– Звісно, я розумію. У неї ж двоє маленьких дітей, як вона може працювати на повну ставку? – мати Каті за звичкою говорила майже пошепки, ніби боялася, що її слова долетять до сусідів.
Катя слухала і відчувала, як у неї починає тремтіти повіка. Це бувало, коли нерви здавали. Вона вже не перебивала. Та й навіщо?
– А ти в нас надійна. Ти ж не відмовиш, не підведеш… Ось я й подумала – може, ти знову підкинеш їм грошей? У них на гуртки дітей не вистачає. Ну і на ремонт там трохи… Зовсім на дрібниці.
Іван, молодший брат, нещодавно звільнився з роботи – “там токсичний колектив і мало платять”. Його дружина Ліза в декреті, але у відпустці примудряється бути куди активнішою за Катю. Вона веде блог про материнство, скаржиться на втому, і одночасно викладає сторіс, як вони сім’єю їздять в Трускавець, на дачу до друзів.
Катя подивилася на свою кухню. Одна конфорка не працювала, шпалери на стику відійшли – того року подруга допомагала клеїти, не вистачило двох рулонів. Вона хотіла закінчити, але постійно знаходилися інші витрати. Мамі – на аналізи, братові – на машину, сестрі – на весілля.
Сестра поїхала в Дніпро. Теж молодша. Легка, сонячна, балувана. Її Катя розуміла навіть більше, ніж Івана. На відміну від нього, вона хоча б не брехала. Говорила прямо: “Мені важко, я не зможу”. А потім – бац! – і чоловік із квартирою, кіт і підписники в інстаграмі.
Катя навчалася в інституті на бюджеті. Працювала з третього курсу. Після – офіс, курси, підвищення. Сама. Без подарунків від долі. Мама тоді говорила: “Ти в нас із характером, проб’єшся”. І вона пробилася. Орендувала свою першу кімнату, потім однушку. Без ремонту, зате своя.
– Мамо, – сказала Катя спокійно. – Я переведу, але цього разу тільки п’ять тисяч. Решту – не можу.
– П’ять?.. – голос матері здивувався і тут же образився. – Ну як ти так? Ти ж знаєш, їм важко. А ти все одно у відпустку нікуди не їздиш, ходиш в одному й тому ж пальто…
Катя не сперечалася. Так, пальто їй дійсно служило четвертий сезон. Так, відпустка була максимум на дачі в подруги. А вдома – вдома пил, крихти на підлозі, кіт, який старіє, і самотність. Але стабільна.
У дитинстві Катя була “помічницею”. Прибирала, мила посуд, дивилася за молодшими, коли мати залишалася на другій зміні. Ніхто не питав, чи хоче вона. Просто так було треба. Іван, молодший за неї на сім років, вічно втрачав рукавички, забував щоденник, приносив двійки. Вона ходила на батьківські збори замість мами. Казала, що виправиться.
Сестра з’явилася на світ, коли Каті було п’ятнадцять. Катя прала їй повзунки. Катя годувала з ложечки, гуляла вечорами. Вона вже тоді хотіла вступити до Харкова, на дизайнера. Мама сказала: “З глузду з’їхала? Хто мені допоможе?” Вступила до місцевого універу.
Тато пішов до “іншої жінки”, коли Каті було одинадцять. Відтоді мама повторювала: “Чоловіки – ненадійні. Тільки на себе і на дітей сподівайся”. Тоді Катя вирішила, що не буде такою, як мама. У неї все буде по-іншому.
Але у двадцять вісім, коли вона розлучилася з чоловіком, з яким жила три роки, почула: “Ну ось, знову одна. Може, ти надто сувора? Ти ж завжди все сама, таких чоловіки лякаються”.
– Я не сувора, мамо, – сказала вона тоді. – Я просто втомилася бути відповідальною за всіх.
– Ну а хто, якщо не ти? – здивувалася мама. – Іван он м’який, Ліза – як дівчинка. Вони не такі, як ти. А ти впораєшся.
І ось знову. Гуртки, ремонт. П’ять тисяч.
На роботі Катю нещодавно підвищили. Вона стала старшим менеджером. По ідеї, радість. Але нікому не розповіла. Знала, що скажуть: “Ну, раз зарплата більша, тоді можна і допомогти!”
Її найкраща подруга Тома, навпаки, раділа за неї. Вони разом навчалися, разом орендували квартиру, потім розійшлися – у Томи сім’я, дитина. Але вони зідзвонювалися. Саме їй Катя могла зізнатися: втомилася. Не тягне.
– Ти не зобов’язана, Катю, – говорила Тома. – Це твоє життя. Ти ж не автомат із розв’язання проблем.
Але мати вважала інакше.
Одного разу, в середині березня, пролунав дзвінок.
– Катю, ти вдома? – голос мами був тривожним. – У Лізи температура, Іван на зміні. Настя кашляє. Не можеш поїхати до них? Посидіти з дітьми?
Катя відклала виделку. Вона щойно сіла вечеряти. На плиті вистигав суп, який варила собі на два дні.
– Мамо, я тільки з роботи…
– Ну, ти ж поруч. Їм ніхто більше не допоможе. А ти в нас…
Катя не дослухала. Пішла. Купила дітям сік, взяла із собою настільну гру. Приїхала – Ліза лежить на дивані, в телефоні. Діти галасують, будинок перевернутий. Чужий, але все одно – її проблема.
– Катю, вибач, я зранку як у тумані… – пробурмотіла Ліза. – Ти не могла б їх погодувати? Там пельмені в морозилці.
Катя зварила, нагодувала, прибрала. Іван повернувся о десятій, не вибачився. Тільки кивнув:
– Дякую, сестричко. Ти виручила.
На прощання Катя побачила, як Ліза постить сторіс – чашка кави, підпис: “Добре, коли поруч надійні люди”.
Коли вона повернулася додому, уже темніло. На підвіконні лежав кіт, згорнувшись клубком. Вона погладила його. І тихо, ледве чутно, сказала в порожнечу:
– А я хочу, щоб і поруч зі мною були надійні. Щоб хтось виручив.
Вона не знала, кому це говорить. Коту? Собі?
Катя прокинулася в суботу пізно – майже о десятій. Зазвичай дозволяла собі це раз на тиждень, якщо не було термінових дзвінків. Сьогодні не було. Але був голос у голові: “Сходи до мами, вона казала, у неї тиск. Перевір, чи їла що-небудь”.
Поки закидала в прання сорочки, прийшло повідомлення від Лізи:
“Катю, привіт! Ти не могла б забрати Артема з гуртка о третій? Нам із Іваном терміново треба на зустріч щодо підробітку. Обійняли!”
Без запитання. Без “ти зможеш?”. Немов це вже вирішено.
Катя взяла телефон, набрала повідомлення, потім стерла. Зателефонувала Томі.
– Слухай, у тебе бувало, що ти втомилася, але не від самої роботи, а від того, що від тебе завжди чогось чекають?
Тома одразу зрозуміла.
– Звичайно. Коли я з малим із температурою лежала, свекруха все одно чекала, що я пиріг спечу, бо “обіцяла”. А ти їм відмовила?
– Ні.
– А чому?
Катя мовчала. Тому що їй соромно. Бо мати скаже: “Їм важко”. Бо якщо не вона – то хто?
– Ти ж не нянька за викликом, Катю. У тебе життя своє.
Катя підвела очі на вікно. За склом мокрий сніг. Березень відступав неохоче. Хотілося сісти в поїзд і поїхати. Куди завгодно. Хоч на два дні. Без дзвінків. Без “ти не могла б”. Без “допоможи”.
Але замість цього вона забрала Артема. Посиділа з ним до шостої, поки Ліза викладала селфі з кафе. Під фото був текст: “Перший дорослий вечір за рік! Дякую мамі і всесвіту”. Ні слова про Катю.
У неділю Катя все ж поїхала до мами. Та зустріла її біля порога зі звичним тоном – між докором і проханням:
– Я тут подумала… Ти ж одна живеш. Може, переглянеш іпотеку? Поменше візьмеш. А то все сама-сама. А раптом заміж вийдеш – кому потрібні борги?
Катя мало не розреготалася.
– Мамо, я не брала іпотеку. Орендую.
– Тим паче. А то ось Іван з Лізою – їм не розвернутися. Допоможи їм накопичити, а потім разом житло купите.У них же сім’я.
– У них сім’я. У мене – кіт.
Мати замовкла на секунду, потім знову за своє:
– Та ти не сердься. Просто ти в нас самостійна, сильна. А вони – ну, не вміють так. Ти ж старша…
Катя відчула, як стискаються пальці. Старша. Немов вирок. Немов хрест. І жодних “чи хочеш”. Треба. Повинна.
– Мамо, – сказала вона, – а якщо я завтра поїду?
– Ну що ти вигадуєш… Хто ж їде від сім’ї?
Через тиждень знову був дзвінок. Уже від Івана.
– Катю, привіт. Тут Лізі треба на тиждень виїхати – її мама захворіла. Допоможеш нам із дітьми? Я ж на роботі…
– Ні.Не допоможу.Тиша.
– У сенсі – ні?
– У прямому. Я зайнята. У мене життя.
– Ну ось, – Іван фиркнув.
– Ясно. Отже, коли нам погано – ти зайнята. А як день народження – ти перша за столом.
– А ви мене хоч раз за стіл покликали, коли мені було погано?
У слухавці повисла довга тиша. Потім Іван кинув:
– Ти завжди все ускладнюєш, Катю. Ось тому ти одна.
Він відключився. Без “бувай”, без “дякую”.
Наступного дня мати зателефонувала сама. Голос був крижаний:
– Іван сказав, ти відмовилася. Людина в біді, а ти руки склала?
Катя поклала телефон на диван, вийшла на балкон. Холодно. Свіже повітря кололо щоки. Хотілося плакати, але не було сліз. Тільки глуха втома.
Чому щоразу, коли вона каже “ні”, її роблять винуватою?
Чому, коли вона допомагає – це “за замовчуванням”, а коли не може – це зрада?
Увечері прийшло повідомлення від мами:
“Я тебе не впізнаю. Стала егоїсткою. Але ж ти завжди була надійною”.
Катя не відповіла.
Вона почала менше відповідати. Не брати слухавку відразу. Не кидатися на допомогу за першим покликом. Подруга Тома підбадьорювала:
– Ти не погана, якщо обираєш себе. Ти просто втомилася бути зручною.
Катя не знала, чи можна так жити. Без почуття провини. Без “повинна”. Просто по-людськи.
Але їй дуже хотілося спробувати.
Катя стала непомітно змінюватися.
Спочатку – вимкнула звук на телефоні. Потім – перестала заходити в сімейний чат. “Там усе одно нічого, крім прохань і картинок з ангелами”, – сказала Томі, і та засміялася. Легкий, теплий сміх. Як ковток повітря.
У середині квітня Катя записалася на курси графічного дизайну – ті самі, про які мріяла років десять тому. Просто так, без розрахунку на вигоду. Давно хотілося малювати, придумувати. Робити щось для себе.
Коли вона сказала про це матері, та насупилася:
– У твоєму віці вже час не хобі заводити, а сім’ю. Он у Івана третього хочуть.
Катя промовчала. Тому що не хотіла сперечатися. Втомилася. Суперечка – це теж боротьба. А вона більше не боролася. Просто обирала себе.
До середини весни мати вже майже не дзвонила. Іван писав коротко: “Привіт. Ти як?” – але без уточнень, без вимог. Катя відповідала односкладово. І мовчала. Уперше за багато років – мовчання було легким, як повітря після грози.
Але почуття провини не пішло відразу. Воно підповзало, як кішка вночі – тепле, наполегливе.
Ти потрібна їм. Без тебе їм важко. Ти маєш допомагати. Вони ж сім’я.
Катя говорила собі: Але хіба я – не сім’я для самої себе?
Одного ранку вона вийшла з душу і побачила пропущений дзвінок від мами. У грудях клацнуло: раптом щось сталося? Тут же прийшло повідомлення:
“Привіт. Ти не зайнята? Треба поговорити”
Катя довго дивилася на екран. Потім набрала:
– Мамо, привіт. Що сталося?
– Так… я тут думала, – мати зітхнула. – Ти, напевно, злишся. Що ми все просимо, просимо… А ти наче чужа стала.
Катя сіла.
– Я не чужа, мамо. Я просто перестала бути зручною.
– Ми ж не зі зла, Катю… Ти ж у нас сильна. Ми звикли, що ти все вирішуєш. А Іван – ну ти ж знаєш…
– Мамо, а ти знаєш, як це – завжди вирішувати? Коли ніхто не питає, чи хочеш ти?
Мати замовкла.
Катя продовжила:
– Я стільки років жила за чужими очікуваннями. Намагалася бути хорошою. Допомагати, бути сильною. Але мене саму ніхто не питав, чи легко мені. Я теж втомлююся. Мені теж важко. І мені не вісімнадцять, я не дівчинка-няня. Я доросла жінка. І мені іноді хочеться, щоб хтось просто обійняв і сказав: “Ти не зобов’язана. Ти просто відпочинь”.
У слухавці – тільки дихання.
– Мамо, я втомилася бути “надійною”, – сказала Катя дуже тихо. – Я теж хочу підтримки, а не завдань.
Мати нічого не відповіла. Ні тоді, ні наступного дня.
Катя не чекала. Вона вперше не чекала, що її зрозуміють. Не сподівалася, що хтось зміниться. Не мріяла, що її вибір схвалять. Вона просто знала: їй так треба. Зараз – так.
На вихідних вона зустрілася з Томою. Вони гуляли набережною, пили каву з паперових склянок. Говорили про курси, про серіали, про літо. Катя сміялася. Не натягнуто, не для пристойності. Справжнім, живим сміхом.
– Катю, ти змінилася, – сказала Тома. – Стала ніби… м’якшою.
Катя знизала плечима.
– Я просто більше не доводжу, що заслуговую на любов. Я тепер просто живу.
Вона все ще орендувала ту саму однушку. Все ще носила старе пальто. Все ще не їздила у відпустку. Але тепер – не тому що не могла, а тому що не зобов’язана була ні перед ким. Тільки перед собою.Спеціально для сайту Stories
