Моя накраща подруга вирішила не кликати мене на весілля. Пояснила це тим, що весілля буде дуже камерне, не для широкого загалу. Ну я себе широким загалом і не вважаю, але це вже хай.
Я люблю свою Олюсю, тож вважала за потрібне привітати її за будь-яких умов. Саме тому сказала, що просто хотіла би сказати пару привітальних слів їй та нареченому, хоч до, хоч після церемонії. І я б поїхала геть. Ну не сидітиму ж я вдома, коли найближча коліжанка святкуватиме створення родини.
До речі, про нареченого. Я його не бачила жодного разу у своєму житті. Але тут немає інтриги чи страшної таємниці, спільні фото бачила, ну красень і взагалі … Проте, ми ніколи не зустрічалися вживу. Воно й не дивно, у мене нареченого немає і зустрічатися парами нам поки ніяк не вийде.
Чим більше Оля відмовляла мене від візиту на її весілля, хоч би й на 5 хвилин, тим більше мені хотілося знайти причину такої поведінки. Ми разом обирали сукню, робили їй пробну зачіску в салоні та шукали ідеї для макіяжу. Я всюди була з нею поруч, от тільки на саме весілля мені було зазь.
Я прийняла її рішення і спробувала заспокоїтись. Ну вирішила вона так з якихось причин, ну має право, бо це ж її свято зрештою. Але в день весілля поїхала в ресторан прямо у футболці та джинсах. Бо побачила фото з весілля у наших однокласниць. Тобто їм можна там бути, а мені ні?
На під’їзді до ресторану міф про камерне маленьке весілля просто випарувався. Там було дуже багато гостей і досить гучно. Для церемонії споруджали арку біля води, тож туди я й попрямувала. Посиджу собі серед гостей, порадію за Олю і поїду. Підходити і вітати не стану, вона ж не хоче.
Раптом з-за спини почувся незнайомий голос:
-Радію, що тобі вдалося прийти. Ти сама? Твій наречений до нас не приєднається?
Так я дізналася, що зі слів Олі сама не змогла прийти. А ще, що з її слів у мене є серйозні стосунки. А ще, що колись, я ніби відмовилася з ним знайомитись. Він писав їй і просив мій номер, але я не захотіла спілкування. А от між ними все якось зав’язалося.
Діма, наречений подруги, часто цікавився як я, як мої справи. Так і дізнався, що в мене ніби хлопець є і я скоро заміж вийду. Іхнє весілля було скоріше Оліною забаганкою. Але Діма просто не міг повестись з нею негарно, тож робив все, про що та просила.
Але зараз, сидячи навпроти одне одного, ми обидвоє забули про її існування. І її власна брехня ніби нас виправдовувала. Це ж вона брехала, це ж вона нас скривдила.
Діма спитав, які в мене плани, а я чесно зізналася, що хочу подивитися церемонію і поїхати геть. Він розсміявся. Сказав, що церемонії не буде і їхати можна вже. Додав, що може підвезти, бо якраз не має інших планів. Тут вже розсміялася я. І ми пішли на парковку. Впевнена, багато хто тоді нас бачив і Олі все донесли.
Пройшло декілька місяців. З Олею ми так і не поговорили, вона не шукає зі мною зустрічей та й я так само. З Дмитром стосунки не склалися, просто не моя людина, так буває. Він доклав чимало зусиль. Квіти, солодощі, пркраси, гаджети, найкрасивіші ідеї для побачень – і все марно. Знаю, що з колишньою подружкою такої романтики у них не було.
Зрештою з Дімкою ми тепер друзі. Домовилися запрошувати на свої весілля за будь-яких умов. Це щоб не бути як Оля. Ну ви зрозуміли.
