У слухавці голос дружини звучав, як завжди, весело, але трохи розгублено.
— Василю, я зламала нашу машинку, — повідомила вона.
— Що? — Чоловік завмер, не бажаючи вірити поганим передчуттям. — Зламала? Як це зрозуміти?
— Дуже просто. Я твою машину пом’яла. Ти мене чуєш?
— Пом’яла?
— Ага, трішки.
— Ну і як це, трішки?
— Ну, так… Трохи… Передній бампер…
— І все? — Чоловік приготувався з полегшенням видихнути.
– Ну, як сказати… Цей бампер тепер лежить майже в салоні. Але це — передній бампер, а не задній. Не хвилюйся. Я знаю, що ти нещодавно замінив задній бампер на новий.
– Стривай-стривай… Маріє… — Погане передчуття Василя поступово перетворювалося на паніку. – Як це все розуміти? Чому передній бампер лежить у кабіні? Навіщо ти його туди поклала?
– Я не клала. Він сам. Мене ж з машини витягували рятувальники. Тільки що витягли. Хвилин п’ятнадцять тому. Але на мені, не хвилюйся, жодної подряпини. Майже. Ну, трохи… А зараз я сиджу в машині інспекторів і чомусь пишу пояснювальну записку.
— Маріє, як це — тебе витягували рятувальники? — У чоловіка затремтіли руки.
— Ну, тому що мене подушки безпеки так затиснули з усіх боків, що я ледь не задихнулася. — Дружина на тому кінці дроту нервово хихикнула. – Чоловікам довелося розрізати дах нашого автомобіля спеціальними ножицями. Такими великими…
– Ти що, жартуєш? – вигукнув Василь.
– Навіщо?
– Звідки я знаю? Спочатку ти мені кажеш, що машину трохи пошкодила, а тепер…
– Та я ж не винна, що рятувальники так захотіли. Вони машину взагалі всю порізали на шматки. Але, мабуть, інакше я б із машини не вилізла. З того боку, де у нас були водійські двері, раптом, ні з того ні з сього, з’явився стовп.
– Ой мамочки… — простогнав чоловік.
– А з іншого боку — вантажівка «Камаз», яку я хотіла обігнати.
– Де — обігнати?
– Тут, недалеко. На вулиці Пастера. Я вирішила з роботи заїхати в мій улюблений магазинчик. Ну, і… Заїхала.
— Стривай, як це — ти їхала по Пастера? З роботи їхала? Чи звідки?
— Ну, так, з роботи. Щоб швидше.
— Але ж це неможливо! Там же односторонній рух! І він — у інший бік.
— Я знаю. Я ж не дурна.
— Але ти ж — їхала!
– Я подумала, що поки на вулиці нікого немає, я встигну. І звернула на неї. Їхала, їхала, і раптом назустріч — «Камаз». Ну, я вирішила швидко розвернутися…
– Як розвернутися? Ти ж хотіла «Камаз» обігнати! Ти ж щойно так сказала!
– Так? – Дружина винувато зітхнула. – Напевно, я переплутала. Я сьогодні щось усе плутаю. Хоча, ні…
– Що – ні?
– Я не переплутала! Я ж не той «Камаз» хотіла обігнати! Спочатку я проїхала повз перший «Камаз», дивлюся, а назустріч — інший «Камаз». Ну, я й вирішила розвернутися, як ти мене вчив. Натиснула на гальма й різко вивернула кермо вліво.
– На такій вузькій вулиці? І таким способом! Жах… — знову застогнав Василь.
– Але ж у мене все вийшло! І я, знову, натиснула на газ і різко пішла в обгін! Але ось тут я, точно, переплутала…
– Що ти переплутала?
— Я ж хотіла загальмувати, а не натиснути на газ. Я натиснула не на ту педаль. Я це зрозуміла лише тоді, коли машина перевернулася.
— Як це — перевернулася?
— Дуже просто. І знову встала на колеса. Бо стовп, що стояв ліворуч, завадив машині далі перевертатися.
– Жах… Маріє… — Василь схопився за серце. — Що ти зі мною робиш?.. Ти зараз де знаходишся? Все ще на цій вулиці? На Пастера?
– Ага.
– А наша машина?
– А ось машина — невідомо де. Колеса в неї роз’їхалися в різні боки, лобове скло кудись теж полетіло, але, зате — задній бампер на місці. Він ціленький. Я так цьому зраділа. Тому можеш мені не казати, що ти даремно його міняв.
– Ага… Ну, дякую, Маріє… Хоч задній бампер, але ти його зберегла. Коротше, чекай на мене, я вже вийшов з дому. Зараз приїду.
– Василю, а ти на чому приїдеш? У нас же тепер машини немає. А я тобі казала, що треба мати дві — про всяк випадок.
– Маріє! На який ще випадок? Крім особистих машин, у світі ще існує громадський транспорт! Ти що, забула?
– Ні, не забула. Але ж ми з тобою сучасні люди. І тому нам потрібно терміново подумати, яку нову машину ми з тобою купимо? Якої марки?
– Ми що, прямо зараз маємо про це думати?
– Звичайно. Як мені пояснили водії «Камазів», наша стара машина назавжди втратила свій блиск. Її навіть на запчастини не продаси. Тому треба терміново купувати нову. А краще відразу дві. У кредит.
– Ну, ні… — Василь раптом посміхнувся. – Тепер ти можеш розслабитися, і надовго. Тебе, за їзду по вулиці з одностороннім рухом, позбавлять водійського посвідчення. На пів року. Зрозуміло?
– А ось і ні!
– Я вимагатиму, щоб тебе позбавили!
– Ти що, мене не любиш? – ображено вигукнула дружина.
— Навпаки! Якби я тебе не любив, то давно б купив тобі власний автомобіль. І ти б уже давно їздила в інвалідному візку.
— Василю, що ти кажеш?!
— Те, що я тобі ніколи не куплю машину! Бо — я тебе люблю!
— Але я ж уже майже розучилася ходити пішки!
— Чудово. Завтра ж куплю тобі бігову доріжку. І поки ти не пройдеш на ній сто тисяч кілометрів — про машину можеш навіть не мріяти!
— Ти що, з глузду з’їхав? Я стільки навіть за все життя не пройду!
— Пройдеш.
– А ти? Ти будеш їздити на машині, а я ходитиму пішки, так? Який ти хитрий…
– І я теж ходитиму пішки.
– Ну, Василю!
– Я вже сів у трамвай, скоро буду.
– У трамвай? А таксі? На чому ми поїдемо додому?
– Підемо пішки. Будемо тренувати твої ноги, які відвикли від ходьби. Все. До зустрічі. — Василь вимкнув зв’язок і втупився у вікно трамвая.
«Головне, що вона залишилася живою», — подумав Василь й посміхнувся.
