Олена дивилася на чоловіка, ніби бачила його вперше. Ось він стояв біля вікна, поправляючи комір сорочки — той самий Андрій, з яким вона розписалася півтора роки тому, той самий добрий, турботливий чоловік, який умів готувати борщ краще за її бабусю і завжди приносив каву в ліжко у вихідні.
Але слова, які він щойно вимовив, висіли в повітрі між ними, як скляна стіна.
— Повтори, — тихо попросила вона, хоча прекрасно розчула з першого разу.
— Олено, ну що ти… — Андрій обернувся, і в його погляді була та незручність, яка з’являється у людини, яка усвідомила, що сказала щось не те.
— Мама вважає, що квартира повинна залишатися в родині. Раптом щось трапиться, розумієш? А машину ми купимо, коли накопичимо. Ти ж розумниця, знайдеш підробіток.
Олена повільно опустилася на край дивана. У голові крутилися цифри: десять тисяч на місяць — саме стільки можна було отримувати з однокімнатної квартири в їхньому районі. Цього вистачило б на кредит за пристойний автомобіль, та ще й залишилося б.
А їй потрібна була машина не для примхи — після підвищення на роботі її постійно відправляли перевіряти підрядників по всіх районах. На автобусах не наїздишся, та й виглядало це несолідно.
— Андрій, — почала вона обережно, — твоя квартира пустує. Там збирається пил, плитка у ванній потріскалася від перепадів температури. Який сенс тримати її закритою?
— Мама каже, що чужі люди можуть щось зламати, або… ну, ти розумієш, там всяке може трапитися.
— Твоя мама. — Олена відчула, як всередині щось скручується в тугий вузол. — А думка дружини тебе не цікавить?
Андрій підійшов і сів поруч, спробував взяти її за руку, але Олена відсунулася.
— Олено, не треба так. Мама не хоче робити нам погано. Просто вона переживає. Пам’ятаєш, як у Свєтки з нашого під’їзду квартиронаймачі продали холодильник і виїхали? Або як у тітки Валі всю проводку спалили?
— У тітки Валі проводка сама спалилася, їй сто років було! — Олена встала і почала ходити по кімнаті.
— А історія Свєтки — це просто страшилки для домогосподарок. Андрій, ми могли б оформити все через агентство, перевірити орендарів, укласти договір…
— Мама вважає…
— Мама, мама! — вибухнула Олена. — Я твоя дружина чи твоя мама? Мені двадцять сім років, я працюю з восьмої ранку до сьомої вечора, плюс відрядження, плюс дім, плюс готування, тому що твоя дорога матуся в п’ятдесят п’ять років раптом розучилася готувати!
А тепер ще й підробіток шукати повинна, щоб купити машину, яка потрібна мені для роботи!
Андрій зблід. Він явно не очікував такої реакції.
— Олено, заспокойся. Сусіди почують.
— А мені плювати на сусідів! — Але її голос сам собою став тихішим. Дійсно, стіни в маминій квартирі тонкі, а Галина Петрівна, його мати, зараз була вдома.
— Послухай мене уважно. Я пропоную розумний вихід із ситуації. У нас є порожня нерухомість, яка може приносити дохід. Мені потрібна машина для роботи. Логічно було б ці два факти пов’язати, чи не так?
— Але мама…
— Твоя мама живе у власній квартирі! — Олена схопилася за голову. — При чому тут вона?
У цей момент двері у вітальню прочинилися, і з’явилася Галина Петрівна. Невисока, повна жінка з акуратною хімічною завивкою і вічно незадоволеним виразом обличчя.
— Що тут за крики? — запитала вона, але з тону було ясно, що вона чула всю розмову.
— Галино Петрівно, — Олена повернулася до свекрухи, — поясніть мені, будь ласка, чому ви проти того, щоб здати квартиру Андрія?
— А навіщо мені щось пояснювати? — Галина Петрівна пройшла в кімнату і сіла в своє улюблене крісло. — Це наша сімейна квартира. Дісталася від бабусі, вона ще знадобиться.
— Для чого знадобиться?
— У житті буває всяке. — Свекруха багатозначно подивилася на неї. — Молоді сім’ї часто не складаються. Добре, що у сина буде куди повернутися.
Олена відчула, як кров приливає до обличчя.
— Тобто ви розраховуєте на наше розлучення?
— Я ні на що не розраховую. Просто кажу, як є. А машину… — Галина Петрівна знизала плечима. — Машину купиш, коли заробиш.
— Мамо, — спробував втрутитися Андрій, але мати його обірвала:
— Не мамкай мені тут! Я правильно кажу. Дружина повинна чоловіка підтримувати, а не вимагати, щоб він майно розбазарював.
— Здача в оренду — це не розбазарювання! — Олена вже не намагалася стримуватися. — Це інвестиція! Ви хоч розумієте, про що говорите?
— Розумію більше за тебе, — холодно відрізала Галина Петрівна. — Я життя прожила, квартири мала, коли ти ще під стіл пішки ходила. І скажу тобі так: чужі люди в будинку — це завжди проблеми. Завжди. А якщо вже так хочеться працювати, то працюй більше, може, і на машину накопичиш.
Олена подивилася на чоловіка. Той стояв, опустивши голову, і мовчав. Чекав, коли буря мине.
— Андрій, — покликала його вона. — Скажи щось.
— Що сказати? — він підвів очі. — Мама права. Квартира — це подушка безпеки. А машину ми купимо, коли накопичимо грошей.
— Як накопичимо? — Олена нервово розсміялася. — На мою зарплату? Твоя ж зарплата йде на продукти і комунальні. У мене, до речі, теж є витрати, якщо ти забув.
— Знайди підробіток, — повторив Андрій. — Ти розумна, впораєшся.
І тут до Олени дійшло. Зрозуміла остаточно і безповоротно. Вона дивилася на цих двох людей — чоловіка і свекруху — і розуміла, що для них вона всього лише зручне доповнення до їхнього розміреного життя.
Хтось, хто готує, прибирає, приносить зарплату і не особливо рипається. А якщо рипається — то повинна працювати більше, щоб вирішити свої проблеми самостійно.
— Знаєте що, — сказала вона спокійно, — ви праві.
Андрій і Галина Петрівна переглянулися з подивом.
— Тобто як це? — не повірила свекруха.
— Я впораюся. Знайду підробіток, накопичу на машину. — Олена посміхнулася. — Тільки ось готувати більше не буду. І прибирати теж. І зарплату свою витрачу на себе. Справитеся якось самі.
— Олена! — Андрій схопив її за руку. — Що з тобою?
— Зі мною все гаразд. Я просто зрозуміла, що вийшла заміж за маминого синочка. — Вона вивільнила руку. — І зрозуміла це вчасно.
Наступного дня Олена зателефонувала мамі.
— Мамо, можна я до тебе переїду? На деякий час.
— Що сталося? — у голосі Тетяни Михайлівни відразу пролунала тривога.
Олена розповіла. Коротко, без зайвих емоцій. Мати вислухала мовчки.
— Приїжджай, — сказала вона просто. — Речі завтра забереш.
— Мамо, а може, я неправильно поступаю? Може, треба було поступитися, знайти компроміс?
— Оленко, — мати помовчала. — А скажи мені, який компроміс може бути між «ні» і «так»? Між «мама заборонила» і «я доросла жінка»? Ти мені краще скажи інше: ти хочеш все життя питати дозволу у чужої тітки?
— Вона не чужа…
— Чужа, донечко. І завжди буде чужою. А чоловік… — мати зітхнула. — Чоловік повинен бути на боці дружини. Завжди. Якщо це не так, то навіщо такий чоловік?
Увечері Олена збирала речі. Андрій сидів на ліжку і дивився, як вона акуратно складає у валізу своє життя.
— Олено, ну не треба так кардинально, — спробував він ще раз. — Може домовимося.
— Про що домовимося? — вона не оберталася. — Про те, що ти будеш питати у мами дозволу, перш ніж приймати сімейні рішення? Або про те, що я буду працювати в три зміни, щоб купити машину для роботи, поки ваша квартира простоює?
— Це не так…
— Саме так. — Олена закрила валізу і повернулася до нього. — Андрію, я тебе кохала. Можливо, навіть зараз кохаю. Але я не можу бути одруженою з чоловіком, який у тридцять років не може прийняти рішення без маминого схвалення.
— А якщо мами не стане? — раптом запитав він.
Олена зупинилася.
— Що ти сказав?
— Ну, мама вже не молода. Раптом з нею щось трапиться? Тоді ми будемо жити, як хочемо.
Олена дивилася на нього кілька секунд. Потім підняла валізу.
— Ось саме тому я йду. Ти навіть у цій ситуації думаєш не про нас, а про те, коли зникне перешкода для нашого нормального сімейного життя. Ти готовий чекати відходу власної матері, але не готовий просто сказати їй «ні» в питанні, яке стосується тільки нас двох.
У передпокої на неї чекала Галина Петрівна.
— Йдеш? — запитала вона із задоволенням.
— Йду.
— І правильно робиш. Ви не пара.
Олена зупинилася біля дверей.
— Галино Петрівно, а ви ніколи не думали про те, що позбавляєте сина можливості стати дорослим чоловіком?
— Мій син і без тебе чудово впорається.
— Ваш син у тридцять років не може прийняти рішення про здачу власної квартири без вашого дозволу. Це нормально?
— Це турбота про сім’ю. Ти цього не розумієш.
— Розумію. Розумію, що для вас сім’я — це ви і він. А дружина — так, тимчасова незручність. — Олена взялася за ручку дверей.
— Знаєте, що найсумніше? Він міг би бути хорошим чоловіком. Якби відв’язався від вас.
Через місяць Олена подала на розлучення. Андрій не заперечував — напевно, мама сказала, що так буде краще. Олена хотіла просто забути цей рік як страшний сон.
А ще через місяць її перевели в інше місто — відкрилося хороше місце в регіональному управлінні. Зарплата була в два рази більша за попередню. На машину вона накопичила за півроку.
Тетяна Михайлівна допомагала дочці збиратися.
— Не шкодуєш? — запитала вона.
— Про що?
— Про те, що не спробувала боротися за сім’ю.
Олена склала в коробку останні книги.
— Мамо, а за що боротися? За право приймати рішення у власній родині? За те, щоб чоловік зважав на мою думку? Це ж не завойовується в боротьбі. Це має бути за замовчуванням.
— А може, він зміниться?
— Може. Коли зрозуміє, що втратив. — Олена заклеїла коробку скотчем. — Але я вже не буду цього чекати.
За вікном був сірий жовтневий день. Олена стояла біля вікна і дивилася на двір, де вона виросла, де гралася в дитинстві, де мріяла про велике кохання і міцну сім’ю. Мрії не збулися, але це не означає, що життя закінчилося.
— Знаєш, мамо, — сказала вона, — може, це й на краще. Добре, що ми не встигли завести дітей.
— Оленко, а ти думаєш зустріти ще когось?
— Думаю. — Олена посміхнулася. — Обов’язково зустріну. Тільки тепер я знаю, на що звертати увагу. Якщо чоловік у тридцять років живе з мамою не тому, що їй потрібна допомога, а тому що мама так хоче — це перший дзвіночок.
Якщо він радиться з мамою з будь-якого приводу — другий. А якщо він каже: «Мені мама заборонила квартиру здавати, давай краще ти якось на машину заробиш», — то це вже не дзвіночки. Це набат.
Мати обійняла дочку.
— Розумниця моя. Головне — не злись на всіх чоловіків.
— Ні, звичайно. — Олена притиснулася до маминого плеча. — Просто буду с самого початку придивлятися.
А в цей час, у трикімнатній квартирі на іншому кінці міста, Андрій мив посуд. Галина Петрівна сиділа на кухні і пила чай.
— Чому мовчиш, синку? — запитала вона.
— Думаю.
— Про що?
Андрій поставив чашку на сушарку і обернувся до матері.
— Мамо, а може, даремно ми тоді…
— Даремно що?
— Ну, з квартирою. Може, дійсно можна було здати її.
Галина Петрівна поставила чашку на стіл з таким гуркотом, що Андрій здригнувся.
— Андрій! Про що ти говориш? Ми ж про все домовилися. Вона була невідповідна. Вимоглива. Добре, що пішла.
— Але ж вона була права…
— Права? — мати встала. — Права була вимагати, щоб ти пішов проти моєї думки? Права була кричати на мене в моєму домі? Андрійку, вона хотіла нас посварити!
Андрій мовчки діставав посуд із мийки. Він згадав, як Олена готувала вранці сніданки, як сміялася з його дурних жартів, як засинала у нього на плечі, коли вони дивилися фільми. Як світилися її очі, коли вона отримала підвищення. І як згасли в той день, коли він розповів про мамину заборону.
— Мамо, — сказав він тихо, — а що якщо я все-таки подзвоню їй?
— Навіщо?
— Спробую пояснити…
— Андрію! — Галина Петрівна підійшла і взяла сина за руки. — Синку мій, вона ж пішла! Пішла без розмов, без спроб налагодити стосунки. Хіба так чинить жінка, яка кохає? Забудь її. Знайдеш іншу, кращу.
Андрій кивнув. Мама знала краще. Завжди знала.
А Олена в цей час їхала в поїзді до нового міста, до нової роботи, до нового життя. За вікном миготіли вогні, і вона думала про те, що іноді втратити щось звичне — це єдиний спосіб знайти щось краще.
У сумочці лежав телефон, і на ньому було кілька пропущених дзвінків від Андрія. Але вона не передзвонювала. Деякі розмови закінчуються назавжди. І це теж нормально.
У новій квартирі було тихо і просторо. Олена поставила чайник і сіла біля вікна. За склом починалося нове місто, нові люди, нові можливості. А десь далеко, в трикімнатній квартирі, чоловік мив посуд і слухав, як мама пояснює йому, чому дружина була неправа.
І може бути, коли-небудь він зрозуміє. А може бути, ні. Це вже було не її проблемою.
Спеціально для сайту Stories
