Таку новину не хотілося розповідати телефоном.
Сергій у піднесеному настрої їхав до матері. Навіть дзвонити не став попередньо. Вирішив – особисто треба приїхати й повідомити. Таку новину – тільки особисто.
Йому сигналили. Винен. Сергій кивнув, поклавши руку на груди, вибачаючись, мовчки кажучи, що визнає… порушив. У відповідь побачив зле сухе обличчя водія, який щось казав сусідові. Лає!
Ну так. Ейфорія щастя, захоплений стан якогось польоту, зробили його неуважним.
Але зараз Сергій не міг злитися. Ну і нехай лаються! Хіба їм зрозуміти? Хіба збагнути комусь, як зараз добре було Сергієві, яким тріумфом билося серце в грудях.
У нього з’явилася на світ донька! Донечка!
Тепер у їхньому домі житиме ще один маленький, дуже маленький чоловічок.
Дружина сказала, що цей чоловічок схожий на нього. У нього темне волоссячко, татові очі і, за словами дружини, дуже розумний і живий погляд.
Донька! Може Стефанія, може Оленка…
З ім’ям поки не визначились. Але це зовсім і не важливо. Важливо, що вона вже живе, відраховує перші години свого життя.
Сергію було вже тридцять шість. Зараз йому здавалося, що все його життя і було підготовкою саме до цієї події – до появи доньки.
І не одружився він довго, бо ніяк не міг вибрати їй маму, поки не зустрів її – Яну.
І будинок будував для неї, для доньки, і вчився, і працював. Усе заради майбутніх дітей, заради гарної родини.
І ось тепер уже є донька! Є!
А зараз цю новину він має повідомити своїй матері.
Йому було вже чотирнадцять, коли вона повторно вийшла заміж і привела у світ Олексія. Вона розчинилася в новій сім’ї, у маленькому синові, а Сергій …
Ні, він завжди був одягнений, нагодований, завжди під контролем, йому допомагали, поки вчився. Гріх скаржитися, але …
Це “але” Сергій списував на свій егоїзм. Напевно, він просто самозакохано хотів і чекав тепла матері. Він знав, що мати була здатна його дарувати. Але все це тепло, вся любов, чомусь, дісталося його молодшому братові.
Так здавалося. Може, просто здавалося? Може просто – брат набагато молодший і тому …
Сергій цим себе й заспокоював. А ще тим, що Льоха був завжди проблемний. Якщо шкільні роки Сергія йшли гладко і спокійно, то з Льошею батькам довелося сьорбнути всього: від розборок із вчителями до слідчих дій із поліцією. Льоха пакостив, не давав батькам спокою і відтягував їхню увагу на себе.
Його всіма правдами і неправдами “відкосили” від служби.
А Серьога, слухаючи тоді розповіді матінки про те, як же було це складно і скільки коштувало грошей, згадував, як сам колись після інституту повідомив матір про те, що його забирають на службу.
Мати прийшла з роботи, як завжди, довго возилася з молодшим. Сергій чекав – треба було повідомити про повістку.
Але мати його випередила:
– Прохання до тебе, Сергію, велике. Льоша в перший клас іде. Треба всім мобілізуватися. Тобі доведеться забирати його зі школи близько дванадцятої цієї осені. Місяця два. Я не зможу, і тато теж – робота. А тобі треба буде звільнитися, все одно ще ти не визначився остаточно, нічого не втратиш…
– Не вийде, мамо.
– Це чому це не вийде! – мати приготувалася обурюватися.
– Мобілізуватися-то мені доведеться, але в інший бік, – він подивився на матір, очікуючи реакції типової материнської, на кшталт – ах, шкода синочка, – Мене на службу забирають, мамо.
– Як? – мати присіла, помовчала, а потім видала, – І що ж робити? Хто ж Олексія зі школи буде забирати?
Сергій ще почекав, подумав, ну зараз… ну …
– Ех, невчасно як, Сергію! Доведеться матір Віктора просити, а я так не хотіла! Стосунки зі свекрухою, з матір’ю вітчима Сергія, у неї були натягнуті.
І все. І жодного слова про Сергія. Своїх турбот повний рот, не до старшого. А він, звісно, впорається, завжди ж справлявся і зараз впорається. А так потрібні були тоді слова підтримки, так потрібні!
Дякую, мамо. За ранню мужність – дякую!
Він відслужив, повернувся, влаштувався на роботу, почав працювати одразу на двох роботах. Зняв квартиру…
А тепер уже закінчував будівництво свого власного зовсім немаленького будинку, будинку, про який мріяв.
Одружився пізно, весілля, звісно, оплачував сам.
А тепер він уже був на посаді заступника начальника їхньої, хай невеличкої, але цілком успішної торгово-будівельної компанії.
Усе це було зовсім без сторонньої допомоги. Ну хіба що з меблями для них останнім часом трохи допомогли батьки Яни. Сказали – придане.
І це така … така неймовірна гордість!
Донька поки що в лікарні, але в нього вже є донька! Стефанія … або Оленка … чи … Та це й не важливо!
А що Льоха? У цьому питанні Льоха його випередив.
Замість служби Льоха пішов у загули. Інститут кинув, на роботах не затримувався. Зате нещодавно раптом одружився. Потрібно було одружитися – дівчина Карина була вже при надії на останніх термінах.
Виходило – з дитиною Льоха випередив його на цілих півроку, хоч і здавався ще сам зовсім молодиком, шмаркачем, який досі живе за рахунок батьків. Він був кволий, прищавий, і на вигляд йому можна було дати років сімнадцять.
І ця обставина ніби зменшувала значущість самого батьківства. Мовляв, не так уже це й важко – стати батьком.
Сергій влетів у під’їзд. Хотілося порадувати бабусю появою онуки. Двері відчинила Карина – юна дружина брата.
Коли Сергій побачив її вперше, подумав, що братові пощастило – дівчина цілком собі симпатична. Та й нареченою вона була гарненькою, хоч “стрункість” уже й довелося приховувати широкими сукнями.
А тепер Карина раптом перетворилася на недоглянуте втомлене створіння, з розпатланим волоссям, у розстебнутому м’ятому халаті поверх піжами і з телефоном у руках. Телефон був невід’ємною частиною Карини.
– Кариночко, хто там? – голос матері.
– Це Сергій, – повідомила Карина, не вітаючись, дивлячись у телефон і йдучи в спальню.
– Сергію? – мати вийшла з кімнати, тримаючи на руках онука. Він вередував, упирався і виривався з рук, – Тихо, тихо, Дмитрику.
Мати змінилася, Сергій тільки зараз зрозумів, що він давненько її не бачив. Осунулася, постаріла. Останнім часом вони просто зідзвонювалися.
Він пройшов до зали. Зараз ця кімната перетворилася на ігрову. І Сергій не без задоволення подумав, що його доньці буде де розвернутися в їхньому великому будинку.
– Ти чого це? Без попередження … Ми тут спати вкладаємося.
– Я на хвилинку, мамо, новину повідомити, – він уже зрозумів, що чаєм його поїти ніхто не буде, він не вчасно. Але з усмішкою виголосив урочисто, – У нас донька!
– Донька? Вітаємо! Треба ж … Краще б хлопчик, звісно, – і вона з любов’ю подивилася на онука, – Але дівчинка теж добре. А вага яка?
– Вага – два дев’ятсот.
– Ой, у нашому от Дімочці чотири кіло було. А зріст?
– Ну, який уже зріст, скоріше – довжина. Сорок вісім.
– А в Дмитрика 52. Взагалі такий великий був, а Кариночка впоралася, молодець. А Яна як?
– Ну, точно не знаю, але були проблемки, переживав і я, і батьки її. Нелегко їй було.
– Ой, а ми як переживали, як смикалися. Я взагалі очей не зімкнула, Карина ж уночі в лікарні була. Ти знаєш, увечері прихопило її, Віктор – за машиною, а я і робити що не знаю, вона стогне, ми бігаємо. А потім привезли, одразу її в лікарню, а там …
Цю історію мати розповідала Сергієві вже втретє, чи навіть вчетверте. Він терпляче слухав. Ну, зараз розкаже, а потім уже точно заговорить про них, про його сім’ю…
Малюк Дмитрик заспокоївся і намагався повзати по дивану, бабуся притримувала його і все розповідала про Карину.
– Дивись, дядьку Сергію, що ми вміємо! Ось ми як уміємо, і ось … – вона демонструвала, як малюк встає на ніжки, – Ось який він у нас! Дуже розвинений хлопчик, – така щедра на похвали бабуся.
– А ви візок-то купили?
– Так, ось просто перед тим, як у лікарню Яні лягти, купили.
– І який взяли?
– Бежевий. Симпатичний такий, довго вибирали.
– А виробник хто? Імпортний хоч?
– Та начебто….
– Ми ось німецький взяли. Ох, дорогий, жах! Але ж для онука! Ось німецькі хороші, польські – нічого… Легкий! Льоша однією рукою спускає.
І Сергієві знову нічого не залишалося, як усвідомлювати, що в нього все не так, усе не дуже добре, а от у Льоші …
– Знаєш, у нього спина боліти часто стала. Відправляю до лікарів, так не йде!
– А як там у нього на новій роботі? – запитав її Сергій.
Мати трохи знітилася, змінилася в обличчі.
– Ну, зараз якраз звільнився. Ти знаєш, у нього такі проблеми! Йому так не пощастило з начальником, такий черствий виявився. Зовсім не йде назустріч співробітникам. Просто козел!
Чи то від різких слів, чи то просто, але заплакав племінник. Мама запереживала, що час його вкладати.
– Ой ні! Кариночка прихворіла, я сьогодні з Дмитром … , – вони вже були в передпокої, Сергій зрозумів час йти.
– А де ж Льоша, якщо звільнився? Вигляд у тебе втомлений, мамо, – Сергій взувався.
– Нічого, нічого. Просто Дімочка погано спав сьогодні. Дивись, який він милий! Справді! Хочеш потримати?
Він узяв племінника на руки, але той довго сидіти в нього не став, потягнув ручки до бабусі. Сергій уже майже виходив, коли мати раптом зупинила його.
– Сергію, Сергію! Зачекай-но, – вона втекла в кімнату Карини і повернулася вже без дитини.
Сергій розслабився і злегка посміхнувся.
“Так, мама, вона і є мама,” – подумав він.
От зараз передасть якісь теплі слова Яні, скаже щось добре йому, запитає про плани, про день виписки чи попросить привезти онуку… А він … А він запропонує їй погостювати в них. Адже вона так рідко там буває, а вони з Яною так багато облаштували…
А мати ж он як уміє любити, не скупиться на теплі слова на адресу Дмитрика.
– Сергію, я ось що тебе попросити хотіла: може у вашій компанії буде якесь містечко для Льоші? Він же хороший айтішник, він же …
– Ні,мамо. Нам тільки вантажники зараз потрібні, – перебив він її, – Вантажником піде?
– Ну що ти! Яким вантажником! Спина ж … З глузду з’їхав!
Сергій розвів руками. Вантажники їм теж зараз не були потрібні, але її відповідь він передбачав. Сергій їхав від матері і думав: а навіщо він поїхав особисто? Чому не повідомив новину телефоном?
І сам собі відповів: він, такий великий уже хлопчик, а все ще сподівається на материнську любов, на її тепло, на те, що раптом зрозуміє вона, що гідний він її любові, не поскупиться на теплі слова, просто погладить по голові, похвалить і подарує трохи щастя.
Адже він став батьком, просто чекав чогось іншого від матері! Але вкотре його надії не виправдалися. Вкотре. І сьогоднішня подія ніяк це не змінила.
Сергій хмурив чоло, злився, згадував бесіду з матір’ю…
А може так і краще? Чим раніше син відірветься від матері, тим раніше він стане чоловіком. Але чому ж так хочеться цього материнського тепла?
А потім він подумав про Яну і доньку. І складка на лобі миттю розгладилася. Донька! У нього є донька!
Стефанія чи Оленка … неважливо.
І вона точно відчує його любов! Вже він-то не поскупиться. І Яна теж! Це факт. У цьому він упевнений …
Материнська любов тримає на плаву, змушує рухатися вперед, охороняє від негараздів. Просте добре слово від матері стократно сильніше за будь-які інші добрі слова.Спеціально для сайту Stories
