Рита сидить у кріслі. Підібгала ноги, як школярка. Її довге волосся вкладене в круглу зачіску. Волосся настільки біле, що мені навіть здається, ніби Рита – альбінос.
Білі коси, білі брови, вії майже відсутні, і кумедні очі невизначеного кольору. У людей похилого віку зазвичай очі тьмяні. У сучасному кіно, коли потрібно зістарити героя, на обличчя молодому акторові накладають пластичний грим.
Шкіра, повіки, брови – все виглядає натурально. Все, окрім очей. У молодих вони насичені життям, яскраві, свіжі, як перші яблука. У людей похилого віку теж як яблука, але ті, що дотягнули до кінця зими. У Рити все навпаки – очі молоді, а тіло старе.
– Я – дурна, – каже Рита. – І завжди такою була. Все, що в душі та за душею, – на тацю. Тож і мільйонів не нажила.
– Ви мене тільки попередьте, про що з розказаного не можна писати.
– Я вже в такому віці, коли соромитись смішно. Пишіть, що хочете.
– А скільки вам?
– Вісімдесят п’ять, – посміхнулася, струснула головою, і з її зачіски вислизнув білий локон.
У будинку Рити не пахне віком. Немає вишитих скатертин і старих меблів. У передпокої стоїть ящик із молоком. Двадцять коробок. Рита п’є молоко з кавою: ложка кави, п’ять ложок окропу, решта – молоко. Про тиск не думає, про дієту теж – на сніданок з’їла шматок пирога з полуницею.
– Я раніше ікру чорну ложками їла, – сміється. – Мені лікар прописав. А якщо мені, то й усім моїм рідним та знайомим – теж. Півзарплати йшло на ікру, хоча отримувала я пристойно, але гроші якось не збиралися. Я ж із заможної родини: тато працював на високій посаді, чоловік – теж не остання людина, але я не вміла цим користуватися.
Ми заговорили про заздрість. Я згадала, як збирала матеріал про легендарного артиста цирку, який залишився без частини своїх тварин та життя через заздрощі колег. Дивлячись на Риту, подумала, що їй теж мали заздрити через забезпечену сім’ю, через багатого і красивого чоловіка, але головне, через неї саму – легку, смішну, особливу.
– Моє щастя, що я ніколи про це не думала. Ось нещодавно дізналася про заздрість, яка тривала майже вісімдесят років! І перше, що спало на думку: як добре, що весь цей час я нічого не знала, – сказала Рита. – Ми жили в одному селі, були сусідами.
Ніна – з багатодітної родини: десять осіб у маленькому будинку, а я одна в батьків. Тато – полковник, мати – партійний працівник, бабуся – вчителька. Ще бабуся була рукоділлям займалася і з найпростіших тканин шила дивовижні сукні. Вже у рік я була модницею.
Ростили мене в любові, тому і до світу я ставилася так само – відкрито і без каменю за пазухою, – почала Рита. – Ніну мені завжди було шкода, бо вона була погано одягнена, напівголодна, брудна та сумна. Мені хотілося допомогти.
Чужа недоля відгукувалась у серці й у батьків Рити – вони ділилися з нещасною родиною пирогами та молоком, віддавали майже нові речі. Іноді, купуючи щось собі, брали і для багатодітної сім’ї. 1942 року село захопили німці. У Никифорових забирати не було чого, а Пустовойтових розорили до нитки.
Вкрали навіть шкіряний сімейний альбом у бляшаній оправі. Фотографії прадідів кинули в багаття – вони горіли повільно, ніби чинили опір несправедливій жорстокості. Грабувати допомагали поліцаї із місцевих. Вони й спустилися до підвалу, вказали фрицям на мішок із сухарями та сулію олії.
Це багатство німці потім віддали поліцаям – за вірну службу. Батько Рити тоді вже був на війні, а маму через кілька днів після обшуку розстріляли. Рита залишилася з бабусею в порожньому розгромленому та розореному будинку.
– Зі старої постелі бабуся пошила дві сукні. Одна сукня мені, інша – моїй подрузі Ніні. Тепер ми були у рівних умовах. Ось у такому вигляді, босі, ходили на колишнє колгоспне поле і шукали залишене після збирання зерна пшениці – їли їх там же, жували разом із землею.
З того, що доносили до будинку, бабуся пекла тонкі млинці. Так і виживали, – розповідала Ртта. – Після війни доля нас із Ніною розвела, але ми листувалися. Я вийшла за коханням заміж. За офіцера, ветерана війни. Він був старший за мене на 15 років, але кохала я його до запаморочення.
Про це писала у листах Ніночці. Вона розповідала про себе – теж вийшла заміж, але за молодого хлопця, небагатого, але гарного, надіслала фотографію. Батьки чоловіка мене не прийняли. Я намагалася їм сподобатися, а потім плюнула, забрала сина і пішла в гуртожиток до подружки.
Але там пощастило – познайомилася із гарною жінкою, вона влаштувала мене на консервний завод. Я була тямуща, закінчила інститут і за п’ять років доросла до головного економіста. Мені дали квартиру, я обзавелася зв’язками – насправді легко сходилася з людьми.
Собі ніколи нічого не просила, але за інших могла поклопотатися. Якось від Ніни надійшов лист. Вони з родиною вирішили перебратися з села до міста та сподівалися на мою допомога. Я читала та посміхалася: подруга, з якою пережили найважчі роки, буде поруч. Зраділа і поринула у чужі турботи.
Допомогла вибити квартиру, потім дачу, влаштувала дітей подруги до гарної школи, потім до інституту. І навіть допомогла родичові Ніни, що «відкинувся» із зони, хоча знаючі люди попереджали, що клопотатися за таку людину не варто – так можна і свою біографію зіпсувати.
Але хіба дружба не вартує плями в біографії? Одного разу мене все-таки відвідало погане почуття щодо Ніни, – зізналася Рита. – Зателефонувала знайома з райкому та сказала, що Ніна, користуючись моїм ім’ям, вибила собі будматеріали для дачі. Я, звісно, обурилася.
Подзвонила Ніні: чому за моєю спиною? Але вона в сльози – мовляв, ти тут чорну ікру їси, з такими шишками знаєшся, а я маленьку дачку собі відбудувати не можу – вічно грошей немає. Мені стало шкода, адже говорила вона правду, – Рита поправила блакитний фланелевий халат.
Інцидент незабаром забувся. Подруги, як і раніше, ходили один до одного в гості. Ніна вийшла вдруге заміж: хвалилася новим чоловіком, пишалася тим, що прийшов він до неї зі своєю квартирою. Потім діти почали будувати сім’ї: у Ніни виникли проблеми з невістками – вона не могла прийняти жодну.
Розраховувала, що сини одружуються з доньками «великих людей», а обидва привели до будинку приїжджих студенток. А син Рити – Роман – одружився на доньці ректора. Рита благословила їх бабусиною іконою і зажила своїм життям. Синові як інженеру, що подавав надії, дали квартиру.
З матері він нічого не тягнув. Потім пішли онуки. Рита брала їх на вихідні та канікули – до неї прийшла друга молодість. Якби онуків відселили до неї назавжди, вона й тому була б щасливою. Ніна ж дзвонила і плакала, що її онуки схожі на невісток, і вона підозрює, що їхньої крові в них зовсім немає.
– Нагуляли дітей ці шаболди, – нарікала вона.
Рита приїжджала, розглядала фотографії пухлячків подруги, заспокоювала, що діти схожі на батьків, але Ніна не вірила. Після онуків пішли правнуки, Рита та Ніна так само дружили – вирішували проблеми, ділилися радощами, їздили у гості.
Якось Ніна знову скаржилася – тепер на чоловіка. По щоках її текли злі сльози. Рита кинулася втішати, але подруга її відштовхнула:
– Та як ти, Ритко, живеш, вся така з себе благостна! Все-то тебе в житті влаштовує! Мати розстріляли – попереживала рік-другий і далі пішла; з чоловіком не зрослося – все одно добре прилаштувалася, жила, як у Бога за пазухою. Я завжди твоїй долі заздрила, коли ще в іграшки твої в селі грала. І коли сукні твої доношували – злилася, що вони не мої! І коли сухарі твої їла – думала, що й у цьому я не помстилася тобі.
– Які сухарі?
Ніна осіклася, а потім махнула рукою – була не була.
– Ті, що ви в мішку в погребі ховали, і олію в балії. Їх у вас мамин знайомий забрав. І нам віддав, – Ніна зробила ще кілька ковтків червоного.
А в пам’яті Рити раптом почала складатися зовсім інша картина її дитинства. Тепер зрозуміло, звідки поліцаї знали всі їхні схованки; чому мама, яка боялася, що її розстріляють, і намагалася втекти, не втекла – її зупинила сусідка, мама Ніни, завела з нею довгу розмову, попросила доглянути дітей.
Заспокоювала, казала, що обшук – це помилка і більше нас не чіпатимуть, а коли прийшли німці, сусідка наче розчинилася. Рита згадала, як потім і її з бабусею тягали на допити. І хтось із знайомих нашептав, що батьки Ніни поклали око на їхню хату.
Рита не вірила, і бабуся теж не вірила – вони були майже родичами. Стільки разом прожито, не може бути такого! Згодом війна закінчилася. Про неї намагалися зайвий раз не згадувати, щоб не ятрити душу. Виходить, що всі ці роки Рита з Ніною дружила, а та її використовувала – тягала шматки, як ті сухарі. Добре хоч, ціна у цих сухарів уже була іншою
– Для мене це був не удар. Переворот життя. Кілька днів їсти не могла. Ніна мені дзвонила, а я посилалася на хворобу – не хотіла розмовляти. Потім трохи відпустило. Нині вже можу вислухати її скарги, але близько до серця не приймаю. І рятувати її більше не біжу за першим покликом…
Ось ви запитаєте: чому я взагалі її зі свого життя не викреслю? Дурна тому що. Не можу. Вісімдесят років разом. Іноді думаю, що краще б вона не розповідала мені про сухарі. Скільки того життя лишилося? Невже не могла промовчати?
– Мабуть, не могла. Камінь у неї на серці лежав, – припустила я. – Хоча це не заважало їй влаштовувати за ваш рахунок своє життя.
Рита посміхнулася, налила повний кухоль молока і струснула білою гривою.
– Гаразд. Бог із нею. У нашому віці таїти злобу безглуздо. У труні і так місця мало, займати його ще й злістю – остання справа.
– Ви – унікальна жінка.
– Мої рідні та друзі кажуть, що я – дурна, але «унікальна» звучить набагато приємніше, – зареготала Рита.
