Ви ж знаєте, що найдружніші та найдобріші люди живуть у селі? Я ось у цьому абсолютно впевнена. Я й сама виросла в такому селі. Це зараз я міська, а тоді була звичайнісіньким дівчиськом, яке із задоволенням лазила по деревах, ганяла гусей на річку і навіть стріляла з рогатки.
Так, я була дуже спритною, але до Оленки, онуки Мухіних, навіть мені було далеко. Хоч вона і набагато молодша за мене була. Їй тоді було лише п’ять років. Жила Оленка з бабусею та дідусем. Її мама розлучилася з чоловіком і поїхала до іншої області, до дальньої родички, до міста.
Вона хотіла влаштуватися на роботу, заробити грошей і тоді повернутись за донькою, яку залишила зі своїми батьками. Баба Галя і дід Федір свою онуку дуже любили, але до такого повороту поставилися не зовсім радісно. Справа в тому, що Оленка була тією ще шибеницею.
Взагалі-то вона була хороша дівчинка, із задоволенням усім допомагала, але при цьому вона зовсім не приймала жодних заборон. Варто було тільки комусь із дорослих сказати Оленці, що щось робити не можна, це «щось» обов’язково було б зроблено.
Або, якщо все ж таки не виходило, то одна шкода відразу замінювалася іншою, і не меншою. Наприклад, попросила дівчинка молока з глиняного глечика, а баба Галя чомусь не дозволила, запропонувала з банки. Оленка з банки принципово не хотіла, вона б попила з глека нишком, але бабуся не йшла з кухні.
Тоді ця непосида непомітно кинула в глечик з молоком жменю хлібного м’якуша і , задоволена, втекла надвір. Баба Галя зауважила, що внучка пішла підозріло весела, а це означало лише те, що шкода вже була зроблена. Жінка довго шукала, що встигла наробити Оленка, але було пізно, молоко підкисло.
Або інший випадок, коли дівчинці дід не дозволив побудувати курінь у курнику, сказав, що там і так тісно. Вона дочекалася, коли дід Федір зайде до хати обідати і почала перетягувати курей у клітки до кролів. Коли дід і баба Галя вибігли на подвір’я, то побачили неймовірну картину.
Через сітку з клітин у різні боки стирчали курячі голови впереміш з кролячими вухами і при цьому там стояв такий куряче ґвалт, що навіть не чути було, як радісно гавкав Тузик, він єдиний любив витівки маленької господині.
Якось мій тато сидів у дворі і лагодив старий табурет. Задоволення він від цієї роботи, явно, не отримував, тому більше дивився за паркан, сподіваючись, що там з’явиться хтось із кумів і тоді він законно відкладе табурет до кращих часів.
Але татових товаришів видно не було, зате між штахетником замиготіло червоне плаття Оленки.
– Здрастуйте, дядьку, – дзвінко закричала дівчинка.
– Здорово, Оленко, що там дід із бабою роблять? – Охоче відгукнувся мій батько.
– Дід помер, а баба плаче, – сумно знизала плечима Оленка і побігла далі.
Мій тато завмер на кілька секунд, а потім повільно відклав убік табурет і крикнув у відчинені двері будинку:
– Світлано, я піду до Мухіним схожу, здається, дядько Федько помер.
Моя мама тут же вискочила на ганок, розгублено махнула рукою, мовляв, йди, звісно, й тяжко зітхнула. Батько вийшов за хвіртку і пішов у бік будинку Мухіних.
– Андрюха, куди поспішаєш? – одразу пролунав голос сусіда, який виходив зі свого двору з косою.
– То Федір Мухін помер, не чув? Ось, йду дізнатися, що там, може допомогти?
– Оце так! – ахнув сусід. – Як же так? Я ж його сьогодні тільки на рибалці бачив, – він квапливо поставив косу біля паркану і пішов разом із моїм татом.
– Томко, дід Федя помер! – Пройшовши трохи закричав сусід молодій жінці, яка спритно заганяла курочок, що втекли в свою хвіртку.
Тамара сплеснула руками, потім спритно спіймала одну курку і пішла до чоловіків:
– Бабі Галі віддам, на поминки, – схлипнувши, пояснила вона попутникам і тут же махнула рукою чоловікові на велосипеді: – Куме, пішли з нами, Мухін помер, треба ж труну сколотити, це по твоїй частині. Хороший чоловік був, і не старий зовсім, – ще раз схлипнула Тамара і мужики дружно закивали опущеними головами.
Будинок Мухіних стояв майже наприкінці вулиці; коли мій тато підходив до їхнього двору, з ним було вже десятка півтора односельців. Хтось ніс качку, хтось пиріг, хтось шматок сала, хтось поспіхом зірвані на клумбі квіти і всі, як один голосно по-доброму згадували діда Федора, але опинившись біля хвіртки покійного, всі дружно замовкли, витріщивши очі.
Навіть качка та курка, затиснуті в пахвах господарів, завмерли, відчувши надію на порятунок. Справа в тому, що дід Федір спокійненько сидів на лаві біля ганку і чистив рибу, наловлену на зорі. Чоловік побачив процесію і з цікавістю запитав:
– Сьогодні зустріч із інопланетянами, а я не знав? У вас такі очі, наче ви покійника побачили.
– Так ти ж і помер, – промимрив наш сусід і гикнув, – Оленка твоя сказала.
– Ось маленька хуліганка, – з досадою ляснув себе з боків дід Федір.
Незабаром усі з полегшенням плескали діда Мухіна по плечах, обіймали, розповідали навперебій, як багато хорошого встигли згадати про нього по дорозі і бажали жити ще дуже довго, а потім баба Галя накрила у дворі стіл, і всі сіли пити чай із пирогом та медом.
Оленка спочатку побоювалася з’являтися на очі дідові, але побачивши, що він усміхається, підійшла і обійняла його, вона знала, що її знову пробачать, бо дуже її люблять. З того часу минуло близько 15 років, але баба Галя та дід Федір ще живі і часто згадують про її витівки, які пам’ятає все село…
