Вищу освіту я отримувала далеко від дому. Більш ніж в 600 кілометрах, якщо говорити точніше. Навчання давалося мені непогано, до того ж я познайомилася з хлопцем, який, згодом став моїм чоловіком і батьком моїх дітей.
Буквально відразу ми переїхали жити до нього. Вірніше в квартиру його матері, однушку, яка дісталася у спадок. Сама ж свекруха продовжувала жити зі свекром в селі.
Час минав, наша сім’я стала формуватися і міцніти. Але тижня не проходило, щоб мама Володимира до нас не приходила. Свекруха практично жила у нас.
Далі більше. У нас народилася дочка. Свекруха не переставала приходити, навіть незважаючи на те, що місця стало ще менше.
Звичайно, іноді вона привозила подарунки і навіть пару раз посиділа з онукою, поки ми з чоловіком йшли в місто, трохи провести часу разом. Але це було досить рідко і, по суті, няньчити в більшості випадків доводилося саме її.
Уже після інституту, коли ми обидва знайшли непогану роботу, з’явилася друга дитина. Мені знову довелося взяти декрет, і ось ми вчотирьох вже мешкали все в тій же однокімнатній квартирі.
Розвернутися було просто ніде. Сімейне життя пішло під укіс, а тут ще й вічна тема зі свекрухою, яка й не думала закінчувати свої вічні походи до нас в гості.
Я кричала і істерила. Вимагала від чоловіка, щоб він поговорив зі своєю матір’ю. Пару раз навіть зривалася у неї на очах.
Але вони, як два бовдура, абсолютно не хотіли змінюватися: чоловік не міг сказати мамі «ні», а вона, в свою чергу, просто розводила руками і приходила, якщо не через тиждень, то через два точно. І її візити могли бути навіть довшими після цього.
Рішення прийшло якось само собою. Моя сестра, яка весь цей час підтримувала зі мною стосунки, запропонувала переїхати до неї. Вона все ще жила в моєму рідному місті, і так вийшло, що її сусіди переїжджали.
Вони залишили простору квартиру і шукали квартирантів, які б тільки наглядали за житлоплощею. Оплата була лише за комуналку. Район там не дуже, тому і бажаючих було не багато.
Після розмови з чоловіком було вирішено переїжджати. Він по роботі не міг прямо вискочити на нове місце, для цього потрібен час. А ось мене нічого не тримало, навіть навпаки, як ви, напевно вже зрозуміли.
Я зібрала дітей, і через кілька днів ми вже добиралися з вокзалу до нової оселі. Зустріч з сестрою і старими знайомими була чудовою, але це до моєї історії не відноситься.
І ось задзвонив телефон. Я з прекрасним настроєм відповідаю: в трубці голос чоловіка. А він мені і каже, мовляв, не може приїхати. Каже, що мама без нас не витримає. Погано їй. А який же він син, якщо залишить рідну матір в такому стані.
А потім що? Коротше кажучи, він поки буде жити у неї. Надсилати гроші дітям і, може бути, приїде через пару місяців на деякий час. А потім назад.
Ви не уявляєте, як мені стало погано. Це ж, вважай, все, крах сім’ї. Довго думала про це і зараз трохи заспокоїлася. Можливо, так воно і повинно було бути? Можливо, мені потрібно заспокоїтися, знайти роботу і … нового чоловіка?
А що не так, якщо батько нас кинув, як мені крутитися і на кого покластися нехай і в рідному, але такому вже далекому місті. Поступово починаю забувати про чоловіка.
