Перший раз Микита одружився у двадцять два. Він так кохав Наталю, що буквально літав на крилах. Світ здавався безхмарним і прекрасним.
Минуло вісім років. Пристрасті вщухли, позначивши серйозну проблему.
Микита мріяв про дитину, а у Наталії ніяк не виходило. Пройшла купу обстежень, курсів лікування. Нічого.
І тоді Микита запропонував розлучитися:
– Вибач, рідна. Я міг би залишитися з тобою на все життя і зображати щасливу пару, але це буде нечесно. Перш за все перед тобою. Я хочу мати сина. Ти не можеш мені його дати. Давай розлучимося друзями.
Наталя погодилася. Подружжя розлучилося і дійсно підтримувало теплі дружні стосунки.
Незабаром Микита зустрів Оксану. Закохався. І знову одружився. Перші пару років все було чудово, а потім ситуація повторилася. Оксана так і не змогла стати матір’ю, хоча лікарі стверджували, що з нею все в порядку.
Через п’ять років Микита майже слово в слово повторив Оксані свою прощальну промову. Але друга дружина відреагувала інакше:
– Та пішов ти зі своєю дружбою! Зрадник! Егоїст! А ти не думав, що сам у всьому винен? Може, це в тебе не може бути дітей? Все: розлучення, так розлучення. Бачити тебе не можу!
Микита залишився один. Слова Оксани не виходили у нього з голови і спонукали сходити до фахівців. Зважитися на це було дуже важко.
Микита переконав себе, що перевіриться, щоб довести Оксані, що він абсолютно здоровий.
Чоловік був вражений, що колишня виявилася права: стати батьком Микита не міг через якусь вроджену аномалію.
Сказати, що Микита засмутився – нічого не сказати. Він так страждав, що навіть почав прикладатися до чарки, хоча з міцними напоями ніколи не дружив.
Щоб якось втішитися, прийти до тями, Микита зателефонував Наталі, яку не бачив кілька місяців:
– Привіт, рідна, – голос звучав так змучено і хрипло, що Микита ледь не розплакався.
– Привіт. Що сталося? Я тебе ледве впізнала, – відповіла перша дружина.
– Я винен перед тобою. І ти повинна знати про це, – насилу підбираючи слова, почав Микита, – я тут з’ясував, що…
Тут він замовк. Просто не міг вимовити вголос моторошну правду.
– Що в тебе не може бути дітей? – закінчила фразу Наталя співчутливим тоном.
– Так, а ти звідки знаєш?
– Все просто: я чекаю дитину і виходжу заміж.
– Вітаю, – Микита навіть відчув полегшення, що у Наталі все добре. – Я дуже радий за тебе.
– То приїжджай, відзначимо цю подію твоїм улюбленим пирогом: щойно з духовки дістала. Заразом все обговоримо.
– Добре, зараз приїду.
Колишній чоловік і дружина проговорили кілька годин, і, звичайно, про проблему Микити. Він просто не уявляв, як жити далі.
Наталя порадила йому одружитися з жінкою з дитиною:
– Дуже навіть вихід. Будеш кохати жінку, полюбиш і її дитину. Усиновиш. І буде тобі щастя. Тільки потрібно знайти ту, у якої син маленький (варіант дочки навіть не розглядався).
– Не знаю. А якщо я не полюблю чужу дитину? – засумнівався Микита. – Не всі діти викликають розчулення. У всякому разі у мене.
– Тоді спочатку полюби дитину! – розсміялася Наталя.
– Як це?
– Сам придумай. Ти ж хочеш мати сина? Ось і знайди його.
– Легко сказати…
– Ну, або усинови з дитячого будинку.
– Ні. Це виключено. Буду шукати дитину з жінкою.
– Удачі! – посміхнулася Наталя на прощання.
І Микита почав здійснювати свій план. Події не форсував. Знайомився з жінкою. Якщо дізнавався, що дитини немає, відразу припиняв спілкування. Якщо є – уточнював вік і просив відразу познайомити.
Багатьох хлопчиків він подивився, але жоден з них не торкнувся його серця. Тому і жінки в його житті так і не було.
Так-так, Микита, дійсно, скрупульозно шукав собі сина. І не один рік.
Микиті перевалило за сорок. І ось одного разу, в один прекрасний день, йому публічно зіпсували світлі штани. Це сталося в офісі. За п’ять хвилин до закінчення робочого дня, директор викликав до свого кабінету весь відділ. І протримав майже годину.
Коли відпустив, одна співробітниця кинулася до свого столу, схопила сумку і зачепила ремінцем чашку кави, яку ще не забрала прибиральниця. Чорний напій і розбухла гуща благополучно опинилися на світлих штанах Микити, який якраз в цей час опинився поруч.
– Дивіться, куди несетеся! – роздратовано буркнув він.
Жінка пригальмувала, обернулася і тихо сказала:
– Вибачте, запізнююся за сином у садок.
«Вона? За сином? Хто б міг подумати?» – промайнуло в голові Микити і він, сам не очікуючи, раптом вимовив:
– Я на машині. Давайте підвезу, а то зовсім запізнитеся.
Працівниці відділу оніміли, коли побачили, що Микита – завидний наречений з квартирою і всім іншим, вийшов з офісу разом із Сірою Мишею.
Так вони прозвали Жанну, тому що вона відрізнялася від інших буквально в усьому. Не користувалася косметикою, не робила зачісок: збирала волосся в хвіст і все. Не стежила за модою: надягала джинси, найчастіше сірий светр або сорочку, кросівки замість туфель і йшла. Не жінка, а якесь непорозуміння.
А ще не посидить разом з усіма, не поговорить. На корпоративи не ходить. Коротше: сіра миша, і все.
Микита все це не раз чув. Уваги на Жанну не звертав, хоча фігура у неї була те, що треба. Жодного разу з нею не розмовляв.
Що змусило його запропонувати Жанні допомогу, він так і не зрозумів.
Мовчки віз свою несподівану пасажирку до дитячого садка і чекав, коли ж вона почне кокетувати, загравати з ним, як це зазвичай бувало з іншими жінками.
Але Жанна ніякої активності не виявляла. Дивилася у вікно, не вступала в розмови, часто поглядала на годинник. «Мабуть, і справді запізнюється. Однак, ну і очі в неї. Їх би ще підфарбувати…» – промайнуло в голові Микити.
Коли приїхали на місце, Жанна легко вистрибнула з машини, кинула:
‒ Дякую! ‒ і побігла за дитиною.
Микита не зрушив з місця. І знову не знав, чому.
Хвилин через десять з будівлі вийшли мати і син. Йшли поруч, тримаючись за руки. Хлопчик – років трьох, не більше. Поруч з ним Жанна більше схожа на сестру, ніж на маму.
Микита вийшов з машини і став чекати. Коли між ними залишалося метрів десять, малюк раптом вирвався від матері і побіг до Микити з криком:
– Тату!
Чоловік підхопив дитину і відчув, як та обійняла його за шию. А ще він чітко чув, як схвильовано б’ється дитяче серденько.
Підбігла Жанна:
– Вибачте, Микито. Гліб, коли бачить чоловіка біля машини, думає, що це тато. Мабуть, саме так запам’ятав батька. Тепер шукає його всюди.
– А де батько вашого сина? – не поспішаючи опускати малюка на землю, запитав Микита.
– Він пішов з життя. Більше року тому.
– Я відвезу вас додому, – Микита так вимовив цю фразу, що Жанна не стала сперечатися.
Потім вона запросила Микиту на вечерю, щоб подякувати за допомогу.
Той вечір вони провели разом: Гліб, Микита і Жанна.
Хлопчик не відходив від гостя. Розповідав йому щось своєю незрозумілою мовою. І що дивно: Микита його розумів. Жанна навіть здивувалася, мовляв, крім неї ніхто сина не розуміє: тільки-но почав говорити.
Коли малюк заснув, дорослі розташувалися на кухні. Говорили майже до ранку. Микита був вражений, що за два роки, які Жанна сиділа з ним в одному офісі, він не бачив її. Такою. Розумною, тактовною, з чудовим почуттям гумору і дуже зворушливою у своїй простоті.
Йти не хотілося. Микита сподівався, що Жанна дозволить залишитися, але вона сказала просто:
– Ти мені теж сподобався, Микито. Але цього замало, щоб розділити з тобою ліжко.
Микита навіть зрадів, що його так красиво «відшили». Це викликало повагу. Зазвичай дівчата поводилися інакше…
Весь наступний день Микита думав, як напроситися в гості до Жанни. Він уже встиг скучити за Глібом. І не придумав нічого кращого, як просто запитати:
– О котрій потрібно забирати сина?
– О пів на шосту, – трохи розгубилася Жанна, бо Микита запитав про це голосно, ніби хотів, щоб усі почули.
– Поїдемо разом. – У голосі чоловіка була та сама незрозуміла впевненість, якій жодна жінка не може встояти.
– Добре, – тільки й відповіла Жанна.
Вони зустрічалися недовго. Через три місяці подали заяву, ще через три – розписалися. Микита усиновив Гліба.
Жанна не була проти. Тим більше, що ще до весілля Микита зізнався, що спільних дітей у них не буде. А в тому, що чоловік любить її сина, Жанна не сумнівалася.
До речі, тепер Жанна – найкрасивіша і найстильніша дама в офісі. Микита вмовив її змінити імідж, щоб утерти носа деяким співробітницям.
Насправді, він неймовірно пишається, що у нього така красуня дружина і такий чудовий син.
– Весь у мене, – каже він все частіше і частіше…
Спеціально для сайту Stories
