Марта поцілувала дочку і побажала їй, яка вже спала, солодких снів, вийшла з дитячої. За дверима зупинилася і притулилася до стіни.
Стіна приємно охолоджувала її спину: розпалене хвилюванням тіло вимагало заспокоєння.
Змахнувши рукою, вона тильною стороною долоні провела по лобі, відчуваючи на ньому вологу.
Раніше, коли було так само нестерпно, вона йшла за город до великого дерева, поваленого бурею і часом.
Притулившись до його корявого стовбура, вона живила своє тіло його невичерпною енергією.
Закривши очі, Марта явно бачила цей процес: це переливання життя зі стовбура дерева в її тіло.
Заспокоївшись і наситившись такою необхідною їй силою, вона поверталася додому, ніби заново оновленою.
Прибравши пасмо волосся, що зісковзнуло з чола, вона ривком відскочила від стіни.
Так було раніше, а зараз все по-іншому, все не так.
Та й не може все бути тільки добре, у кожної людини є і зворотний бік медалі.
Марта звикла до труднощів, які видає їй життя. Отримавши черговий поштовх, вона терпляче заспокоювала себе: ну і що, ну якось проб’ємося, не звикати ж, у людей он, горе яке.
Марта була чуйною до чужої біди настільки, що своя виглядала не так боляче. А може їй так здавалося. А зараз, вийшовши з кімнати дочки, вона виглядала розгубленою.
Недавня розмова з Настею збентежила її, і у неї не відразу вийшло знайти потрібні слова, щоб заспокоїти дочку.
– Мамо, я не хочу сьогодні слухати казку – сумний голосок дочки змусив Марту уважно подивитися на дочку.
– А чому? Що сталося, моя хороша? – вона дбайливо поправила ковдру, що сповзла на підлогу.
– У мене думки дуже сумні. – очі дочки дивилися їй прямо в душу.
– І звідки ж такі думки, могли прийти до такої слухняної дівчинки, зараз ми їх проженемо. – спробувала Марта розрядити ситуацію, що склалася, перетворити серйозність дочки на жарт.
– Правда, що нашого тата скоро не стане? – вона чекала будь-якого питання, але тільки не цього. Воно пролунало несподіваним громом у ясний день. Очі дочки миттєво наповнилися сльозами і зрадницьки дрібно затремтіли її губки.
– Моя маленька… звідки ти це взяла?… що ти… що ти… – Марта підняла з подушки дочку і судорожно гладила її по волоссю, не знаючи, що сказати далі.
– Ну хіба може таке бути… так, трохи захворів тато, так… але ж трохи. І що за думки у тебе, яким вітром їх навіяло? – Марта знову спробувала перетворити все на жарт.
– Бабуся Марія казала, що татові недовго залишилося мучитися. – Дитина завмерла, чекаючи на її відповідь.
– Аааа… ну все правильно, адже і справді небагато залишилося, похворіти йому небагато залишилося і він одужає… зрозуміла, як правильно зрозуміти, що баба Марія сказала. Іди до мене, іди…
Ти не правильно все зрозуміла… Все буде у нас добре… Ось побачиш… А баба Марія отримає ще ,щоб не базікала дурниць… Ох, як отримає… – Марта заколисувала дочку, як маленьку на руках, поки Настуся, кліпаючи оченятами, не заснула.
Обережно поклавши її на ліжечко, Марта деякий час сиділа, не знаходячи сил підвестися і вийти.
На неї напало якесь відсторонення, ніби від світу цього. Так буває, коли начебто і вийшов переможцем зі складної ситуації, але на продовження задуманого, сил не залишилося.
– Степане, сьогодні вечір теплий, на вулиці так добре, може… – зайшовши в іншу кімнату і не договоривши, Марта зупинилася, побачивши чоловіка, який відвернувся до стіни.
Це було ознакою його поганого настрою.
– Ну що може?…домовляй. У мене створюється таке враження, що тебе розважає мій чортів стан, моя неміч, моє… – Степан вже не знаходив відповідних слів, але не замовкав, перескакуючи з однієї теми на іншу, боляче ранячи Марту словами.
Марта прекрасно розуміла чоловіка і не ображалася на його, на щастя, не такі часті випади.
Будь-якому, недавно здоровому чоловікові, не в радість відчувати слабкість у своєму тілі і з кожним днем втрачати надію на одужання.
Їй все важче давалося спілкування з чоловіком, і це напружувало її.
Часто ночами вона довго не могла заснути, перебираючи події минулого дня, вишукуючи і аналізуючи свої помилки.
На його зриви грубості, вона завжди знаходила відмовку, мовляв терпінню ж буває кінець.
А ось у своїх діях знаходила неправильності, і там не так, і тут не так зробила або сказала.
Як би не намагалася вона бути сильною, червоточинка слабкості дісталася вже і до її душі.
І не зробивши нічого такого, що нормалізує, можна запросто і їй злетіти з котушок.
– Ти, як завжди, мовчиш. Терпіння якесь у тебе пекельне або байдужість… – її слух в черговий раз розрізали слова чоловіка.
– Степане, припини, будь ласка, діти можуть почути. Вже кому – кому, а їм навіщо все це чути. – Марта підійшла і присіла біля чоловіка на ліжко.
– Ти ж знаєш, що я скажу. Іншої відповіді у мене немає і не буде. У нас все налагодиться і все буде добре. Ти одужаєш і ми влітку поїдемо на море. – Голос Марти звучав заспокійливо переконливо і Степан не зміг відповісти їй відразу.
– Піду я… справи на кухні ще є… прибрати треба… хочеш, приходь до мене, чаю з варенням вип’ємо, помріємо, як раніше. Давай, приходь. – Марта, жартома потягнувши чоловіка, притулилася на секунду до його плеча.
– Ти так добре пахнеш… – вона приглушено засміялася.
– Чим це я тобі пахну? Навигадувала тут. – чоловік дивився на неї з цікавим примруженням.
– Своїм…пахнеш. Смачно, як булочка з родзинками… Приходь через півгодини, я на побачення тебе запрошую… – Марта вже не стримувала в собі сміх і вивернувшись з-під його рук, показавши йому язика, зникла в отворі дверей.
Швидко прибравши в кухні, вона стала готувати на стіл, до чаю.
У всьому будинку у неї було чисто і затишно, вона любила, щоб так було.
На кухонному буфеті лежала красива, велика серветка, в’язана ще її мамою. Штори на вікнах вона пошила за своїм задумом, теж любила, щоб все було не як у людей, а у неї трохи інакше.
І крім газової плити і мийки, більше ніщо не вказувало на кухню.
Друзі її чоловіка жартома запитували, де мовляв харчуєтеся, така чистота навколо.
Увімкнувши чайник, Марта нарядила кухлі в маленькі різнокольорові светрики, зв’язані нею, жартома, щоб не обпектися гарячим.
Їй подобалося приємно дивувати рідних і друзів, і її фантазія без упину навіювала їй все нові і нові винаходи, як жартома вона їх називала.
Розігрівши млинці зі смородиновим варенням і накривши їх м’якою серветкою, щоб не охололи, вона підійшла до прочинених дверей спальні.
Чоловік стояв біля дзеркала і якось розгублено розглядав своє відображення в ньому.
Раптово його погляд змінився, став більш жвавим, ніби щойно загорівся від прийнятого рішення.
Марта любила цей його погляд. Під ним вона відчувала себе маленькою дівчинкою, яка знає, що вона під міцним захистом і її ніхто не посміє образити.
Степан ще раз провів рукою по волоссю і різко повернувшись, закрокував до дверного отвору.
Вона ледве встигла відскочити від дверей і забігши на кухню, прийняти природну ділову позу.
Марта миттєво вирішила схитрувати, приховавши свою присутність біля дверей: їй не хотілося нагнітати обстановку, яка обіцяла бути, за її задуманим планом.
– Вибач, побачення без квітів. – У чоловіка жарт вийшов невдалим, але Марта не звернула на нього своєї уваги.
– Подаруєш ще і не раз. А зараз і без них добре. Давай приєднуйся, поки все ще не охололо.
– Ти з такими планами на майбутнє говориш, що аж заздрість бере. – Сказавши це, Степан зрозумів, що трохи переборщив, але сказане вже не повернути.
Останнім часом зациклившись на своїй хворобі, він ніби попустив все і всіх, хто був поруч.
Все йому здавалося не таким вже й значним, а ось його чортова хвороба, то це так. Марта все розуміла, але все шукала відповідний час для майже зовсім не властивої їй різкості. І здається, якщо чоловік не зупиниться, він наступить.
– Вибач, я знаю, що все смачно, але їжа не лізе мені в горло, як подумаю… давно вже не лізе. – Степан зробив спробу підвестися з-за столу.
– Ні, Степане, ти посидь. – Марта навіть притримала його за плечі.
– Тільки не думай, що я нічого не розумію і не смій мене перебивати. – голос дружини зазвучав новими нотками і Степан опустився на стілець.
– Чого ти, Степане, так розкис… А ти подумав своєю головою, що якщо щось з тобою станеться… Я що, з дітьми буду приспівуючи жити в країні троянд… сонцем, морем милуватися, їсти найкраще?
Чому ти про нас перестаєш думати, взяв і відсунув на задній план? Запам’ятай… ми тільки разом можемо впоратися… все у нас ще буде… буде і в це вірити треба, а не соплі по мотузках вішати. – Марта говорила настільки схвильовано і різко, що Степан не наважувався вставити хоч якесь своє слово.
– Куди ми без тебе, ти подумай спочатку… розкис, як баба. І зрозумій, Степане, тобі життя на паузу ставити, тобі… а я тільки допоможу і інакше ж ніяк.
А за образи, навіть вибачатися не буду.
Все, я замовкла, а ти подумай, вся ніч попереду. Я не ляжу з тобою… не буду заважати.
І зі столу прибереш, я для тебе старалася. На добраніч. – це Марта кинула вже виходячи з кухні з таким наміром, щоб її слово було останнім в їх нелегкій розмові.
– Ось отримав, так отримав… – Степан машинально взяв млинець і майже цілком засунув його в рот.
Жуючи і давлячись великою масою, швидко відпив майже холодний чай.
“Для тебе старалася” – знову почулися йому слова дружини і гаряча хвиля тепла і любові розлилася по його тілу.
Адже вона права, сто разів права, розкис він однак. Адже тільки подумати: скільки в ній енергії і сили, скільки заряду життєвого.
Дітей аж двоє, а він же з ними мало був – все у відрядженнях, все за кермом. Ну так, кермо частіше дружини обіймав.
“Ось дурень і поїсти навіть не дав… “- Степана охопила злість на самого себе і, допивши холодний чай, почав прибирати зі столу.
” Для тебе старалася” – знову здалося йому. Ну, що ж він так, що ж…
Ліг при увімкненому нічнику, відсторонено розглядаючи розпливчасті обриси предметів на стінах і стелі.
Раптовий діагноз лікарів, під час проходження медичної комісії на роботі, настільки шокував його, що думки про все інше і всіх інших відійшли на задній план.
Він розм’як та й загруз у своїй хворобі, поклавши на дружину всі труднощі. Це йому було погано і боляче, а що іншим, у них все в порядку.
” Ось дурень… “Степан не заплющував очей до самого ранку, все картав і картав себе, вивертаючи навиворіт.
Марта задрімала десь вже під ранок; багато думок передумала вона за цей час, але вона жодного разу не пошкодувала про різкість слів.
Треба його сколихнути, струсити, а то, як у болото засмоктало, до життя зовсім інтерес втратив.
Вона знала, що цей інтерес страшно втрачати, можна не вискочити, зірватися. Свого часу вона знайшла в собі сили затримати життя на паузі, знайшла сили виплисти.
Поринаючи в глибокий сон, Марта точно знала, що відбудуться великі зміни в їхньому житті – нові і світлі, знала, що все буде добре.
Розбудив її лоскотливий дотик чогось до щік, губ. Марта смішно поморщила носик, проганяючи те, що посягало на її сон, але воно після невеликої затримки наполегливо продовжило лоскотання.
Відкривши очі, вона побачила біля свого обличчя великий букет лісових ромашок і чоловіка, який стояв біля ліжка на колінах.
– Прокинулася моя веснянка, Марточка моя… пробач мені дурня за вчорашнє, та й за все пробач… багато ще набереться чогось…. Прозрів я за ніч, дякую тобі… – Степан, гладив її волосся, цілував губи, руки…
– А чому раптом веснянка? – посміхаючись від сну, запитала Марта.
– Ну ти ж у березні народилася, навесні. Значить веснянка, моя веснянка… – поцілунки Степана ставали все гарячішими і вимогливішими.
– Степане, там діти напевно вже не сплять…
– Та сплять ще… я перевіряв… сплять… йди до мене… моя кохана, йди… У нас все буде добре і на море поїдемо, обов’язково поїдемо… Ну йди ж… йди…
… У складних ситуаціях, коли здається, що нічого не можна виправити, поставте життя на паузу, не поспішайте робити поспішні висновки.
Спеціально для сайту Stories
