я.
— Яка дурниця! — сердито заявила бабуся. — Немає такої хвороби!
— А ось і є! Ти ж сама казала, що Ніна Іванівна з першого поверху в дитинство впала. Хтось її заразив, ось і я заразилася.
І тут бабуся почала реготати. Все-таки дивні вони, ці дорослі — тут «швидку» викликати треба, до лікарні везти, а вона сміється. Я навіть образилася.
А вона — регоче-заливається:
— Всі, всі цією хворобою колись хворіють. Шкода, що потім переростають… І, на жаль, вона не заразна.
— А як же Ніна Іванівна з першого поверху?
Бабуся посерйознішала, трохи подумала і сказала:
— Але ж вона не вм ..є. І навіть кров з носа у неї не тече… Тож іди , я тебе поцілую!
Я теж поцілувала бабусю і побігла обіймати своїх Ведмедика, Мавпочку і Слоника. Адже не чіпала їх, боялася заразити. Боялася, що їх теж потім доведеться ізо… ізо… ізолювати.
Раптом чую, бабуся каструлі на кухні переставляє і… співає. Може, бабуся не все про цю хворобу знає? І все-таки заразилася?
Спеціально для сайту Stories
