Сільські баби сміялися з Катерини. Чи хто бачив таке, її мужик з маленькою донькою кинув, у місто поїхав, а вона так і залишилася жити в будинку у свекрухи. Інша на місці скривдженої жінки, плюнула б на стару, і повернулася додому.
Свій будиночок, хоч і поганий, у Каті був, але вона вважала за краще працювати до сьомого поту на городі, ходити за худобою і встигати все вдома, живучи з чужою тіткою. На всі питання вона відповідала: «Шкода мені її. Син із коханкою до міста поїхав, донька уже роки три не з’являлася»
Сусідки знизували плечима і крутили пальцем біля скроні. Про Валентину по селі ходили недобрі чутки. Люди вважали її відьмою, але за першої необхідності бігли до «страшної чаклунки» за відварами та лікувальними травами, а не до фельдшера до медпункту.
А Катя давно звикла і до тяжкого погляду свекрухи, і до її окриків, і до вічного невдоволення. Ксюша – донька недолугого сина Валентини Семенівни та Катерини, бабусю обожнювала. Могла годинами бродити з нею лісом, і із задоволенням перебирала зібрані трави.
На Ксюшу жінка похилого віку ніколи голос не підвищувала. Лише одного разу посварила дівчинку, коли та залізла на улюблене бабусине крісло. Була в старої одна дивина – вона нікому не дозволяла ні те, що сідати, а навіть наближатися до старого пошарпаного крісла.
Тільки Валентина Семенівна мала право сидіти на своєму зношеному «троні». Восени стара злягла. Пішла до лісу по якісь особливі гриби, потрапила під дощ. Три дні металася з високою температурою і більше вже не піднялася.
Місцевий фельдшер оглянув хвору, і тільки скорботно похитав головою, у відповідь на німе запитання Катерини. Тепер для жінки почалися чорні дні. Крім домашньої роботи, біганини на пошті та догляду за тваринами та птицею, на неї впали турботи про лежачу стареньку.
Характер у старої ще більше зіпсувався. Вона вередувала і зводила Катерину причіпками та образами. Колишній чоловік Катерини, один раз за зиму приїхав відвідати матір, сунув доньці ляльку і знову поїхав у місто до нової дружини. Коли розтанув сніг, у Валентини Семенівни віднялася мова.
Вона могла тільки мукати. Але Катя і по муканню розуміла, що потрібно підопічній. Баби шепотіли: «Не приймає земля відьму!» Якось вони натовпом оточили Катерину біля магазину і радили розібрати дах в будинку, щоб відьма пішла у засвіти.
Наступного ранку три місцевих мужики взялися до справи. Вони спритно зняли шифер, оголили лаги, і надвечір над ліжком старої зяяла дірка. Коли зійшов місяць, Катерина почула з кімнати свекрухи чи то схлип, чи то стогін. Вона кинулася до хворої.
Валентина схопила невістку за руку, а другою рукою наполегливо вказувала на старе крісло. “Напевно, хоче, щоб я її в крісло посадила” – подумала жінка. Але тут місячне світло впало на ліжко, обличчя старої спотворила страшна гримаса і її не стало. Син і донька Валентини приїхали з міста того ж дня.
Вони не так журилися про матір, скільки обговорювали, як ділитимуть дім та ділянку. Потім згадали про Катерину та наказали йти геть. Катерині нічого не залишалося, як переїхати з Ксюшею до свого старого будинку. Тут вона вперше дала волю сльозам.
Їй не так було шкода свекруху, як себе і доньку. Вона думала, що бабуся хоч щось залишить онучці. Вони переїдуть до міста. Ксюша вивчиться на лікаря. На жаль, мабуть, так і їй доживати в селі серед неписьменних баб і мужиків. На похорон та поминки Катерина не пішла.
Дочекавшись поки що всі підуть з цвинтаря, поклала на свіжу могилу скромний букет і повернулася додому. Потім Катя так і не могла зрозуміти: на яву їй з’явилася свекруха або це їй здалося в напівдрімоті. Щойно сіло сонце, у всьому будинку згасло світло. У дверях вона побачила Валентину.
Не виснажену хворобою, а цілком здорову. Примара поманила Катерину рукою, і вона покірно пішла за свекрухою. Та підвела її до віконця спальні та вказала на старе крісло. Жінка нічого не зрозуміла і обернулася, щоб спитати у свекрухи чого вона хоче, але примари вже не було.
Вранці Катя прокинулася з повним відчуттям, що все, що сталося, їй не наснилося, але в містику жінка не вірила, і вирішила, що всьому виною втома і нервова напруга. На другу ніч сон повторився. Привид так само наполегливо кликав Катю за собою, і знову вказав на старе крісло.
Вдень пройшов дощ, і дорогою до будинку свекрухи Катерина встала в багнюку, але не надала цьому значення. Вона б знову списала все побачене на нічний жах, але вранці з жахом виявила, що її ноги по щиколотку забруднені.
Вона вирішила перевірити, чим займаються діти Валентини Семенівни. Колишній чоловік Катерини якраз стягував старі меблі та начиння, яке, на його думку, годилося тільки на смітник. І третьої ночі свекруха знову прийшла до Каті. Тільки тепер привид повів жінку до купи старого мотлоху.
Примара Валентини знову вказала на старе крісло і владно вимовила: «Забери!». Жінка була готова вже на що завгодно, аби покійниця від неї відв’язалася. З раннього ранку вона поспішила до попелу. Старе крісло їй дозволили забрати одразу, аби тільки вона пішла якомога швидше.
Катя зраділа, збігала додому по тачку, звалила на неї крісло і повезла додому. Їй здавалося, що вона бетонну плиту тягне. Обливаючись потом і лаючи в душі свекруху, яка навіть після смерті не давала їй спокою, Катерина сяк-так дотягла громіздке крісло до будинку і затягла до кімнати.
Звичайно, в маленькій кімнатці зайві меблі страшенно заважали, але Ксюша дуже любила сидіти «на бабусиному місці» із книжкою чи іграшками. Час минав, колишній чоловік Катерини із сестрою продали будинок і більше не з’являлися в селі.
Каті з донькою вони не виділили жодної копійки, але жінка була щаслива вже тим, що їй не потрібно з ранку до ночі клопотати по господарству. Вона ніби скинула з плечей важкий тягар. Ну а те, що будиночок невеликий і старенький її не засмучував, зате дах над головою. І Ксюша добре вчиться.
Виросте, вступить до інституту, а там може й залишиться у місті. Життя налагоджувалося. Якось, дівчинка, загравшись, з розгону схопилася на крісло. Старі меблі не витримали. Ніжка підламалася, і сидіння поїхало вниз. Щоб не побитися, дівчинка спробувала зістрибнути на підлогу, і зачепила оббивку.
З діри на підлогу з гуркотом посипалися золоті монети та прикраси. На шум у кімнату прибігла Катерина. Мати і дочка здивовано дивилися на багатство, що лежало блискучою купкою на підлозі. Тільки тоді Катя зрозуміла, чому примара так наполегливо вказувала їй на крісло.
Не встигнувши віддячити невістці за життя, свекруха після смерті змогла передати своє багатство тим, кого вона справді любила. Мрія Катерини здійснилася. Тепер вона могла переїхати до міста та віддати доньку до хорошої школи.
Через два роки мало хто впізнав б у елегантній, симпатичній господині власної пекарні сільську, замучену роботою Катериною. А колишній чоловік із сестрицею, так і не дізналися, що вони втратили, і раділи, що так спритно обдурили Катерину.
