— Бути поруч, а не бігти шукати пригод і веселощів десь далеко. Ось найбільша радість — твій дім-гніздо і твоя родина

Люда недовго пробула заміжня. Чоловік виявився нездатним до стабільності та спокійного сімейного життя. Маючи бурхливий темперамент, він завжди тягнув Люду в подорожі, влітку не давав дружині спокою — тягав у походи лісами та горами.

Симпатичний, артистичний Сергій грав на гітарі, співав, жартував і завжди був душею будь-якої компанії. А Люда, порівняно з ним, справляла враження сірої мишки, яка любила домашній затишок і усамітнення в саду з квітами та грядками.

Як така пара зійшлася? Дивувалися всі їхні знайомі та друзі. Не всі здогадувалися, наскільки Люда втомилася від спонтанних подорожей, риболовлі та цих самих компаній.

Навесні вона садила город і навіть не знала, чи зможе цього літа щось виростити на своїх акуратних грядках. Навіть поливати не завжди виходило вчасно: то на риболовлі з чоловіком, то на пікніку з його друзями та подругами, і у відпустках, і у вихідні, і довгими літніми вечорами аж до самої ночі…

Люда стала все частіше відмовлятися від походів і поїздок. Відпускала Сергія одного. І, природно, він незабаром знайшов собі похідну подругу.

Люда відчула це дуже швидко. Усі дружини це розуміють і відчувають. Але вона була до цього готова, бо розуміла, що не зможе ось так усе життя супроводжувати чоловіка в його вічних пошуках і розвагах.

Бути таким збр.єносцем, як Санчо Панса… Ні. І вони спокійно розлучилися, залишившись майже друзями. Дітей за ці три роки бурхливого, неспокійного життя вони не нажили.

Залишившись у будинку сама, Люда вперше відчула таку тишу й спокій, що не відразу змогла звикнути до цього стану. Раніше все було підпорядковано її чоловікові. Як лідер, він вимагав до себе всієї її уваги та турботи. І здавалося, йому завжди не вистачало її любові та залученості в його справи.

Люда відчувала поруч із Сергієм напругу і завжди була, у бойовій готовності, готова їхати за ним хоч на край світу.

Тепер же час ніби зупинився. Він навіть трохи пішов назад. Люда згадала свої дівочі захоплення: стала в’язати й вишивати вечорами, нікуди не поспішаючи й ні про кого більше не турбуючись…

Вийти заміж вона більше не прагнула. Кохання до чоловіка зникло, і навіть не хотілося згадувати про нього. Дивно, адже вони майже не сварилися. Ось так буває. Наче з різних вимірів — характери й прагнення.

Люда жила сама в невеличкому будиночку на околиці міста. Їхня вуличка, що нагадувала село, щовесни оповивалася хмарами бузку, а восени рябіла горобиною та калиною.

З сусідів — пара стареньких ліворуч, та пенсіонер Василь Петрович праворуч. Люда згадала своє колишнє спілкування з сусідами. Вона почала заходити до них у гості, а вони ділилися з нею розсадою, саджанцями та давали поради щодо саду й городу.

Василій Петрович овдовів три роки тому, тому Люда допомагала йому з заготівлями на зиму, приносила ліки з аптеки, а коли старий їхав у санаторій, то брала під опіку його сад-город і кота Барсика.

Одного разу, прийшовши поливати грядки Василя Петровича, дівчина зайшла в парник і вирішила трохи прополоти посадки, щоб вони не заросли.

Господар у цей час був у санаторії. Вона захопилася роботою, коли раптом побачила у прорізі парника чоловіка, який дивився на неї. Люда здригнулася від несподіванки.

– Ви хто? – запитала вона.

– Я Олександр, можна просто Сашко. Син Василя Петровича. Від першого шлюбу. Він вам говорив?

– Ах, так… Пригадую. Але я не знала, що ви приїдете зараз.

– Та я хотів порадувати батька несподіваною появою, а його що – немає вдома? Дивлюся – двері зачинені.

Люда розповіла Сашку про від’їзд Василя Петровича. Але старий уже мав повернутися через п’ять днів.

Вони зателефонували Василю Петровичу, і Сашко пообіцяв батькові дочекатися його. Люда відчинила Олександру двері і показала, чим годувати кота.

– Але ви будете приходити? Хоча б на город, щоб тут нічого не засохло? – попросив Сашко. – А то я не дуже у сільському господарстві…

Люда пообіцяла приходити щодня, стежити за теплицею та грядками.

І наступного вечора вони вже пили чай у альтанці Василя Петровича. Сашко купив печива та цукерок, щоб віддячити Люді за допомогу. Разом з ними на табуреті сидів кіт Барсик.

Розмова була невимушеною: молоді люди познайомилися, і до кінця вечора вже сміялися та жартували, наче знали одне одного сто років.

Через кілька днів повернувся Василь Петрович, який після відпочинку виглядав свіжим і молодшим. Він радісно зустрів і сина, і Люду.

Того ж дня в альтанці відбувся урочистий обід з нагоди приїзду, і Василь Петрович поставив на стіл пляшку червоного. Під час розмов Василь Петрович помітив, що його син поглядає на Людочку цілком зацікавлено.

Увечері, лягаючи спати, старий, бажаючи синові доброї ночі, не втримався і запитав:

– Як тобі Людмила? Га?

І не дочекавшись відповіді, сам сказав:

– Гарна дівчина. Правильна. Домовита і не дурна. І до нас, старих, шаноблива. Так. Була заміжня недовго. Не того вибрала. Не її людина. Бродячого типу. Знаєш, такі все життя по землі бродять і місця собі не знаходять. А вона…

— Ти що, тату, мене вже сватати зібрався? — посміхнувся син.

— Та ну тебе. Четвертий десяток, а все ще вихваляєшся…

Старий відвернувся до стіни й захропів. А Сашко дивився на темну стелю й думав про Люду. Вона йому подобалася. Дуже. Мабуть, уперше за довгі роки він зустрів таку милу, ніжну й розсудливу дівчину.

За її спокоєм відчувалася надійна і міцна, як кам’яна стіна, вірність домашньому вогнищу, родині, рідній землі, коханим людям…

Олександр не міг заснути. Він встав і підійшов до вікна. Там було видно слабке світло у бічному віконці Люди. Затамувавши подих, він придивився і побачив її. Дівчина сиділа за столом і щось шила. Ні, скоріше, вишивала.

Боже мій… Як у минулому столітті! Схилившись над роботою, вона плавними рухами м’яких, оголених рук чаклувала над шматочком тканини, затягнутим у п’яльці…

Сашко задивився на цю ідилічну картину і відчув, що зараз би він півжиття віддав за ласку цих рук, схожих на лебедині крила…

Вранці Люда вийшла на ґанок, поспішаючи на роботу, і ледь не наступила на букетик польових квітів, покладених прямо на сходинку. Вона на мить здивувалася, а потім посміхнулася і підняла квіти.

Піднесла їх до обличчя і заплющила очі. Сашко в цей час ховався за кущами. Він підглядав, як хлопчисько. Але не витримав і вийшов, підбадьорений реакцією дівчини.

– Людо. Я повинен завтра виїжджати. Сьогодні ввечері підемо прогуляємося. Я ж ще не бачив околиці. Там, здається, у вас за околицею є гарний ставок?

Вона кивнула, занесла квіти в будинок, а потім знову вийшла. Сашко проводжав її до роботи.

Увечері пішов сильний дощ. «Може, й на краще!» — так подумав Василь Петрович. Він бачив, що син збирається на побачення з Людою.

Зібравши черговий букет із саду батька, Сашко постукав у двері сусідки. Люда відкрила і була змушена запросити гостя до будинку. Дощ переходив уже в зливу. Люда поставила чайник.

Дощик робив атмосферу невеликої кухні ще затишнішою, а Сашко, дивлячись на дівчину, дедалі більше переконувався, що йому потрібна лише вона…

Того вечора вони довго розмовляли, а на прощання цілувалися на мокрому від бризок ґанку. А через місяць Сашко повернувся в містечко назавжди. Він приїхав і до батька, від чого той був щасливий. Він приїхав і до коханої жінки. І Люда чекала на нього.

Весілля відбулося через місяць. Скромне, тільки з рідними та найближчими друзями. Теплішого, здавалося, місця на землі того дня не було. І щасливішого… Василь Петрович був задоволений: син послухався його поради.

«Син тепер поруч, ось це і є щастя… — думав старий. — Бути поруч, а не бігти шукати пригод і веселощів десь далеко. Ось найбільша радість — твій дім-гніздо і твоя родина… Живіть, діти, і плодіть діточок… Дякую тобі, Господи, дякую…»

You cannot copy content of this page