Ввечері Олена переглядала свої рецепти й міркувала, який торт приготувати на власне весілля. Хотілося чогось незвичайного, вишуканого. Гена, майбутній чоловік, відволік Олену від роздумів.
– До весілля вже все готово, – сказав він. – Залишився всього тиждень… Час швидко пролетів у турботах. Я хотів поговорити.
Олені здалося, що Гена трохи нервує.
— Тут є деякі документи. Так дрібниця… Формальність. Ознайомся, скажи потім, чи все тебе влаштовує. — Гена поклав перед Оленою папку, відкривши яку вона виявила те, що її вразило.
– Це що? Шлюбний договір?
– Формальність, дрібниця, – поправив її Гена. – Папірці, які ми з тобою підпишемо, ні на що не вплинуть.
– Ти боїшся, що я колись захочу залишити тебе без усього? – Олена навіть читати документи не стала, відклала папку вбік.
— Нісенітниця, — запнувся Гена. — Я б нізащо в житті не змусив тебе підписувати цю дурницю. Я про шлюбний договір навіть не думав. Але мати порадила і… Та яка різниця? Якщо люди кохають одне одного, нічого не приховують, повністю довіряють, то підписати пару паперів стає дрібницею.
Олена закліпала очима. Вона дивилася на майбутнього чоловіка і ніби не впізнавала його.
– Зрозуміло, звідки ноги ростуть… І давно твоя мама порадила тобі скласти шлюбний договір?
– Ми розмовляли з нею про це пару місяців тому. Ще тоді, коли я повідомив, що хочу зробити тобі пропозицію.
– А під час освідчення не міг сказати, що треба буде підписати шлюбний договір? Може, моя відповідь була б іншою.
– Ну, не починай. Там немає нічого такого, що могло б тобі нашкодити. – Гена сів поруч і взяв руку Олени в свою. – Я дуже тебе люблю. Ти найкраще, що траплялося зі мною за все життя. Я радий, що ми скоро станемо чоловіком і дружиною. Давай не будемо сваритися через дрібниці.
– Ти мені не довіряєш? – Незважаючи на приємні слова, Олена відчувала себе ображеною і навіть приниженою. – Незважаючи на те, що я навіть не знала, ким ти є?
– Саме тому я тобі довіряю більше, ніж самому собі. Але документи треба підписати і завірити у нотаріуса.
– А якщо я не погоджуся?
Геннадій гучно видихнув і відпустив її руку. Довго мовчав, збираючись із силами, щоб вимовити наступне:
– Весілля доведеться скасувати.
– Розумієш, – тепер уже важко зітхнула Олена. – Я збиралася вийти за тебе заміж. Тому що люблю і ціную тебе, як чоловіка, як людину. А ти замість шлюбу пропонуєш мені це. Ніби ми не весілля збираємося грати, а укладаємо угоду. Як партнери.
– Шлюб — це і є партнерство. Ти навіть не прочитала договір. Деякі пункти можна прибрати або замінити. Я даю тобі вибір. Це вже більше, ніж тобі запропонував би хтось інший. Але якщо ти не погодишся… Виходить, моя мати має рацію.
– Давно ти слухаєш матір?
– Завжди прислухався. І саме тому я перебуваю там, де є. Вона вклалася в мою справу. У мене нехай і невелика, але своя мережа автомийок по місту. Мало хто в тридцять років може таким похвалитися.
Конкурентів багато. Зрозуміло, що моя мати нервує. Вона стільки зробила і робить для процвітання бізнесу.
– Я подумаю.
– Спасибі, – Гена поцілував майбутню дружину і пішов на кухню, а Олена залишилася. Нема про що думати. Весілля доведеться скасувати. І не тому, що у Олени була мета заволодіти «незліченними багатствами чоловіка», як би висловилася майбутня свекруха, а тому, що у всьому цьому було щось неправильне.
Гену Олена знала ще зі школи, вони вчилися в одному класі. Подобалися одне одному і навіть добре спілкувалися. Потім їхні шляхи розійшлися. Випадкова зустріч на автомийці, де Олена подумала, що колишній однокласник підробляє мийником автомобілів, стала початком нових стосунків.
Олена купила Геннадію чай. Їй чомусь стало його шкода. Він виглядав надто втомленим. У школі він здавався їй кмітливим хлопцем, який досягне вершин у якійсь кар’єрі.
Геннадій, прийнявши чай, подякував Олені. Не зізнався, що є власником цієї автомийки. Навпаки, підіграв.
Цілий місяць Олена носила йому обіди. Вони багато спілкувалися, сміялися. Старі почуття прокинулися знову і переросли в щось більше. Гена ще довго не казав Олені правду. Постійно перевіряв її на щирість почуттів. І навіть тоді, коли зробив пропозицію, а Олена погодилася.
Олені й на думку не спало, що Гена може брехати. Він, звичайно, після її згоди, зізнався. Поділився страхами.
Страхами не власними, а тими, що вселила йому мати. Багато говорив про те, які зараз жінки. Що всім потрібно тільки одне. Олена слухала його і не вірила. Дуже засмутилася через те, що він брехав. Гена вибачався, намагався жартувати.
– Я розумію, ти б образилася, якби я видавав себе за заможну людину, а в підсумку виявився звичайним працівником автомийки. Тут можна було б задуматися, а так…
– Брехня є брехня, – відповіла тоді Олена. На її думку, стосунки не мали починатися з брехні. І все ж від весілля вона не відмовилася, за що отримала від заздрісників славу меркантильної особи.
Майбутня свекруха взагалі вважала, що Олена прекрасно знала, ким є Гена. Кого-кого, а її не переконати. У неї спочатку було упереджене ставлення до невістки.
Колись вона серйозно посварилася з матір’ю Олени. Осад залишився і «осів» на Олені. Але все це було неважливо, адже Олена виходила заміж за Гену, а не за свекруху.
Одружитися Олена погодилася з простим трудівником, доброю, розумною людиною, а не з власником якоїсь мережі, послугами якої вона скористалася лише раз.
Але зараз Олена не могла заперечувати вплив свекрухи на сина. Подумала про те, що буде через рік? Через два? Коли з’являться діти? Вона, пожертвувавши своїм часом, кар’єрою, сном, комфортом, займаючись з дитиною, дасть можливість чоловікові підкорювати вершини, а в кінці кінців почує, що нічого весь цей час не робила?
Або ж через страх не прогодувати дітей почне танцювати під чужу дудку? Ні, Олена не збиралася погоджуватися ні на які угоди. Їй було шкода, що людина, яку вона, здавалося б, щиро кохає, запропонувала таке. Подумалося, а може це й не кохання зовсім, раз вона через якісь папери може відмовитися від нього.
Про своє рішення Олена повідомила йому вранці. Він, звичайно, чекав іншої відповіді. Намагався переконати, вмовити, а в кінці й зовсім видав фразу, яка переконала Олену в правильності її рішення.
– Значить, все-таки моя мама була права щодо тебе. Ти своїми діями підтверджуєш її слова.
Олена знизала плечима. Незважаючи на образу, не стала відповідати тим самим. А ще їй було сумно. Розлучатися з будь-ким завжди боляче, тим більше якщо ці кохані виявилися не тими, за кого себе видавали.
Олена чесно запропонувала взяти на себе частину витрат, за весілля, яке не відбулося. І навіть зробила грошовий переказ, щоб потім не було ніяких претензій. Гена повернув їй ці гроші, сказавши:
– Принизити мене наостанок не вийде.
Олена й не збиралася нікого принижувати. Вона хотіла, щоб усе було чесно. Тим більше, що мати з Геною так переймалися грошима.
Правда, через розставання вона сильно страждала. Іноді думала про те, що даремно відмовилася підписувати шлюбний договір. Зрештою, це дійсно просто папірець для людей, які кохають одне одного. Але чи була любов?
Вона почала вважати себе непокірною, яка через почуття власної гідності відмовилася від людини, від щастя. Ще здавалося, що її життя не буде таким, як раніше, що вона ніколи не зможе покохати, зустріти чоловіка, якому зможе довіряти.
Олена мучилася і страждала, злилася і плакала, сумувала і тужила. А потім настала весна.
Нова любов увірвалася в її життя, витіснивши і смуток, і біль, і печаль. Анатолій звернувся до агентства, в якому працювала Олена, за бухгалтерськими послугами. Він був підприємцем-початківцем і багато в чому не встиг розібратися, припустився типових помилок.
Олена сподобалася йому відразу. Щось зачепило його в її зовнішності, голосі, поведінці. Але залицятися він не поспішав, придивлявся, дізнавався.
Все почалося з невинного флірту. Олена більше підігравала, ніж розглядала Анатолія як чоловіка. Не знала, що тим самим дає йому надію. Спілкуватися з ним було приємно й цікаво.
Олена сама не зрозуміла, коли це переросло в щось більше. Тоді, коли зрозуміла, що чекає на зустрічі з Анатолієм, чи тоді, коли почула незручне зізнання від завжди зібраної людини:
– Знаєш, навіть якщо моя справа провалиться, якщо я збанкрутую, то ні краплі не засмучуся. Адже завдяки бізнесу я знайшов себе.
– Не провалиться. А з податковою розберемося, – відповіла збентежено Олена і також ніяково додала. – Обіцяю, що все буде гаразд.
Про Гену Олена взагалі забула. А коли одного разу згадала, то й зовсім не зрозуміла, через що так страждала. Адже все було очевидно. І проблема була зовсім не в шлюбному договорі, а в тому, що в їхніх стосунках було троє людей. Олена, Гена та його мати, яка диктувала свої правила. Яка навіть після весілля навряд чи залишила б їх у спокої, постійно вигадуючи щось нове.
З Анатолієм такого не було, він завжди думав своєю головою. Ніколи ні на кого не посилався і вмів відповідати за свої вчинки. Олена цінувала в ньому ці якості. І намагалася відповідати їм.
Однак, коли справа дійшла до весілля, вона розгубилася, зніяковіла і спробувала ухилитися від пропозиції. Старі рани почали боліти.
— Я поки не готова, — сказала вона. — Потрібен час.
Анатолій цього часу їй давати не хотів.
— Тут нема над чим думати. Я хочу провести з тобою все своє життя. Якщо ти теж…
– Я теж, — перебила Олена. — Але є причини…
Олена сама не знала, чому вирішила поділитися своєю невдачею у стосунках. Розповісти і про шлюбний договір, і про те, як скасовувала весілля.
Анатолій слухав уважно, намагаючись не коментувати розповідь. А Олені в якийсь момент здалося, що вона виставляє себе меркантильною особою. Адже як з боку виглядає жінка, яка збирається вийти заміж за забезпечену людину, але відмовляється підписувати шлюбний договір, а потім через якийсь час знову починає зустрічатися з підприємцем?
Олена, закінчивши розповідати, перевела подих і подивилася на Анатолія. Він виглядав дуже задумливим. Якийсь час вони мовчали. Кожен думав про своє.
— Можливо, тоді не було такої любові. Але зараз, якби ти запропонував, я, швидше за все, підписала б такий договір. Хоч все це здається з моральної точки зору неправильним.
– Хочеш укласти зі мною шлюбний договір? Настільки мені не довіряєш? – пожартував Анатолій. – Якщо серйозно, то ти змусила мене задуматися.
Олена відвела погляд. Здавалося, що на цьому зізнанні їхні стосунки закінчаться.
– Чесно? Я не готова тебе втрачати. І якщо для тебе буде важливий шлюбний договір, то я його підпишу. Мені дорогий ти і наші стосунки. – Поставила крапку в цій розмові вона.
Через якийсь час Анатолій знову зробив пропозицію, і цього разу Олена погодилася. До тієї розмови більше не поверталися. Готувалися до весілля. І все було добре, поки одного вечора Толік не покликав Олену на розмову.
За іронією долі вона знову думала над тим, який зробити торт. Цього разу їй хотілося відтворити простий смак, знайомий їм з дитинства.
– Я тут склав шлюбний договір, – не став ходити навкруги Анатолій. – Поглянь.
Олена взяла простягнутий аркуш. Вона вже давно вирішила для себе, що якщо Толік запропонує їй підписати щось подібне, вона не відмовиться. Однак чомусь відчула розчарування.
— Не буду читати. Я тобі довіряю. І якщо хочеш, звичайно, підпишу.
— Ні, ти повинна розуміти, що підписуєш. Це не проста формальність. – Не погодився Анатолій. – Я наполягаю, щоб ти прочитала. Бажано кілька разів.
Олена важко зітхнула. У її руках знову був документ, доказ того, що їй не довіряють.
Однак, пробігши очима по тексту, Олена сильно здивувалася.
– Але…
– Так, так, – посміхнувся Толік.
Олена відчула, як по щоках котяться сльози. Вона взяла ручку і підписалася. Та ситуація ранила її набагато сильніше, ніж вона думала. А в шлюбному договорі, який дав їй Анатолій, було написано те, чого вона й чекала від сімейного життя.
Багато різних слів про те, що подружжя зобов’язується піклуватися одне про одного, берегти, поважати, захищати, довіряти і, найголовніше, кохати.
– Треба повісити в рамочку, — сказала Олена, — щоб, коли сваримося, згадували наш договір.
Анатолій розсміявся й обійняв майбутню дружину.
До речі, подружжя проживе довге і щасливе сімейне життя. Виховає двох синів і навіть встигне побавити правнучку. А що стосується Гени… То він теж одружиться і буде спонсорувати витівки розпещеної дружини.
