Я вже писала сюди, історію про те, як чоловік через рік шлюбу оголосив, що не готовий до такої відповідальності і хоче піти. Це було трохи більше місяця тому. Він також не пішов.
У нас загальна машина, чоловік виставив її на продаж, але ніхто не купує. Весь цей час, він не працював, сидів удома. Через 10 днів знову оплачувати квартиру, він сказав, що до моменту оплати з’їде, заплачу я і житиму тут я. Іти мені нікуди, я не маю нікого. У чоловіка є батьки.
Коли я писала попередню історію, я плакала, для мене його раптове рішення розлучитися було ударом. Я його досі люблю, і нескінченно довго благала його подумати. Приїжджали його батьки в гості, він перед ними поводився ідеально, я трохи розслабилася.
Коли вони поїхали, він сказав, що добре так і можливо, зживемося і тоді машину залишаємо, щоб він далі на ній катався. Я сказала, що може, зживемося, це якось не те, чого я хочу і заслуговую.
Я люблю, і завжди була вірною і дбайливою дружиною. Я заслуговую на людські стосунки, а не аби як зживемося. Або по-доброму, або який тоді сенс так жити? Тоді чоловік знову встав дибки і почав по новій загрожувати розлученням і тріпати мені нерви. Але минув час, і плакати я перестала. Перестала обговорювати з ним цю проблему, змирилася, почала налаштовуватися на розлучення, представляти своє нове життя і більш відповідну мені людину. Ставлюся до нього спокійно, з посмішкою, готую на двох і займаюся своїми справами. Намагаюся йти з дому, менше бувати з ним.
А чоловік, коли я страждала, почував себе королем, коли перестала страждати почав мене задирати, то скаже гидота, то «смикне за кіски», то прийде обійматися, то вечерю готує. Коли я питаю його: «Ти що, передумав йти, чому ти до мене заграєш?» — чую відповідь: «Не передумав». Але якщо така поведінка змушує мене думати, що є надія все виправити, то він далі мене відштовхуватиме. Коли я ведуся на провокації, злюсь, плачу, він тріумфує та каже: «ось бачиш, як з тобою можна жити, істеричка». Коли заспокоююсь і не чіпаю його, погоджуюсь, що йому краще виїхати, він починає чіплятися, задирати, обзивати, щоб викликати мене знову на емоції та скандал.
Зовсім перестала реагувати, сходила на йогу, у справах, потім він день ходив за мною хвостом, увечері запитав: «Готуєшся ти до розлучення? Потрібно вже звикати бути однією. Я ж йду». Я відповіла: а як готуватися? Шампанське купити?». Це я так пожартувала з нього і далі дивлюся фільм. Він одразу ж повернувся у жорстку тактику, серед ночі взяв з шафи постіль, демонстративно пішов спати до зали. Їжу мою їсти відмовляється, голодує і купує собі хот-доги. Знову, щойно починає кричати, що я у всьому винна, не дала йому реалізуватися, забираю його енергію, потенціал, тому в нього немає роботи, і не продається машина, щоб йому були гроші з’їхати. Вимагає, щоб я сиділа в спальні і не входила в його кімнату (його кімната зараз – це спільна зала суміщена з кухнею, і мені необхідно там бувати, готувати їсти і т.д).
Я не розумію, чому він так поводиться. Дні тягнуться як гума, я страшенно втомилася. Я вже й сама мрію, щоби він з’їхав. А поки не з’їхав, щоб відстав від мене, поводився адекватно. Я вичавлена як лимон. До мене, у нього теж нічого не було. Все, що він заробляв, він прогулював. Зі мною у нього з’явилася гарна квартира, машина, речі, відпочинок, бо я всього цього хотіла, і він підтримував, що треба жити в комфорті. Але за комфорт потрібно платити. І тепер він звинувачує мене, що мої бажання прирекли його на фінансове дно, що він багато грошей викинув на квартиру, могли б жити і в гіршому житлі, економити, я винна, що в нього немає грошей, я завжди хотіла кафе, кіно, поїздку .
То хіба це не нормально? Хіба не повинні люди жити насолоду, а не вічно економити кожну копійку? Тим більше, ми молоді, без дітей, зрозуміло, що хочеться погуляти, десь поїхати. І я давала на це гроші теж, ніколи не вимагала, щоби він усе платив один. А тепер я винна, що він так і не навчився заробляти і нічого не зміг відкласти, і він мене за це знищує. У пориві агресії так і каже: «через тебе сім’я розпалася, через тебе немає грошей, тепер я хочу за це знищити морально».
Місяць тому робив зі мною фотки та казав, що любить. А потім різко ось так ось. Опустила руки, не тримаю його, просто хочу, щоб поводився адекватно і пішов, як планує. А він піти спокійно не збирається, чіпляє мене, виводить на емоції, ображає, звинувачує. Що з ним не так? Чи зі мною?
Написала сповідь, просто вилити душу. Я втомилася страшно, живу понад місяць у такому пеклі. Весь час копаюсь у голові, що ж йому треба? Мама дуже за мене переймається. Запропонувала викупити в нього частку машини, щоб у нього з’явилися гроші. А я не вважаю, що це правильно. Я нічого не зробила йому поганого, і ще йому платитиму, щоб він пішов! Тим більше, мені теж дуже потрібні гроші, я сама не потягну оплату квартири, їжі та потреб, це просто не реально.
Виштовхати його за двері не можу, квартиру за договором знято на двох, йти йому нікуди. Обіцяє, що піде за 10 днів. Я тримаюсь із останніх сил.
